''Дикий Захід'' українського сімейного права або як віджати американське майно у Білоцерківському суді
На жаль, попри затяжні реформи української судової системи, на сьогодні вона є загрозою безпеки людини і національної безпеки, а не інструментом досягнення справедливості у суспільстві. Мені і моїм дітям довелось на практиці відчути жахи цієї системи на собі. Якщо у цивілізованих суспільствах людина, яка платить податки своїй державі і має паспорт цієї держави, може користуватись благами судової влади для захисту своїх прав, то в Україні навпаки наявність української "прописки" може стати слабким місцем, через яке тебе дістане держава аби порушити твої базові права і відібрати майно. Від цього незахищений ніхто.
Моя історія дуже проста і шокуюча водночас. Ми з чоловіком і двома дітьми проживали усе подружнє життя США, я є постійним резидентом, чоловік – громадянином США, а також Польщі. Мене без мого відома розлучив український суд у місті Білій Церкві, де живуть мої батьки і де я зареєстрована, що дало змогу моєму чоловікові відібрати собі усе майно і кошти нашої родини у США. Класичне рейдерсво або "віджим майна" за допомогою корумпованої української системи, тільки у моєму випадку із застосуванням норм українського Сімейного кодексу.
Те, що я, виявляється, розлучена Білоцерківським міськрайонним судом, несподівано для себе я дізналась у лютому цього року від американських юристів, які вели мої справи на території США, коли навіть рішення про заочне розлучення Білою Церквою було подано до американського суду.
Незважаючи на те, що мій чоловік – іноземець, і ми ніколи спільно не жили в Україні, а лише у США, незважаючи, що у нас двоє маленьких дітей, незважаючи на те, що усе наше майно на території США, незважаючи на те, що я подала апеляцію на ухвалу про відкриття провадження, незважаючи на те, що мене не було повідомлено про дату і місце судового засідання, суддя Білоцерківського міськрайонного суду Оксана Ярмола винесла рішення про розлучення заочно на першому ж засіданні по суті справи.
Пізніше вона ж відмовилась це рішення переглянути. Таким чином повністю відмовила мені у доступі до правосуддя і грубо порушила права людини.
Суддя, яка вирішила розірвати мій 14-річний шлюб з двома дітьми, абсолютно не поцікавившись до чого призведе це рішення і не призначивши жодної копійки аліментів на дітей від їхнього батька, не вважала за потрібне навіть мене побачити і почути сторону матері і бодай повідомити її належно про дату і час судового засідання. Натомість складається враження, що, навпаки, було вжито заходів, щоб унеможливити мою процесуальну участь у справі.
Рішення Ярмоли винесене "іменем України" фактично позбавило мене і дітей усього спільно нажитого за 14 років майна і заощаджень. Справа у тому, що за законодавством США, якщо іноземний суд виносить рішення про розлучення, то суд США не може прийняти справу про поділ майна подружжя.
Саме тому, можливо, в Україні діє Закон "Про міжнародне приватне право", за яким суди України мають застосовувати право тієї держави при розлученні, де востаннє спільно проживало подружжя, якщо один із подружжя іноземець і все ще проживає у цій країні. Адже у такому разі український суд повинен би був проаналізувати норми права США, за якими розлучення невіддільне від вирішення інших матеріально-фінансових питань, у тому числі від поділу майна, яке у нашому випадку знаходиться виключно на території США, і зрозуміти, що український суд нас не має можливості розлучити за американським правом, адже не може поділити майно на території іноземної держави.
Проте суддя Ярмола "не помітила", що у нашій справі присутній іноземний елемент і поставилась до мого чоловіка, який на кілька годин прилетів з Вашингтону до Білої Церкви у люті морози у другий день після Нового року, поки я з дітьми була у США, аби випробувати на собі український "Лас-Вегас навпаки", як до простого білоцерківського хлопця.
Чоловік надав у своїй позовній заяві завідомо неправдиві свідчення без жодного доказу, суддя повірила, як то кажуть "на слово", а жінку слухати не захотіла.
Неправосудне рішення Ярмоли і її відмова його переглянути повністю заблокували судовий процес у США і дали можливість моєму чоловікові розпродати усе майно, наші квартири, машини, вивести усі кошти з рахунків. Фінальним акордом стали завідомо неправдиві письмові свідчення (афідевіт) адвокатки чоловіка Зої Руденко, яка запевнила суд США, що наше розлучення уже вступило у законну силу і було винесено із дотриманням процесу із належним мене повідомленням про дату судового засідання. У адвокатів і судей у США просто у голові не вкладається, що можна скласти афідевіт, внісши туди завідомо неправдиві відомості і не піддатися кримінальній відповідальності і позбавленню адвокатського посвідчення. Насправді рішення ніколи не набирало сили, адже оскаржується у апеляції у судді Суханової. Засідання призначено на 7 жовтня 2019 року.
