Імперія завдає удару у відповідь.
Нинішня війна для України – це продовження столітньої війни за незалежність, яка почалася після першої спроби українців створити державу ще на початку ХХ століття. Для Росії ж це не перша війна навіть після розвалу СРСР.
Розпалювання конфліктів, підтримка сепаратистьких рухів та авторитарних режимів були і залишаються для неї способом утримати контроль над постсовєтським простором.
Ще коли червоний прапор над Кремлем міняли на триколор, Росія вже провокувала сепаратизм у Грузії та Молдові, вдаючись до прямого воєнного втручання. У березні 1992 базовані в Придністров'ї російські війська спільно з озброєними Росією сепаратистами розпочали бойові дії проти Молдови.
Росіяни цинічно називали свої війська "миротворчими" і "нейтральними". Насправді ж Росія ліквідувала молдовську владу у Придністров'ї. Загинуло понад 1200 людей. Угода між президентами Росії та Молдови про припинення вогню заморозила конфлікт, але Молдова втратила територіальну цілісність.
І сьогодні, через 30 років, маріонеткова Придністровська республіка і базовані в ній російські війська загрожують безпеці не лише Молдови, а й України.
Одночасно Росія роздмухувала війну двох сепаратистських утворень проти Грузії.
Відповідно до підписаної 1992 року угоди між Грузією і Росією в Південну Осетію увійшли змішані російсько-грузинсько-південноосетинські миротворчі війська. Це не розв'язало конфлікт, загинуло понад 2 тисячі людей, натомість дозволило Росії встановити контроль над частиною грузинської території.
Тоді ж підбурювана Росією Абхазія проголосила незалежність і розпочала бойові дії проти грузинських сил. Росія, знову декларуючи "нейтралітет" і "миротворчість", не лише надала зброю, але й напряму брала участь у бойових діях.
93 року після підписання тристоронньої Сочинської угоди грузини вивели із Сухумі важкі озброєння. Після чого росіяни й абхазці одразу пішли на штурм міста. Росія застосувала навіть бойову авіацію та флот. За місяць росіяни окупували всю Абхазію. 16 тисяч людей загинули. Значна частина з них – цивільні грузини, яких катували і вбивали. 250 тисяч грузинів – половина всього населення Абхазії – були змушені залишити домівки.
Упродовж 1992-1997 років Росія воювала і в Таджикистані. Під виглядом "миротворців СНД" підтримувала проросійський таджицький режим у громадянській війні. Бойові дії довели країну до зубожіння. 60 тисяч людей загинули, понад мільйон стали біженцями.
Ще жорстокіші війни Росія розв'язала на власній території. Точніше, на території Чечні, народ якої ніколи не визнавав російської окупації. І в 1991 році на референдумі проголосив незалежність та обрав генерала Джохара Дудаєва президентом. Росія не визнала незалежність Чеченської Республіки Ічкерія і через три роки російська армія розпочала Першу чеченську війну.
У грудні 1994-го російський президент Єльцин оголосив "спецоперацію з захисту громадян від екстремістів", а в новорічну ніч російські танки пішли на штурм Грозного. Міністр оборони Росії Грачов обіцяв узяти чеченську столицю за два дні. Знайома риторика, чи не так?
Битва за Грозний тривала три місяці, і росіянам вдалося взяти місто, лише за допомогою артилерії та авіації перетворивши його на суцільні руїни.
Незважаючи на величезну перевагу в чисельності й озброєннях, Росія зіткнулася в Чечні з потужним опором.
Ні убивство керованою ракетою президента Дудаєва, ні варварські бомбардування, ні терор проти цивільних (як от убивство 300 мирних жителів у селі Самашки) не допомогли росіянам перемогти.
Улітку 1996-го чеченці блискавично звільнили найбільші міста країни Грозний, Аргун і Гудермес і оточили тисячі російських солдат. Росія змушена була вивести війська з Чечні і підписати Хасав'юртівські угоди, що відкладали питання про статус республіки на 5 років. Аслан Масхадов, головнокомандувач, що тріумфально звільнив Ічкерію від російської окупації, був обраний президентом.
Проте будь-які мирні угоди Росія використовує лише для підготовки до нового нападу.
У серпні 1999 році Єльцин призначив ставленика ФСБ Владіміра Путіна прем'єр-міністром і проголосив своїм наступником.
За кілька тижнів російські спецслужби підірвали в Москві та інших містах Росії житлові будинки, убивши понад 300 власних громадян. Залякавши людей, російська влада звинуватила в терактах чеченців і розпочала Другу Чеченську війну.
Через чотири місяці росіяни з важкими боями захопили Грозний, але війна тривала ще десять років. В 2005-му росіяни вбили президента Масхадова. Чечню перетворили на всіяну трупами руїну і врешті-решт встановили там маріонетковий кадирівський режим.
Загалом у невеличкій Чечні росіяни вбили не менше 100 тисяч людей, переважно цивільних. Втрати російської армії за офіційними даними перевищили 12 тисяч убитими. Світ проігнорував страшні воєнні злочини в Чечні.
Переконавшись у повній безкарності,
Росія в серпні 2008 року напала на суверенну Грузію. Реакція світу і опір грузинів змусили російські війська зупинилися біля Тбілісі і відійти. Однак Абхазію і Південну Осетію було повністю окуповано. Але й за цю агресію Росія не понесла жодного покарання.
У 2014 році, коли режим Януковича у Києві вбивав Небесну Сотню, Росія розпочала вторгнення в Крим, а потім і в інші області України. Рішучий опір українців зруйнував плани захоплення всього півдня і сходу нашої країни. Однак Крим було анексовано, а Донбас став ареною війни проти російських окупантів.
І нарешті, 24 лютого цього року Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Яке, як і попередні війни, називає "спеціальною операцією". В Україні росіяни застосували весь арсенал злочинів, випробуваних раніше. Це наймасштабніша з війн, розв'язаних Російською Федерацією. Але й опір України – потужніший за все, з чим російські загарбники досі стикалися.
Україна неодмінно переможе.
Але кінець будь-якої війни для Росії – це лише початок підготовки до наступної.
І так триватиме доти, доки світ не буде звільнено від Російської імперії, а на її місці не виникнуть національні держави, які поважатимуть правила цивілізованого співжиття.
На цьому нині все. До наступних зустрічей у вирі історії.
Слава Україні
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.