90-річчю ВЛКСМ присвячується – ''як я спалив свій комсомольський білет''
Горіла ця червона книжечка погано. Таке враження, що картон був з домішкою полімеру. При цьому вона немилосердно смерділа.
"Ти переконаний, що хочеш його палити"? – запитав мене мій товариш на кухні гуртожитку N6 Київського педінституту, – "Може просто його спустити у сміттєпровід, бо вже дихати нічим". "Доній свій білет на мітингу спалив, а я у сміттєпровід викину?! Ні я також його допалю", – категорично відказав йому я.
Те, що я не потрапив на мітинг рідної Української Студентської Спілки (УСС), бо захворів, тоді видавалося замало не найбільшою особистою трагедією:-). В ті дні Олесь Доній зібрав понад тисячу комсомольських квитків, які всі звикло називали суржиком "комсомольський білет", і в присутності їх власників – зробив цілоспалення під "ярмом", як ми іронічно охрестили так звану "арку возз'єднання" біля філармонії у Києві.
За кілька місяців у нашому педінституті ми добилися розпуску комсомольської організації. Втім, першим, хто розпустив комсюків, став Київський державний університет. Причому на чолі процесу розпуску в КДУ – був теперішній віце-спікер Микола Томенко, який замість комітету комсомолу очолив тоді конфедерацію молодіжних організацій, де були і СНУМ, і УСС, і соціал-демократи.
Йшов 1990 рік.
Тому, коли через 20 років у 2009 році я побачив зелені вогники, які символізували голосування понад 50 моїх однопартійців за відзначення 90-ї річниці ВЛКСМ, я не повірив власним очам. Можливо довкола мене не ліво-центристи, а махрові комуністи з Леніним в голові? Але побачивши, як натискуючи кнопку "за", усміхаються колеги, переконався, що все гаразд. Просто для них, "східняків", поняття ВЛКСМ не несе і половини того ідеологічного навантаження, яке бачимо в ньому ми.
Але чи варто дивуватися різності навіть в одній партії, або в одному блоці? Ціла країна складається з різних людей і при цьому чудово тримається купи. Останній перепис населення засвідчив, що в Україні лише 67,5% визнають рідною українську. Але це ж не привід влаштовувати етнічну чистку?
Ми живемо в місті, а понад 30% – в селі. Хтось вважає гідним прикладу цілком реального Романа Шухевича, а хтось – вигаданого, ідеально-прилизаного Павку Корчагіна. Хтось ходить до греко-католицької церкви, а хтось є вірним УПЦ МП.
Але усі ми – українці. Бо УКРАЇНЕЦЬ – це інтегральне поняття, ширше за мову спілкування, церковну конфесію, кумирів молодості або навіть політичні погляди.
Однак чи багато політичних партій розуміють і сприймають цю різність? Кампанія 2004 року жорстко розділила країну на україномовний, співчуваючий помаранчевим Захід та Центр, – з одного боку, та російськомовний, закоханий у блакитних, Схід та Південь – з іншого. Тепер, поглядаючи у минуле, розумію, що ми лише дивом уникли дезінтеграції країни, або ще гірше, громадянської війни.
Наразі ситуація змінилася. БЮТ недарма здобув прихильників у всіх регіонах бо, як засвідчило останнє голосування, в нас є не тільки "націонал-демократи", але й класично налаштовані "східняки". Але і ПР знайшла співчуваючих навіть у Тернополі, хоч я і не вірю в 10%, намальовані на останніх виборах.
І як це не дивно, мене таке різноманіття тішить. Адже попереду президентські вибори і я дуже не хочу, щоб країну знову розривали навпіл.
Треба сприймати те, що ми різні. Але ми всі – українці.
