ВІталій Кошляк. Під крилом Сведенборга
Коли приходить страх, коли він виповзає на поверхню і водить незрячими очима, хтось умудряється стати поводирем. І хто знає, чи буде той поводир політиком. Може, він буде художником. І якщо так, чому не Віталій Кошляк, наш сучасний Сведенборг?
Сам по собі Кошляк – цікава людина. Такий звідусюди помітний мужик під два метри. І на подив піжонистий, з манерами прямо-таки голохвастівськими. Він ніби мажор і не мажор, ніби художник, але й не художник, бо занадто рідко виставляє свої картини. Тому мало хто знає, що в українському живописі пішла нова хвиля, і що є вільна людина, яка малює не так, як навчили, чи треба. Він схожий на Шагала, а чимось і на Пікассо, і що найцікавіше, усе це художники, яких ніхто не розумів, але вони усе ж таки примудрялись завжди мати гроші і закінчити життя досить благополучно. Недаремно сказав той же Пікассо: "Художник – це людина, яка малює те, що можна продати. А хороший художник – це людина, яка продає те, що малює". Так, мабуть, у цьому і є правда.
Віталій Кошляк знає все. Він любить літературу, сече мистецтво, і у будь-якій галузі, куди ні поткнеться, орієнтується так, що куди там професору. Але по-справжньому це розкривається тільки у його картинах. От у нього є робота, яку я назвав "Свято на кістках". Чому? Тому що вона нагадує про Петербург, що на наших кістках побудований. Ніби веселий карнавал, а чомусь не весело, навіть страшно.
А найсмішніша картина – це "Щаслива старість", де єврей-хасид подув у дудочку, заплющив очі та й сидить собі на руках у Статуї Свободи: "Що хочете, те й робіть, я своє взяв, я своє життя прожив".
Не знаю, чи читав Кошляк Клопштока, але в нього дуже багато клопштоківської містики. Так. Кошляк містик, і що найцікавіше, він літературний, у свої картини він вкладає зміст, що переводиться на мову слів. Прозорі постаті, розпливчасті обличчя, таємність – де правда, де зло, де демони. Ніби людина одного дня потрапила у якийсь моральний вакуум, а зараз намагається з цим досвідом щось зробити. І не тільки у живописі, а взагалі.
Я дуже відчуваю картини Кошляка, вони навіть здаються мені чимось схожими на власні твори. Кошляк з віком вже, напевне, навчився дистанціюватися від людей, щоби не потрапити "під косу", коли не чекав, і я йому допомагаю у цьому, вигадуючи картинам назви. Взагалі я сприймаю його двояко: як містика, але й реаліста. Він творить, і платить за це велику ціну, але й розуміє – хто творить, той платить, і нікуди не подінешся.
