Хто буде контролювати народні бунти?
Останнім часом економічна і політична ситуація в Україні вкрай загострилася. Вже ні в кого немає сумнівів, що громадянські акції непокори, мітинги, бунти скоро будуть буденним явищем. Ми вже бачили акції "Досить!", "Достали!", "Геть усіх!", різних організацій від профспілкових, галузевих, наприклад, транспортників, регіональних осередків різних галузей і до загадкових з назвою "Народ".
Люди, доведені до відчаю, підприємці готові йти проти будь-кого – проти влади центральної, місцевої, проти банків, державних установ тощо. Якщо ці акції почати використовувати як політичні технології – в країні може початися хаос.
Хто ж буде контролювати народні бунти?
До речі, досвід в Україні масових акцій протесту немалий і позитивний (в сенсі досягнення результату). Тобто за допомогою таких акцій, під час Помаранчевої революції відбулася зміна влади. Після цих подій кількість мітингів, акцій шалено виросло, – люди повірили, що цим можна щось змінити. Ці події є ще в пам'яті...
Медіа-демократія, яка на сьогодні утворилася в інформаційному просторі нашої країни, має велике значення для населення, яке живе вже більше ніж на 60% у віртуальному світі. Три "Свободи" на ТВ можуть про нагнітати ситуацію та спонукати до будь-яких дій населення, адже дивляться ці телепрограми більше 70% населення. А чому так багато людей дивиться ці передачі? Вони хочуть отримати інформацію з перших вуст – що робиться з економікою, що робить влада для протидії загрозам, де найгірша ситуація і головне питання – що робити?
Після 2004 року всі "впливові" політичні сили під керівництвом Ющенко, Тимошенко, Януковича випробували політичні технології для створення "майданів" та акцій протесту, навіть рейдерських та антирейдерських акцій з активним залученням телебачення та інших медіа.
З впевненістю можна сказати, що будь-які мітинги та акції, які є більш-менш незалежними, від'єднають або очолять політичні сили під керівництвом тих же самих Ющенко-Тимошенко-Януковича. Або зроблять такі самі, тільки більш професійно, ефектно з медіа підтримкою.
Але це дорога в нікуди, тому що після цього народ, який зрозуміє такі "підстави" та обман – почнеться хаос, який вже ніякими політтехнологіями не втримаєш.
Час "Х"
За багатьма прогнозами, десь до осені 2009 року, ситуація може стати некерованою, якщо влада не вживе антикризових заходів для виживання населення. В ситуації, коли половина пенсіонерів може не отримувати пенсії, робітники і держслужбовці не будуть отримувати зарплату, а безробітні не будуть отримувати гроші з соцстраху, підприємці не зможуть сплачувати кредити в банки, люди не зможуть знайти роботу, а населення не буде мати грошей на їжу – настане ситуація, якою керувати буде все важче і важче. Тут почнеться хвиля страйків, мітингів, бунтів та погромів.
Ситуація вимагає замислитись – хто може і буде керувати цією хвилею, та наскільки це загрозливо для держави?
При грамотному підході, якщо мати медіа, або одну, або навіть дві "Свободи" в своїй кишені, можна керувати громадською думкою та вказати хто винен в ситуації, "навчити" що робити в тій чи іншій ситуації.
Дуже хотілося б, щоб РНБОУ присвятило цій темі окреме засідання і визнало це як загрозу національній безпеці держави! Ще хотілося, (це фантастика), щоб рішення цього засідання виконали як Президент, так і Прем'єр-Міністр, голова НБУ, силові відомства.
Багато було ідей, що робити зараз. Але є логічні, невідкладні дії, без яких взагалі неможна нічого зробити. На мою думку це:
По-перше, владі потрібно визнати, що криза є і окреслити її параметри. Як виявилось, у різних гілок української влади – різний погляд і цифри.
По-друге, визнати, що ситуація на сьогодні катастрофічна і наважитись зробити реальний прогноз. Нажаль, будь-який прогноз вдарить по електоральним рейтингам, але правда важніше.
По-третє, необхідно невідкладно зайнятися кадровою політикою. Зробити реєстр кадрів-управлінців різного рівня. Наприклад, людей які можуть займати посаду міністра в країні – 150, вибрати найкращих 15-20. Заступників міністра – 600, вибрати 100 і так до місцевих органів влади.
Може статися так, що в країні є 5000 кадрів з досвідом управління різних рівнів. Дуже безглуздо в ситуації кризи ставити на відповідальні посади людей без професійних якостей, а тільки за політичною ознакою.
Також безглуздо тримати на ключових посадах людей, яким "залишився рік до пенсії", або "син керівника департаменту" тощо.
До речі, чиновник, який отримує заробітну платню 5-20 тисяч гривень, а потім таку ж велику пенсію просто повинен мати відповідну освіту, досвід, знати мінімум дві іноземні мови, вміти користуватись сучасними засобами аналізу та обліку, та бути найкращим професіоналом у своїй справі.
По-четверте, створити антикризовий штаб на базі будь-якого органу влади, але не по політичній ознаці.
Антикризовий штаб країни, буде суворо проводити в життя антикризову програму. Але і те і інше – поки наукова фантастика в нашій державі.
Штаб необхідно сформувати з антикризових менеджерів, аналітиків, практиків-професіоналів різних галузей. Спроможних розробити стратегічний пакет антикризових програм і законів. Формувати штаб необхідно не по політичним і родовим ознакам (сват, кум, жив в Хоружівці тощо), а по професійним. Потрібна консолідація всіх сил у виході з кризи. Розумію, що це звучить банально.
Довіра і надія
Що втратила влада у населення на сьогоднішній час? Влада втратила ДОВІРУ. Довіру до держустанов, чесних судових рішень, чесного законодавства, стабільних банків. Довіру до Президента, Прем'єр-Міністра, Верховної Ради, НБУ тощо. Довіру втратила національна валюта – гривня, стабільність і довіру до якої утримували мінімум 15 років. Зараз є велика криза довіри!
Але... Але в Україні є ще НАДІЯ. Поки що. Надія, що влада не доведе країну до краху, захистить своїх громадян перед обличчям безробіття, надасть невідкладну медичну допомогу безкоштовно, освіту дітям, пенсію людям похилого віку, накормить голодних тощо. Частина населення ще вірить в кращу долю в нашій країні, пов'язує своє майбутнє та майбутнє своїх дітей з Україною. Але ця частина людей катастрофічно зменшується.
І час "Х" настане, коли ця надія згасне у переважної частини населення.
Мене можуть звинуватити в нагнітанні ситуації, або песимізмі, але я хочу жити в цій країні, хочу щоб жили в ній мої діти не просто жили, а були щасливі. Ситуація настільки катастрофічна, на мою думку, що спасти її вкрай важко. І треба багато зробити, щоб не впасти так низько.
