Рік війни
Майже рік, як триває війна. Незважаючи на періодично виникаючі розмови про необхідність переговорів, усі – Україна, Росія, Захід – розуміють, що до миру ще далеко, і що попереду нас очікують важкі бої та важливі політико-дипломатичні рішення.
За цей рік відбулись суттєві трансформації в різних сферах і регіонах. Вони продовжуватимуться й далі. З того, що можна передбачати/прогнозувати як важливе уже зараз.
Україна. Відвойовувати наші території й одночасно працювати на перспективу поствоєнного періоду. Вступ до ЄС, НАТО, отримання плану Маршала та відбудова країни потребують не лише бачення, а й щоденної кропіткої роботи різних гілок влади.
Так, важко перебувати у війні й займатися мирними питаннями, але іншого вибору у нас немає. Ми маємо вийти з цієї війни не лише з сильною армією, а й з іншими невразливими інститутами держави та суспільства. Принаймні, з рухом у цьому напрямку.
Росія. Рік війни, думаю, показав фундаментальні прорахунки російської влади – як щодо українських збройних сил, так і щодо російських. Очевидно, що у росіян все пішло не за планом, і те, що анонсувалось як "спецоперація", тепер самою ж владою подається як війна. Але Росія не збирається припиняти війну, індикацією чого є інформація про можливі нові хвилі мобілізації та де-факто перебудову економіки під військову.
Кожна російська ракетна атака – це мільйони доларів, але Росія подовжує їх витрачати навіть в умовах санкцій. Це значить, що певний часовий запас російська економіка має, так само, як і не вичерпався ще пропагандистський ресурс, що дозволяє Кремлю тримати "глибинний народ" у певній рамці. Я особисто переконана, що припинити війну Росія зможе лише тоді, коли стане зрозуміло, що внутрішні ризики домінують, і витрачати гроші доведеться не на війну, а на те, щоб утримати ситуацію всередині.
Захід. Як це не парадоксально, але тут відбуваються найбільш значимі трансформації, хоч і не так швидко, як нам би хотілося. Мова йде не лише про енергетичну диверсифікацію (ресурсів та транзитних маршрутів) та про зміну обороної політики (як на рівні країн, так і на рівні блоків/альянсів), а й про значимі політичні трансформації у сприйнятті України, Росії, самого Заходу та сучасних викликів.
Другий рік війни, думаю, повинен зафіксувати трансформацію підходу від "не дозволити Росії виграти, а Україні пограти", до усвідомлення "необхідності перемоги України" як передумови досягнення миру. Захід безумовно прагне перемоги України, але все ж побоюється програшу Росії – через ризик непрогнозованих процесів у великій ядерній країні. Звідси – публічна позиція про допомогу та підтримку України як завгодно довго, але не про перемогу.
Європі вдалось уникнути проблем з енергозалежністю від російських носіїв, і ставка росіян на зиму не спрацювала. Але зберігаються інші ризики – як пов'язані з усе ще розгалуженою російською шпигунською мережею по всьому світу, так і з доступом РФ (прямо чи опосередковано) до європейської інфраструктури (наприклад, до підводних кабелів).
В той же час розтягнутість війни у часі все більше перекроює геополітичну карту та змінює баланс сил у різних регіонах. Так, зросла євроатлантична єдність, і США та Європа дотримуються погодженої позиції у питаннях безпеки. В той же час, на фоні Росії, що маргіналізується, посилюють свої позиції інші суб'єкти – Китай, Індія, Туреччина. Активізувались Іран та Північна Корея, обнуливши усі попередні зусилля щодо обмеження ядерної зброї. Крім того, довга війна формує якусь іншу Росію (невідому навіть для самих росіян).
Хочеться сподіватися, що ризик розтягнутої у часі війни буде сприйматися Заходом як більш небезпечний, ніж ризик ескалації ситуації з боку РФ, пов'язаної з військовими перемогами України.
