"Бачу ціль – вірю в себе!"
Нещодавно написав невеличку історію зі свого життя для книги про випускників шкіл-інтернатів для чудового хлопця з відкритим серцем, сповненим добра – Ростислава Галелюка. Хочу поділитися з вами частинкою цієї історії...
"Так склалися життєві обставини, що в 11 років я потрапив до школи-інтернату... З п'ятого класу навчався у Новгород-Сіверській школі-інтернаті, яку закінчив з золотою медаллю.
Традиції цієї школи, яка сьогодні називається Новгород-Сіверська державна гімназія імені К. Д. Ушинського, йдуть ще з кінця 18-го століття. Це був один із найперших навчальних закладів такого рівня на Лівобережній Україні.
За освітніми традиціями, підходом до навчання та виховання дітей, цей заклад можна порівняти з так званими британськими boarding schools. Це елітні школи-інтернати, де виховують британську еліту або аристократію. Там діти теж проходять нелегкі випробування, але потім їм довіряють керувати державою, корпораціями, або іншими публічними інституціями.
За роки навчання у школі-інтернаті я здобув значний життєвий досвід, який допоміг мені подолати дуже багато перешкод у житті: це хороша академічна освіта; це жорстке, але таке наближене до реального життя виховання; це можливість реалізувати себе як особистість.
Не просто було, звичайно, не просто, бо кожна дитина є насамперед дитиною, і хоче отримувати захист батьків, відчувати турботу та піклування. А коли ти в інтернаті, батьків немає поряд. Там є певна дитяча агресія, несправедливість з боку викладачів, нерозуміння вихователів, відчуття самотності та відчаю, незнання як вчинити в тій чи іншій ситуації...
Діти, які виховуються в родинах, проходять через такі життєві виклики й іспити вже у дорослому віці, живучи самостійно, оскільки в дитинстві поряд з ними є люди, котрі апріорі про них піклуються та підтримують. У них є батьки.
Школа-інтернат допомогла мені загартувати себе, сформувати певні риси характеру, які дозволяють не здаватися, які дозволяють адаптуватися в колективі, які дозволяють цінувати хороше ставлення до себе з боку інших людей, котрі не зобов'язані це робити.
Хтось, звичайно, не витримує. І серед моїх знайомих були такі, хто зламався. Але дуже багато моїх однокласників або товаришів, які навчалися в старших чи молодших класах, змогли багато чого досягти, реалізувати себе в житті, виховати в собі якості, якими може пишатися кожна людина: вірність, порядність та наполегливість.
Сьогодні я є народним депутатом України, але це був складний життєвий шлях.
В дитячому садочку я мріяв стати льотчиком або космонавтом, однак у школі дізнався, що маю не дуже хороший зір, і моїй мрії не судилось збутись. У школі я ще достатньо глибоко цікавився фізикою та астрофізикою.
Потім, після закінчення школи, мріяв стати дипломатом. Саме тому я вирішив вступати до Московського інституту міжнародних відносин, але не склав іспити через слабкі на той час знання з іноземної мови. Вступив у Ніжинський педагогічний інститут на факультет іноземних мов, згодом пішов у армію. Коли повернувся звідти, Радянський Союз уже розпадався, і вихідцям з України було рекомендовано їхати на навчання до Києва.
Спочатку я хотів поступати на юридичний або філософський факультети Київського університету імені Тараса Шевченка, але там вже закінчився прийом документів, і я обрав факультет романо-германської філології, де навчався чотири роки.
Потім я одружився, народилася дитина, треба було заробляти гроші. Згодом я знову повернувся до навчання і поступив вже туди, куди хотів – на юридичний факультет в Академію праці та соціальних відносин, де отримав диплом магістра з юриспруденції. Через певний час пішов в Національну академію державного управління при Президентові України, де отримав ступінь магістра державного управління. Згодом захистив кандидатську з політичних наук, в якій досліджував політико-правові механізми прийняття державно-політичних рішень. Далі – працював над докторською і захистив її з теми: "Конституційно-правове забезпечення народовладдя в Україні (теоретичний та практичний аспекти) ".
Це те, що стосується моєї освітньої лінії життя.
Якщо говорити про мій політичний життєвий шлях, то саме школа-інтернат сформувала в мені громадську активність, яку я в подальшому лише розвивав.
У класі я був старостою – це багато питань, які потрібно було вирішувати на рівні класу; потім керував учнівським комітетом, де вже працював на рівні самоврядування всієї школи; потім очолював комсомольську організацію у старших класах і певний період часу представляв вже школу на рівні району.
