Чому для справжньої свободи потрібні заборони
"Милая, у вас в голове пять тысяч маркетологов срали десять лет, а вы хотите, чтобы я там убрал за пять минут...". В.Пелевин, Empire V.
З приходом нового року в мережі з'явилося як мінімум два повідомлення про те, як наша влада активно бореться проти російської присутності (і одночасно – за присутність українську) в медіапросторі. Міністр культури Кириленко пропонує відбирати ліцензії у радіостанцій, що не вмикають українські пісні, Кабмін забороняє прокат фільмів з ворогами Нацбезпеки.
Ініціативи похвальні, безперечно. Трохи запізнілі, але менше з тим. Для тої частини українців (чи то мешканців нашої країни), яка бездумно споживає все, що крутять по тєлєку, це буде корисно. Вони, можливо, і не в курсі про ці заборони, і просто не помітить, що нема фільмів за участю Порєчєнкова чи Бєзрукова. Просто бувають такі люди (і їх немало, на жаль), які не цікавляться політикою, новинами, а просто дивляться телевізор. Серіали. Фільми. Якісь не дуже інтелектуальні телепрограми. Досвід скандальних "новогодніх аганьков" 2015 і 2016 на всім відомих каналах – ще одне тому підтвердження. А тисячі українців все одно чинно піднімали бокали шампанського під російські пісні, хоч і у виконанні українських "зірок". А з ними разом піднімали стакани з соком чи кока-колою і їхні діти, які так само слухали ті пісні. Розумієте, до чого веду.
Але є одна приємна річ стосовно цих людей. Якщо їм перестати показувати російське і почати показувати щось інше – вони не особливо помітять. Вони не будуть протестувати, вимагати, виходити на мітинги з транспарантами "Поверніть нам Голубой огонёк". Вони просто сприйматимуть все, що показують їм блакитні екрани. Так в них мозок налаштований. Тому через зміну контенту вони не порозумнішають. Проте завдяки заборонам вплив на них російської пропаганди значно зменшиться.
На перший погляд, таки спосіб видається не зовсім гуманним – ніби одну пропаганду замінили на іншу. Але іншого шляху просто нема. Всі не можуть одразу стати розумними, свідомими і патріотичними. Все одно більша частина суспільства, принаймні найближчі декілька (десятків) років, буде пасивними споживачами. Тому активна має просто забезпечити якісний продукт для споживання, і прибрати всяку отруту та ГМО.
Для всіх адептів ідеї, що це буде "насильницька українізація" і таке інше: обійти заборону не дуже складно – активні фанати Дєпардьє, чи тих же Бєзрукова і Порєченкова без проблем скачають фільми з кумирами і в інтернеті. Там же можна знайти Кобзона, Валєрію і Газманова. Але то вже їхній вибір. В тому, напевно, і сенс демократії – якщо людина хоче поїсти блінов з лопати, хай вона робить у своєму подвір'ї, а не влаштовує масові гуляння на центральній площі з мовчазної згоди держави і суспільства.
Саме через таку мовчазну згоду і пасивність держави ми втратили Крим і Донбас. І мова зовсім не про окупацію півострова та війну на Сході. Ми втратили їх інформаційно. І це відбулося не за рік, не за два. Київ два десятки років ігнорував ці регіони: що там дивляться, що там слухають, якою мовою там розмовляють. Тепер маємо.
Насправді, це сумно, коли щось доводиться досягати заборонами. Проте у нас досі є люди, організації, телерадіокомпанії, яким потрібні такі заборони. Бо інакше – "попит породжує пропозицію", і всі канали масової інформації (читай – пропаганди) займають суто бізнесову позицію: якщо у нас є попит на російські серіали або кіно про доблесних російських мєнтів, то ми будемо їх показувати. Як то кажуть, війна війною, а обід за розкладом. А потім за обіди, машини, квартири, відпочинок на Мальдівах власників та керівників телеканалів ми розплачуємося нашою країною та життями наших співвітчизників.
Ось тому інколи для того, аби держава стала по-справжньому вільною і незалежною, треба вдаватись до зовсім недемократичних заборон.