У моєму випадку величезна сукупність грубих порушень матеріального і процесуального права вказує на те, що, з великою ймовірністю, рішення було завідомо неправосудне і робилось саме з метою "віджиму" майна у США. Усього процес розлучення зайняв три тижні – від підготовчого засідання 2 січня до першого і останнього засідання по суті 25 січня. Юристи розповідали, що це – непоодинокий випадок, і іноземні чоловіки уже не раз використовували українську "прописку" дружини, аби незаконно без її відома блискавично швидко отримати розлучення у "дружніх" українських судах.
Проте моя історія – це не тільки про колізії міжнародного права і жахи судівництва по-українськи. Вона підсвітила кричущу несправедливість закладену в українське сімейне право для порушення прав більш слабких – зазвичай жінок і дітей.
Для тих, хто не курсі, українське законодавство елементарно дозволяє покинути жінку з дітьми без ії згоди, абсолютно проігнорувавши інтереси дітей і їх права, без рішення по участі обох батьків у вихованні дітей і їх фінансової підтримки.
Адже у Сімейному кодексі України зазначається, що якщо чоловік і жінка, у яких є діти ідуть до суду розлучатись, то від них вимагається договір щодо спільного виховання і фінансового утримання дітей, а тільки після цього надається розлучення.
Проте коли чоловік (теоретично це може бути мама, яка вирішила покинути тата з дітьми напризволяще, але розуміємо, що дана норма права прописана саме чоловіками для чоловіків) сам іде до суду і подає позовну заяву про розлучення, навіть коли у нього є діти, від нього нічого не вимагається і розлучення надається автоматично без жодної згадки про долю дітей.
Таким чином законодавство України повністю позбавлене здорової логіки, адже зрозуміло, що ймовірність наявності спору, у тому числі по дітях, є набагато вищою, коли один із подружжя подає позовну заяву, ніж коли обоє ідуть у суд, і сама по собі одноосібна позовна заява уже є практично свідченням наявності цього конфлікту.
Розлучення – це надважливий крок у житті людини і родини, і у США, наприклад, воно ніколи не відбудеться без участі одного із подружжя, проте в Україні дуже популярною є практика "заочного" розлучення.
Головне, що у рішенні про таке одностороннє "заочне" розлучення пише суддя, це те, що продовження шлюбу суперечило б інтересам позивача, а інтереси відповідача і інтереси їх дітей є взагалі неважливими і про них у рішенні навіть не згадується.
Якщо ж мати намагатиметься відстояти права дітей, вона мусить іти наймати адвокатів і подавати новий окремий позов щодо аліментів. Якщо чоловік захоче, він може переховуватись від цього позову роками, особливо, якщо він навіть не живе в Україні і не є її громадянином. Надзвичайно вигідно бути розлученим, не брати участь у вихованні дітей і не платити ні копійки аліментів, такий прекрасний стан можна тягнути довго і лише наша рідна країна надає такі права чоловікам, особливо іноземцям.
Такої дикості, коли можна розлучитись без визначення питання дітей, немає у жодній цивілізованій західній державі. У США, Британії, Німеччині, Польщі подружжя з дітьми не отримає розлучення поки інтереси дітей не будуть захищені. Проте Україна, яка тільки недавно, розкручувала медійну компанію про інструменти змушувати чоловіків платити аліменти, виявляється, створила закони, за якими отримати ці аліменти при розлученні не є автоматичним питанням.
До сімейного кодексу, а саме до статті 112 "Підстави для розірвання шлюбу за позовом одного із подружжя" варто додати лише один параграф, аби таких ситуацій більше ніколи не траплялось в Україні.
За умов монобільшості депутати можуть вирішити це базове неполітичне питання у лічені дні: "У разі наявності у шлюбі неповнолітньої дитини або дитини-інваліда, суд не має права винести рішення про розірвання шлюбу не встановивши чи досягло подружжя згоди про те, з ким із них буде проживати дитина, про порядок та розмір коштів на утримання дитини, дружини (чоловіка), а також про поділ спільного майна подружжя. У разі якщо буде встановлено, що такої згоди не досягнуто або вона буде порушувати інтереси дітей чи одного із подружжя, суд повинен вирішити зазначені питання по суті одночасно з вимогою про розірвання шлюбу".
Такий простий "quick win" може змінити варварську практику українських судів і захистити права і мам, і тат, з якими після розлучення лишаються діти, і права самих дітей.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