Я вийшов зі школи з великим досвідом громадської роботи, і цей досвід став для мене фактично вирішальним, тому що коли я прийшов у армію, був одним з найактивніших учасників тих суспільних процесів, які тоді відбувалися.
Це був кінець 80-х років. У 1989-му проходили вибори до Верховної Ради СРСР. Ми там активно працювали, аби пропонувати свого кандидати на вибори до Верховної Ради, і мене вже більше почала захоплювати громадсько-політична діяльність, аніж дипломатична. Але то вже інша цікава історія...
Так, на початку 90-х, коли відбувалося становлення демократичної України, я позиціонував себе як людину, яка не соромиться приміряти на себе відповідальність за країну. Чомусь у мене було таке бачення... Я сприйняв створення Української держави, як свою особисту справу, як свою відповідальність. Навіть сідав і писав своє бачення, свій план реформ в Україні.
Певний час, коли я одружився і був змушений працювати, трішки відійшов від громадсько-політичної діяльності. Але десь у 97-му році моя школа-інтернат, пам'ятаючи мене як активного учня, висунула мене кандидатом у народні депутати. Саме з цього почався старт політичної діяльності.
Тоді я не зміг виграти вибори. Сьогодні розумію, що у мене не було для цього відповідних ресурсів, на відміну від опонента, який працював у Кабінеті Міністрів, та й я був таким щирим романтиком... Але це – прекрасний досвід. Моя тодішня поразка пробудила в мені почуття відповідальності за тих людей, з якими зустрічався і щось їм обіцяв – вони потребували допомоги.
Аби мати змогу змінити щось в цій державі, допомогти людям, ми створили громадське об'єднання "Нова генерація", котре у 99-му році стало партією "Нова генерація України", яку я очолив.
Дуже і дуже складним був мій політичний шлях... Я багато разів програвав вибори і тому, коли прийшов у Верховну Раду у 2006-му році, був вже настільки загартований поразками, що не було запаморочення від успіху, зверхності та радикальності, оскільки я розумів, що це надзвичайно серйозна відповідальність.
Якщо говорити про мої поради для тих, хто теж вже десь проходить подібний життєвий шлях, навчається у школах-інтернатах... Треба дякувати Богу за те, що він дав нам такий шанс. Можливо, наші друзі та однолітки набули значно більше в частині родинного спілкування, але те, що стосується підготовленості до життя, це – хороший досвід, це здатність не здаватися та не складати руки. До поразок треба ставитися як до дуже цінних уроків, які, можливо, дають набагато більше, ніж перемоги і досягнення. Коли ти кілька разів штурмуєш певну висоту і тобі не вдається, ти бачиш дуже багато потенційних ризиків, помилок, які на наступному щаблі вже не повториш. Ніколи не можна відступати. Життя знову і знову тебе відкидає, але ти все одно ідеш...
В житті дуже багато речей, які тебе розчаровують і дуже багато приводів тримати образу, але наші образи послабляють нас самих. Тому не варто тримати образу – ані на тих, хто десь тобі не допоміг, ані на тих, хто навіть нашкодив... Бо інакше нам вище не піти. Це дуже важко, неймовірно важко... але це єдиний шлях досягти високої мети.
Не дарма я прийшов до релігії та все більше й більше розумію, наскільки християнські цінності допомагають нам рухатися вперед та знайти вірний шлях. Як говорив Ісус Христос: "Я є шлях, істина, і життя". Можливо, хтось більше схиляється до мусульманства, або є іудеєм чи буддистом – не важливо, головне – сам шлях до Бога – він є надзвичайно важливим, аби людина мала міцне коріння, ґрунт, аби вона не зірвалася вже з певного рівня досягнутого, аби не склала руки, не розчарувалася в житті та не втратила себе.
"Бачу ціль – вірю в себе" – це був девіз, який я реалізовував на початку свого життя. Треба визначити мету і, не зважаючи ні на що, вірити, що ти її можеш досягти. Сьогодні ця формула вже дещо доповнена моїм життєвим досвідом, але гасло для мене і зараз є актуальним.
Отже, мій рецепт успіху є наступним: перше – не схилятися перед викликами та поразками; друге – вірити в себе; третє – ніколи не тримати образу на когось та не вступати у війну (особистісну). І, звичайно, треба йти до Бога. Ми маємо практикувати духовні цінності, ми маємо правильно рухатися по життю і маємо вірити в себе".
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
