Підручник історії у війні за майбутнє
Минулого літа російський президент опублікував на офіційному сайті Кремля статтю "Про історичну єдність росіян та українців". Її суть зрозуміла із самої назви. Вона була далеко не першим, хоч цього разу дуже розлогим, обґрунтуванням ключової тези російської пропаганди про "адін народ". Чергове звернення до такого бачення минулого Владімір Путін озвучив у промові 21 лютого – за три дні до початку повномасштабного вторгнення.
Чому в промовах і статтях очільника РФ так багато історії? Не лише для того, щоб покликанням на минуле виправдати свою агресію. Путін певен, що правильно переписана історія – важливий інструмент для перемоги над Україною. Вона здатна переформувати українців потрібним для нього чином. Він керується афоризмом, який приписують Бісмарку: "Війну виграють не генерали, а шкільні вчителі та парафіяльні священики". Тому ворогові однакові потрібні в Україні попи російської православної церкви та вчителі із правильними підручниками історії.
Книги, в яких Сталін описаний як ефективний менеджер, в Росії поширюють уже двадцять років. Вони допомогли сформувати нинішнє російське суспільство, яке підтримує Путіна як продовжувача політики Сталіна. Це суспільство готове заплющувати очі на злочини влади проти власних та чужих громадян. Росіян сповнює почуття величі від того, що світ боїться їхньої держави. На цих підручниках виховали покоління тих, хто вбивав в Ірпені та Бучі, вбиває у Херсоні та Маріуполі.
Заміна підручників історії на окупованих росіянами теренах України – один із перших кроків нової влади. Так було в Криму. А в так званих ДНР та ЛНР одразу розпочали розробку курсів "Історія Вітчизни". А вже в 2021-му стотисячним накладом видали "Историю Донбаса: от древности до современности" та 9-тисячним "Историю Великой Отечественной Войны. Часть 1."
І навіть на теренах, де росіяни лише кілька місяців утримували окупацію (Чернігівська, Сумська, Херсонська області) і не встигли ще підготувати власних книг, вони почали вилучати з бібліотек та нищити українську історичну літературу. Для цього залучили російські підрозділи "воєнної поліції", які окрім репресивних функцій виконують ідеологічні.
Росіяни поспішають, бо розуміють, що спізнилися з історичним вихованням українців, яке останніх тридцять років відбувалося майже без їхньої участі.
Вивчення справжньої історії України було неможливим в радянські часи. Я був серед тих українських школярів, які на додаток до "Історії СССР" вивчали "Історію УССР". Обидва підручники, звісно, були про визначальну роль російського народу. В другому головним акцентом було прагнення українців воз'єднатися з росіянами.
З проголошенням незалежності всі ці підручники морально застаріли і потребували негайної заміни. Вчителі почали використовувати на уроках книги досовєтських авторів – Лотоцького, Аркаса, Грушевського, Крип'якевича. Роль нового підручника найкраще підійшла книзі "Україна. Історія" канадського вченого Ореста Субтельного, яка вийшла 1988-го в Торонто. Український переклад книги з'явився через три роки. Автор згадував, що вже почав готувати українську публікацію у Києві, коли в СРСР стався путч ГКЧП. Видавці порадили Субтельному тікати зі своєю книгою назад до Канади. Але він вирішив залишитись. А через три дні видавці повернулися з пропозицією публікації книги.
За кілька років після проголошення незалежності історики та педагоги в Україні разом з Міністерством освіти встигли створити повний комплект підручників з історії України від найдавніших часів до наших днів, від 5-го і до 11-го класу. Наша держава стала першою серед постсовєтських республік, яка спромоглася надати навчальним закладам власні підручники з історії.
Таким чином Україна почала утверджувати свою незалежність в історії, своє право на власний погляд на минуле. Адже більшість людей не читає історичних праць, мемуарів чи, тим паче, збірників документів. Їхні уявлення про минуле формуються в шкільні роки, коли, хочеш-не хочеш, мусиш вивчати історію як окремий обов'язковий предмет. Тож в будь-якому суспільстві головним інструментом формування уявлень про минуле є шкільний підручник історії. Недарма його іноді відносять до атрибутів державності поруч із гімном, прапором, гербом.
Керівництво Росії, оговтавшись після колапсу СССР, прагнуло відновити вплив на уявлення українців про минуле. Щоб у сьогоденні повернути нас під свій контроль. Це робилося через кіно, літературу, поп-культуру.
А ще Росія активно просувала ідею спільного підручника історії, який нібито мав сприяти кращому взаєморозумінню між народами. У росіян спільний погляд, звісно, означав – російський. Нав'язати його українцям виявилося складно, адже різниця в розумінні минулого лише поглиблювалася. Особливо важко стало про це говорити після Помаранчевої революції, яка пришвидшила формування національної ідентичності в Україні.
Ми почали відкривати раніше таємні архіви КГБ, поширювати правду про злочини комуністів та про героїчну боротьбу учасників визвольного руху. Поєднати цю історію з російським наративом возвеличення всього совєтського, очевидно, було неможливо. В 2009-му шкільна програма в Україні зазнала ще більших змін – з курсу зникла свята для росіян тема, "Велику Вітчизняну війну" замінили на "Другу світову".
Та Кремль зумів політичними способами – через перемогу свого кандидата Віктора Януковича на президентських виборах 2010-го – утвердитися в українській владі. І одразу поставлений новообраним президентом міністр освіти Дмитро Табачник взявся за переписування українських підручників. За його особистою вказівкою за "рамками" програми історії опинилися Українські січові стрільці, бій під Крутами, Великий терор та репресії 1930-х, визвольний рух та діяльність ОУН і УПА, дисиденти, національно-демократичний рух в Україні кінця 1980-х – початку 1990-х років та Помаранчева революція 2004 року. Міністр освіти України також заявив, що "вимарає з підручників бредятину про Голодомор".
"Вичищення" української історії проводилося не для того, щоб українські школярі отримали підручники з чистими сторінками. Порожнечу мав заповнити новий контент, потрібний "стратегічному союзникові" Януковича. Тому за сприяння Табачника відновила роботу російсько-українська комісія істориків із підготовки спільного підручника. Напрацювати щось суттєве чи тим паче реалізувати головний проєкт, заради якого створювалася, комісія не встигла.
Українці повстали проти проросійської політики Януковича і змусили його втекти з країни. Путін втратив політичні інструменти впливу, тому взявся до військових. Але, попри колосальну чисельну та технічну перевагу, не може перемогти у війні з Україною. Тому що війни виграють не генерали, а вчителі історії. А українські вчителі встигли виховати ціле покоління громадян та патріотів своє держави.
Ті, хто на початку 1990-х читали Субтельного, разом із тими, хто навчалися за підручниками вже незалежної України, нині із зброєю в руках спільно захищають нашу свободу. І вони обов'язково переможуть, вписавши свою славну сторінку у новий підручник історії.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
