Лагідна деокупація. ЗСУ у звільнених селах
Ця зустріч мене зворушила. У селі, звільненому Збройними Силами України розмовляю з людьми. Збираю докази злочинів росії в Україні. Набігли діти, почали розповідати, перебиваючи один одного, як "наші влупили спочатку по російському танку, у якого відірвало башту, а потім по фашистській (так і кажуть) самоходці, яка вибухнула". Старші люди розповідають про "шмон", який влаштували окупанти в селі. Росіяни з хат виносили побутову техніку, телевізори, електроніку й інші "подарунки" своїм мамам, дружинам, любімим дєвушкам. Як відбирали мобільні телефони, генератори, каністри з пальним. І все це вантажили в два "Урали". Раптом бачу – з іншого кінця села їде військова вантажівка. Те, що це наші, видно здалеку – над кабіною український прапор (коли машина під'їде поближче, стане помітним й напис на синьо-жовтому знамені: "Смерть ворогам!"). Машина їде повільно і зупиняється біля кожного подвір'я.
Підходжу поближче, аби довго не чекати і бачу, як наші бійці роздають продукти місцевим мешканцям. Не знаю, як вас, мене ця картина зачепила і зворушила. Старенька військова вантажівка, українські військові, які ніяковіють, коли я їх знімаю (але документи перевірили), і які ще вчора займались власним господарством десь в Житомирській чи Вінницькій областях. Простенькі продукти, якими самі харчуються. Так, це не західна гуманітарка в красивих упаковках. Не салямі з рибними делікатесами. Це те, що наші військові взяли на своїй польовій кухні, те, що самі їдять. Найелементарніше – крупи, каші, хліб, олія. Пам'ятаючи, що в крайній хаті багато дітей – привезли упаковку шоколадних цукерок. З чоловіками діляться власними запасами цигарок і бензином – аби генератори, які місцеві встигли заховати від окупантів, працювали, і люди мали можливість качати воду з свердловин. І прошу зважати на те, що вони вже об'їхали кілька сіл, зупиняючись біля кожного подвір'я і розвантажуючи запаси... Місцеві кажуть, що військові об'їжджають їхні хати регулярно. Передбачаю, що багато хто скаже – це дрібниця. Так і має бути. Армія з народом. А народ з армією. Мабуть так. Знаєте, війна, це завжди сильні емоції. І побачене в усій його військовій простоті і, я б сказав, вишуканій аскетичності – одна з тих емоцій, які мені запам'ятаються. На фоні тих звірств, що вчинили російські окупанти з нашими людьми і нашими містами. Маленька доза позитиву, якого зараз душа так потребує. Ознака того, що наша людяність і гуманність на місці й не знищена цією війною. Що тут ще додати? Знаю, що. Ми переможемо. Слава Україні!
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
