Тарас Возняк www.ji-magazine.lviv.ua

Чому Україна так люто бореться за статус найкорумпованішої країни Європи

30 вересня 2015, 10:44

В Україні неначе сформувався консенсус щодо того, що однією з головних проблем, яка гальмує розвиток країни є корупція. І ніби "бореться" з нею. А віз і далі там. І поволі закрадається думка, що причина у нас самих, що це ми якісь невдатні. Ось як виглядає карта корумпованості країн світу:



А у наших партнерів все більше укріплюється переконання, що Україна насправді боротися з корупцією не збирається. Водить західних партнерів за ніс – і тільки. Я теж переконаний, що так і є. Однак тут потрібно внести невелику поправку – за ніс наших партнерів водить не Україна – тобто всі ми – а політичний клас України. А, якщо бути ще більш точним, то – ті, кого ми чудово знаємо – наш питомий український клуб олігархів.

Оригінал статті тут

Однак все по порядку. У цьому тексті я хочу:

- по-перше показати, що корупція є не однією з головних, а саме головною проблемою, яка гальмує розвиток країни;

- по-друге запропонувати свою, можливо для декого неочікувану, версію того, що ми зазвичай називаємо корупцією;

- по-третє запропонувати системні способи її подолання.

Але при цьому ми маємо почати з того, що практично всі так і не усвідомлюють, що таке насправді корупція. А неправильне розуміння природи корупції призводить до того, що з нею майже не борються. Як правило, якщо й ведеться, то боротьба ведеться з наслідками корупції – хабарництвом, здирництвом, вимаганням, розкраданням, розтратою, фаворитизмом, кумівством, непотизмом, симонією, змовою і т.д. – цих наслідків безліч.



Отож, що таке корупція?

Корупція – від латинського corrumpere – псувати – це зіпсутість, зламаність. Але зіпсутість, зламаність чого? Це зіпсутість, зламаність суспільних інститутів. Тоді як інакше ми можемо назвати цю зіпсутість, зламаність у випадку суспільних інститутів? Очевидно, що дисфункційність – вони або не працюють, або працюють неефективно, або ж працюють не для блага тих, для кого вони, у відповідності з суспільним договором, створені.

Але важливо зрозуміти, що вигода – чи то гроші, чи політичні преференції, чи сексуальні послуги появляються тільки на другому етапі – вони є наслідком корупції, зіпсутості суспільних інститутів. Корупція як дисфункційність суспільних інститутів первинна.

Тому саме дисфункційність, зламаність суспільних інститутів і є корупцією, між ними можна поставити знак рівності: дисфункційність = корупція. Дисфункційність не призводить до корупції, а є корупцією. Розуміння цього фундаментального факту у нашому суспільстві немає.

Про які суспільні інститути йдеться?

- ну ні для кого не є таємницею, що йдеться про державні інституції, органи державної, регіональної влади та самоврядування;

- політичні інституції – перш за все політичні партії та рухи;

- громадські інституції – недержавні громадські організації, фонди, асоціації;

- підприємницькі організації, які, о диво, так само бувають дисфункційними, а, отже, внутрішньо корумпованими.

Що ж таке дисфункційність?

Це невиконання, не належне виконання чи виконання в інтересах не в інтересах суб'єктів, задля яких створена та чи інша інституція, тих функцій, для виконання яких і створена конкретна державна, політична, громадська чи підприємницька інституція чи структура.

