Не бути індіанцем
1626 року шукач щастя з Європи Пітер Мінуїт придбав у вождя плем'єні манахаттоу острів Манхеттен за намисто, пляшку рому й кілька ножів. Ця історія приходить на пам'ять у зв'язку із процедурою підписання угоди між Україною та Великобританією про військову співпрацю, яку завірили прем'єр Сунак й президент Зеленський.
Ми уклали довготривалу стратегічну угоду з одним з лідерів світу – країною з величезним політичним й імперським досвідом. Чи не підписали ми документ, що передбачає обмін "Манхеттена" на намисто й пляшку рому? Читаємо уважно текст й серед загальних фраз натикаємося на п.7 розділу "Оборонне та безпекове співробітництво":
"7. Учасники прагнутимуть забезпечити, щоб військові спроможності України були на такому рівні, щоб у разі зовнішньої військової агресії проти Сполученого Королівства Україна була здатна надати ефективну військову допомогу. Умови, формат та обсяг такої допомоги визначатимуться Учасниками."
Так, конкретики знов замало, але так чи інакше це передбачає участь України у військових діях із захисту Британської співдружності. Хочеться пояснень, але їх немає.Напевно ми зможемо надати дещицю технічної допомоги. Але ми майже нічого не вміємо виробляти. Маємо "Південмаш", але не маємо ракет, маємо завод "Антонова", але не маємо літаків. Весь потужний торговий флот, включаючи китобійну флотилію ми також втратили. Напевно, Британія в разі нападу ворога (й ми знаємо ім'я потенційного ворога), очікуватиме від нас передовсім залучення наших героїчних збройних сил з величезним військовим досвідом та козацькою вдачею українців. Напевно в часи геополітичної нестабільності всі країни захочуть укласти з нами подібну угоду з обов'язковим пунктом 7. Й робота над укладенням таких угод вже анонсована.
Власне, чим більше звіріє росія й по світу спалахують нові конфлікти, тим більше українцям пасує роль броні між варварами й цивілізацією.
Ми маємо всі шанси перетворитися на європейських гуркхів. Це така непальська каста, представників якої радо беруть на службу до британського війська, а також до індійської армії. Я мав нагоду спілкуватися з цими милими людьми. Вони дуже гостинні, працелюбні. Я тиждень мешкав на висоті 3500 метрів у селі без світла й принад цивілізації, населеного гуркхами. Вони геть не агресивні. Але весь час мають при собі традиційний ніж кукрі. Коли я наодинці перетнувся в джунглях з двома гуркхами з кукрі, почувався не найкращим чином.
Якось довелося кілька годин їхати гірською дорогою з гуркхом, що повертався з Британії у відпустку. Він виглядав дуже задоволеним: чудові умови роботи, право на отримання британського громадянства, платня разів у 30 більша за ту, яку він може заробити в Непалі на рисових полях.
Гадаю, чимало українців не відмовляться скласти конкуренцію гуркхам в британській армії. Але чи буде це добровільне укладення контракту? У тексті україно-британської угоди про це – ані слова. Це непокоїть. Бо я знаю не лише бідних гуркхів, але й багатих британців. Чимало років співпрацював з однією з провідних дьюділіджінгових компаній Британії й встиг вивчити мешканців Альбіону. Так, з ними легко робити спільну справу, вони знають що хочуть, цінують якісну працю, щедро й своєчасно платять. Але вони не сприймають тебе рівним: ще один індіанець з чергового плем'єні. Ледве зникає потреба в твоїх послугах – про тебе просто забувають, вони навіть не відреагують на твій і-мейл.
Отже, укладаючи стратегічну угоду з однією з найуспішніших націй на планеті, не слід забувати, що в тебе завжди є шанс перетворитися на індіанця, підмахнувши у Маріїнському палаці черговий Будапештський меморандум, за яким тобі або твоїм дітям раптом доведеться віддати життя за екзотичні Фолклендські острови.
Чи я проти укладення цієї угоди й низки їй подібних? Звісно – ні. Самі ми цю війну не витягнемо. Але робити це треба у цивілізований – неіндіанський спосіб. За моє волі я б просто викинув з тексту отой п.7. Але якщо британці на ньому наполягали, то знайшов би інше формулювання. Якщо ж британська сторона прагнула саме такого формулювання – я б наполягав на ухваленні угоди парламентами країн. Не можуть дві особи навіть найвищого рангу вирішувати за цілий народ коли й за кого він воюватиме. Це неприпустимо. Не перший тиждень точаться запеклі дебати навколо ухвалення Закону про мобілізацію, який стосується набору у військо для захисту власної країни. В той самий час не сіло не впало в Маріїнському палаці дві особи підмахують дражливий документ, який передбачає захист українцями чужої землі...
Що я відчуваю при цьому? Неповагу.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
