23 грудня 2019, 15:54

Зачем Кремль "ударился" в "псевдорусскую весну"

Остановлюсь детально на активно обсуждаемом заявлении Владимира Путина о якобы "исконно русских землях, подаренных Россией Украине".

На самом деле нет большой новости в том, что по версии российских властей нет такого государства, как Украина. Собственно, в той или иной версии они это повторяют/воспроизводят постоянно. Досточно вспомнить разговор Путина с Бушем-младшим еще в 2008 году, когда он заявил, что часть земель Украине подарила Россия, а часть – Восточная Европа.

Но тут интересны еще и исключительно внутрироссийские причины.

Во-первых. Налицо избирательная трактовка и подход к истории. С одной стороны, Путин критикует Ленина за то, что он пошел по пути СССР как конфедерации, создав республики, вместо того, чтобы все было без границ (как губернии). А с другой – того же Ленина как-то никто не спешит выносить из мавзолея.

Во-вторых. Политическое раздвоение тоже налицо. Владимир Путин пришел к власти не в абстрактном пространстве и времени, а как преемник Бориса Ельцина, признававшего границы от 1991 года. Ельцина, который пришел к власти как раз в контексте развала СССР. Но Путин решил, что теперь вот можно начать пересматривать границы от 1991 года.

В-третьих. Наличие проблемы с пониманием вызовов и задач. Когда Путин, будучи в 21 веке, говорит, что теперь вынужден что-то делать с наследием Ленина в части "подаренных земель", то это, мягко говоря, странно. Думаю, это выдает нежелание и боязнь российской власти ставить вопрос о том, а что из себя представляет РФ на уровне идентичности. Отсюда – вся эта болезненная реакция российской власти на шаги всех постсоветских государств по развитию своего языка, культуры и церкви, независимой от Москвы. Гиганский памятник киевскому князу Владимиру в центре Москвы – из этой же сферы. По большому счету, это и одна их причин агрессии России против Украины. Боязнь того, что рядом с РФ может быть сильное, демократичное государство, с понятной историей и ориентированное на европейские ценности. По сути, реальную угрозу "русской весны" (кто помнит "русские марши" в 2005-2010 годах в Москве) Кремль перенаправил за пределы РФ в виде "псевдорусской весны".

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.

Про вичерпність агресивних автократій

Приклад Ірану наочно показав: автократія, орієнтована виключно на силову компоненту/загрозу/шантаж, коли наявність силової компоненти – це не інструмент для досягнення адекватних цілей (наприклад, внутрішньої модернізації чи забезпечення миру у регіоні), рано чи пізно, буде зупинена...

Про оптимізм та песимізм руху до нового світопорядку

Уже навіть генсек ООН Антоніу Гутерреш визнав, що "ми живемо в період хаосу та змін" і закликав до "оновлення архітектури міжнародної безпеки"...

Вглиб переговорного процесу (напередодні Женеви)

Є чотири можливих переговорних напрямки, розвиток чи не/розвиток яких напряму залежить від позиції РФ. 1. Безкінечне забалаболювання процесу, на що в значній мірі була орієнтована делегація на чолі з Владіміром Мединським...

Декілька висновків/спостережень щодо Мюнхенської конференції

1. На відміну від попередніх років до 2022 року (навіть, уже після 2014-го), ця конференція проходила під знаком обговорення не окремих деталей та протиріч в рамках існуючого світопорядку, а з розумінням того, що колишніх правил немає, і формуються нові...

Якою може бути відповідь Європи на "стан руйнування" (у контексті Мюнхенської конференції)

Ну, що ж, дискусія "Так/Ні" всередині Європи, яка активізувалась після Давосу (Гренландії, "Ради миру" Трампа та збереження ризику Росії) щодо стилістики взаємодії із США, матиме продовження і на Мюнхенській конференції...

Про нормалізацію ненормального

У поета Квінта Гораціо Флакка є такий вислів "Нічому не дивуватися" (Nil admirari). Ця фраза, що спочатку позначала стан незворушності (ні поганим, ні хорошим), характерний для стоїків та епікурійців (така собі нірвана), згодом у літературній традиції стала використовуватися для опису аристократичної стриманості, а то й часом снобізму...