Скажімо:

- орган державної, регіональної влади чи самоврядування не функціонує чи функціонує неправомірно задовільняючи інтереси частини (чи окремих персоналій) суспільного договору, а не всіх його учасників;

- політична інституція функціонує неправомірно задовільняючи інтереси частини (чи окремих персоналій) політичної структури, а не всіх її членів;

- громадська організація функціонує неправомірно задовільняючи інтереси частини (чи окремих персоналій) громадянської структури, а не всіх її членів та суспільства, інтереси якого має обстоювати;

- підприємницька структура функціонує неправомірно задовільняючи інтереси не тих персоналій, які є її власниками чи співвласниками;

Дисфункційність буває різного роду:

- є дисфункційність казуальна, яка виникла ситуативно і попри свідому волю якихось персон чи груп персон і якою, тим не менше, користуються задля отримання неправомірної вигоди;

- а є і дисфункційність спровокована, яку свідомо закладає у суспільні регуляції якась персона чи група персон задля отримання неправомірної вигоди.

І тією, і іншою дисфункційністю користуються ті, хто хоче отримати з неї:

- законну вигоду – ну от, наприклад, зиск від узаконеного лобізму – законно отримувана вигода регулюється законом і отримується відкрито на конкурентній основі;

- напівзаконну вигоду – якою є ритуалізоване дрібне побутове хабарництво, яке інколи стає навіть "національною традицією" чи ритуалом – як от калим, могорич, кумівство, земляцтво, непотизм і т.д – отримання напівзаконної вигоди не регулюється законодавством, вона радше регулюється традицією і може піддаватися радше моральному осуду;

- незаконну вигоду – власне через хабарництво, здирництво, вимагання, розкрадання, розтрату і т.д – незаконно отримувана вигода отримується всупереч закону і карається у відповідності з його приписами.

Таким чином всі види дисфункційності державних, політичних, громадських та підприємницьких інституцій – і казуальні, і спровоковані – неминуче будуть використані зацікавленими акторами (особами, групами осіб, яких коректно було б назвати корупційними агентами) для отримання законної, напівзаконної чи незаконної вигоди.

Про яку вигоду йдеться? Це не лише гроші, про що постійно торочать наші журналісти. Це:

- преференції – отримання неправомірного ексклюзивного доступу до державних, політичних, громадських, підприємницьких ресурсів;

- привілеї – отримання неправомірних привілеїв та пільг;

Їх ще можна класифікувати і у відповідності з природою цих преференцій та пільг. А саме – ми можемо виділити:

- матеріальний зиск – неправомірне отримання різного роду матеріальних благ;

- політичний зиск – отримання неправомірних політичних зисків з огляду на політичну приналежність і для тих чи інших політичних структур;

- сатисфакційний зиск – отримання неправомірних сатисфакцій – нагород, звань, а також сатисфакції від моральної розправи з якимось опонентом.

Навіть побіжно окресливши це величезне поле дисфункційності, тобто корупції, ми одразу ж бачимо головну помилку нашої суспільної думки, яка зводить корупцію до її найпростішого, хоча й найочевиднішого наслідку, – простого хабарництва. А хабарництво є тільки наслідком казуальної чи спровокованої дисфункційності суспільних інституцій.

Отож, що таке корупція, ми, здається, вияснили. Принаймні я пропоную таке її визначення.

Які головні інструменти боротьби з корупцією?

Якщо корупція = дисфункційність суспільних інституцій, то боротьба з корупцією має полягати у поверненні суспільним інституціям їхньої функціональності.

А що таке функціональність суспільних інституцій?

Функціональність суспільних інституцій це їх просте функціонування у інтересах суб'єктів, задля яких і створено ці державні, політичні, громадські чи підприємницькі структури у рамках їхніх конвенцій та правил функціонування – загалом кажучи, в рамках їхніх легальних, тобто всіма визнаних і прийнятих регуляцій.

Якими є ці регуляції:

- у сфері державній – це право;

- у політичній сфері – політичні домовленості;

- у громадській сфері – громадянські угоди;

- у сфері підприємництва – внутрішні контракти та угоди.

Тільки створення справді функціональних у властивому сенсі цього слова державних, політичних, громадських і підприємницьких структур і може подолати корупцію.

Як мають поставати ці справді функціональні у властивому сенсі цього слова структури?

Чи ми маємо реформовувати старі, уражені дисфункційністю, тобто корупцією, структури, чи, може, творити абсолютно нові державні, політичні, громадські і підприємницькі структури з нуля?

Тут є різні досвіди:

Країни Балтії після розпаду СССР одразу почали творити цілком нові структури з чистого листка. Звісно, їм було легше – їхні масштаби інші, так само, як і їхні проблеми. Тим не менше, їм вдалося на своєму рівні створити доволі функціональні, а, отже, мало корумповані структури.

Натомість Україна і більша частина постсовєтських країн взялися реформовувати старі совєтські структури. Це "реформування" триває в Україні вже чверть століття! В результаті Україна стала однією з найбільш корумпованих країн Європи.

Доволі промовистим є досвід "реформування" постсовєтської міліції. Створення нової української патрульної поліції на разі показує, що формування нових структур з чистого листка є ефективнішим.

Однак це досвід точковий. А що робити з величезною судовою та прокурорською системами, які всуціль корумповані? Де взяти таку кількість кваліфікованих суддів та прокурорів? Бо ж їхні кваліфікації дещо інші, ніж кваліфікації патрульних поліцейських. Як реформувати митницю та податкову? Список можна продовжувати.

Якщо послідовно перелічувати всі інститути держави, які не виконують належним чином свої функції, тобто є дисфункційними, то ми піднімемося і до рівня уряду, Верховної ради і Президентів України.

Що це означає?

Це означає, що все суспільство дисфункційне, тобто корумповане

- і його політична система;

- і його громадська складова;

- і його підприємницька складова

дисфукційні – тобто корумповані.

І тут за відомим законом діалектики кількість переходить в якість. Якщо всю цю дисфункційність окреслити одним визначенням, то мусимо з сумом констатувати, що ми маємо справу з засадничою дисфункційністю (читай іманентною структурною корумпованістю) ІІ Української республіки, в якій живемо, – другої спроби народу України збудувати функціонуючу державу, політичні, громадські та підприємницькі структури, які б функціонували в інтересах всіх учасників суспільного договору. Бо ж, врешті решт, res publica – це спільна справа, а не справа небагатьох, а то й кількох, як є в Україні, яка функціонує задля процвітання невеличкого клубу олігархів.

І тут появляється нова тема – роль клубу олігархів (а це кільканадцять осіб чи сімей) у збереженні іманентної дисфункційності (корупційності) всіх без винятку інституцій ІІ Української республіки. Про це дивіться тут. Не буде перебільшенням стверджувати, що вони у найбільшій мірі саме в ній – цій дисфункційності (корумпованості) і зацікавлені. Чому? Тому, що тільки в цій системі тільки вони мають реальні важелі впливу на формування ситуації під себе, під свої інтереси.

Всі інші, для яких інструментами мали б стати державні, політичні, громадські і навіть підприємницькі структури мають справу з їхньою дисфункційністю, тобто зламаністю. От вони й змушені вирішувати свої питання через хабарництво, збиватися у клани, опускатися до побутового кумівства та непотизму. Таким чином олігархат заганяє все суспільство у корупційні схеми. В результаті у нашому суспільстві майже немає дорослих активних людей, які навіть того не усвідомлюючи не брали б участі у цьому святі корупції. Таким чином формується ринок корупційних пропозицій.

Мафіозі вирішують питання безпеки, бо їх не вирішує міліція.

Адвокати заносять чемодани грошей в суд, бо немає справедливого суду.

Студенти вкладають у залікові книжечки кілька доларів, бо немає справедливої оцінки знань...

Перелік колізій безкінечний. Ринок корупційних "послуг" майже не має меж. І він розростається.

А все чому, а тому, що чверть століття ми повторюємо і повторюємо безуспішні спроби вдихнути нове дихання у не функціонуючі постсовєтські державні структури. Але при цьому ми лише заразили дисфункційністю (корупцією) новостворювані політичні, громадські структури і навіть підприємництво.

Що ж робити, щоб подолати цю імманенту дисфункційність (корумпованість)?

Очевидно, що творити нові державні, політичні, громадські та підприємницькі структури. По-суті ми маємо перезавантажити країну:

- перезаснувати країну на основі нового суспільного договору, нової Контитуції та розпуску чи ліквідації вражених іманентною дисфункційністю органів влади;

- перезаснувати політичну сферу на нових засадах, відкинути корумповані (а отже для нас дисфункційні) політичні конструкції, які обслуговують олігархат і помпезно називаються політичними партіми;

- очистити громадську сферу, яка теж часто корумпована, тобто дисфункційна;

- очистити сферу вільного підприємництва через подолання корупціогенної олігархічної системи влади в Україні, яка має своєю основою монополію в різних сферах підприємництва – головне в цій сфері добитися реальної конкуренції, що неминуче призведе до більшої (хоча й не ідеальної) соціальної справедливості та її прямого результату – появи широкого середнього класу.

Які мають бути основні протидії дисфункційності, що породжує корупцію?

- відкритість, публічність державних, політичних, громадських і у певній частині навіть підприємницьких структур;

- підконтрольність і змінність всіх без винятку державних, політичних, громадських функціонерів;

- радикальне зменшення регуляцій, які і є джерелами хабарництва.

Список можна продовжувати.

Однак головним гравцем, як бачимо з цього аналізу, який зацікавлений у збереженні дисфункційності державних, політичних, громадських і навіть підприємницьких структур є ті, хто отримує від такого стану справ найбільший зиск. А хто це?

Може той лікар, який отримує державну місячну платню у розмірі одноденної заробітної плати свого колеги у Британії?



Чи, може, викладач університету?



Чи знахабнілий місцевий чиновник та, страшно сказати, сержант петренко, який пасеться на асфальті?



Зовсім ні. Так, вони теж наживаються. Що ганебно.

Та найбільший зиск від такої всуціль дисфункційної, а отже корупціогенної, системи отримує клуб українських олігархів.





І він агресивно робить все, щоб такий status quo в Україні залишився. Оце і є головне джерело корупції в Україні.



І ще один висновок: дисфункційність державних, політичних, громадських і у певній частині навіть підприємницьких структур є системною. Якщо раніше, на початках Незалежності, було багато спонтанного, то на даному етапі панування в Україні, скажемо іронічно, "розвиненого олігархату" ця дисфункційність є спланованою, її закладають не лише в закони чи інші регуляції, а, як бачимо з пропозицій до зміни Конституції з огляду на децентралізацію, і у саму Конституцію. Попередньо, згадаймо зміни до Конституції "від Медведчука" 2004 року, було те саме. І держава агресивно наполягла на своїй дисфункційності, а, отже, корумпованості. Дисфункційність державних, політичних, громадських і у певній частині навіть підприємницьких структур покликана обслуговувати інтереси клубу олігархів. І вона його обслуговує.

Тому ми потребуємо перезавантаження всієї країни. Таке перезавантаження країни в цілому означає перехід до ІІІ Української республіки.

Розумію, що цей термін використовується вже теж ледь не чверть століття. Однак у мене йдеться не про термін, який хтось так чи інакше використовує, а про генеруючу назву для всіх цих процесів повернення державним, політичним, громадським і навіть підприємницьким структурам їхньої властивої функціональності. Якщо ми не зробимо їх функціональними, то всяка "боротьба з корупцією" так і залишиться компанійщиною і імітацією – на радість олігархату.

powered by lun.ua
Уряд реформ406 Корупція1348 Зеленський30 Україна та Європа1094 Aтака Путіна1232
ОСТАННІ ЗАПИСИ
АВТОРИЗАЦІЯ І ВХІД ДЛЯ АВТОРІВ


УвійтиСкасувати
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter