27 березня 2011, 13:58

''Повернення''. Вісім років по тому.

У будній день я цей пост не писав би. Але у вихідний – трохи ностальгії.

Після довгої перерви я вперше згадав про цей текст, коли почалися перипетії з вручення-неврученням Шевченківської премії Шкляру. Вдруге – коли Дарка пішла на Банкову. А зараз, коли Кучма ходить в Генпрокуратуру, частіше, ніж колись в АП, вперта пам'ять повертає мене до того славнозвісного чаювання.



У 2003-му на УП ще не було блогів, тому більшість полемік, які зараз "взривають" блогосферу і соцмережі – велися на першій сторінці "Української правди". Найбільш знакова з них – дискусія, яку спровокував Андрій Шевченко своїм, як його тоді назвали, "маніфестом".

Для мене вона особлива ще й тим, що "допивали чай" (а було і до чаю) у мене на квартирі. Два любих моєму серцю Андріїв – Шевченко і Бондар – зійшлись тоді "не на страх, а на совість".

Ми тоді були молодими, впертими і безкомпромісними. Було більше надій, менше розчарувань.

Для тих, хто пам'ятає – освіжу пам'ять. Для тих, хто прочитає вперше – щоб розуміли, що багато речей ми вже "проходили".

Дискусія за вісім років не втратила актуальності, хоча вона і не дає відповідей на ті питання, які зараз стоять перед нами. По багатьох питаннях у мене також відповідей немає...

Ось, власне, "маніфест"

http://www.pravda.com.ua/news/2003/05/26/2993973/

Повернення

У цьому матеріалі півтисячі слів. Це погана стаття – тут немає ні новин, ні аналізу. Це оголошення: МИ ПОВЕРТАЄМО КРАЇНУ СОБІ.

... Уже допивали чай, і хотілося посперечатися, і хтось став доводити, як недобре достойним українським письменникам брати шевченківську премію з рук негідного глави держави. Сильні аргументи: не можна згинатися перед тим, кого зневажаєш (навіть з дулею в кишені), не можна ковтати гачок хитрої влади, треба пам'ятати про відповідальність – одним словом, або премія, або честь. Красива, струнка логіка, гідна оплесків, жирного шрифту в підручниках історії, – логіка, яка... вбиває цю країну.

Вся наша свіжа історія – суцільний відступ. Іноді здається, ми поділили країну на НАС, бездоганних, і на НИХ, підлих, з однією метою: щоб НАМ було кому програвати – з насолодою, красиво, картинно.

МИ віддали ЇМ кабінети, портфелі, мандати і суди.

МИ поступилися ЇМ газопроводами, заводами й залізницями.

МИ сплавили ЇМ журналістику, телебачення, музичні фестивалі і навіть футбол.

Сьогодні МИ готові віддати ЇМ і ЇХНЬОМУ Президенту шевченківську премію. Завтра МИ відмовимося від "Ще не вмерла...", тому що ВОНИ встають під неї.

Як часто, коли постає вибір між кимсь з НАС, і кимось з НИХ, МИ просто відступаємо: краще не вимазуватися, чужа гра, ще не час!... І з яким захватом МИ підтримуємо НАШИХ "переможців". МИ носимо на руках тих, хто залишив роботу, відмовився від нагороди, або віддав посаду – пишаємося ними і ставимо їх у приклад один одному. Красива, могутня, витончена стратегія – і абсолютно самовбивча. Дикий результат: МИ без бою віддали країну ЇМ. Ми просто тікаємо від неї – відсиджуємося за кордоном, у внутрішній еміграції, у несвоїй роботі – скиглимо й чекаємо.

Пора стати собою – сильними й справжніми. Це у НИХ повинні мокріти долоні, коли ВОНИ будуть вручати НАМ премії, це ВОНИ повинні думати про те, як дивитися НАМ в очі, як ВОНИ почуватимуться поруч з НАМИ і що ВОНИ можуть від НАС почути. І нехай ВОНИ сперечаються поміж собою про колабораціонізм і про ціну компромісів з НАМИ. Для НАС усе зрозуміло: ми просто повертаємо цю країну собі.

Все це, як у дзеркалі, – у журналістиці. Тут похмурий пейзаж: зґвалтоване телебачення, німе радіо, роздроблені газети, слизький Інтернет. Жодних ілюзій: ринок оформився, стає прибутковим і навряд чи зміниться навіть після президентських виборів.

Але у цій видимій безвиході – величезний оптимізм. Раніше ми знаходили купу відмазок – мовляв, дочекаємося виборів, почекаємо поки виросте нове покоління, поки ВОНИ "перебісяться". Тепер рішення очевидне: чекати безглуздо – пора діяти. Це як у вирі – ноги вже намацали дно, пора відштовхуватися вгору.

За останні місяці журналістика згадала призабуте відчуття перемоги: парламентські слухання, профспілка, закон про цензуру і навіть рідкісне почуття солідарності, як це було з демаршем у Генпрокуратурі. Усе це здобуто нелегко, але впевнено – знайшлися можливості, а коло партнерів виявилося набагато ширшим, ніж здавалося.

Саме час нарощувати оберти. Законодавство, безалаберні кримінальні справи проти журналістів, громадське телебачення – усе це може стати нашими новими перемогами. Досвід сміливців уже показує, що вільні медіа можливі у кожному із секторів ринку, і, є надія, найближчі тижні принесуть нові потужні приклади.

Ми знаходимо місце для мізинця, ставимо туди ступню, працюємо, якщо потрібно, ліктями і розширюємо простір свободи. Ми не мріємо і не будуємо схеми – ми діємо. Ми не боремося – ми доносимо наші цінності і втягуємо інших у нашу гру. Невідкладно.

Це не гра проти влади і не гра за опозицію. Це не війна. Це не донкіхотство. Це просто повернення країни собі.

Зрештою, це єдиний шлях покінчити з дурним розподілом на НАС і на НИХ. Гра, у якій виграють усі.

Андрій Шевченко, голова Київської незалежної медіа-профспілки

А тут відповідь Бондара:

http://www.pravda.com.ua/news/2003/05/27/2993992/

Реванш аутсайдерів

Із приводу маніфесту "Повернення" Андрія Шевченка

Не можу похвалитися жодними промовисто-гучними реґаліями, на кшталт "голови незалежної медіа-профспілки", чи іміджем опозиційного журналіста. Так само не навчився писати в жанрі оголошень і маніфестів: чи то становище не зобов'язує чи просто ця чорно-біла романтика вже добряче набила оскомину... Так само, каюся, звик у своїх статтях оперувати конкретикою, а не абстракціями: мовляв, сиділи, допивали чай і раптом "хтось став доводити, як недобре достойним українським письменникам брати шевченківську премію з рук негідного глави держави".

Наважуся нагадати Андрієві Шевченку – чесному й безкомпромісному борцеві за свободу мас-медіа й свободу взагалі, – що ведення агітації годилося б провадити, згідно з усіма правилами сумлінного цитування. Добре пам'ятаю те "чаювання" і наше сперечання. І вважаю, що, коли вже виносити "чайні дискусії" на широку публіку, то вони мають бути персонально означеними: бо ж не з янголами сперечався Андрій і не з порожніми оболонками абстрактних ідей, а з конкретним носієм конкретних поглядів. Нагадаю також Андрієві, що тим "Хтосем" був я – поет і есеїст Андрій Бондар, носій якнайсамовбивчішої логіки, яка "вбиває цю країну" (залапковані місця належать Андрієві Шевченку).

Я ніколи не претендував і не претендуватиму на остаточність і "єдиноможливість" власних поглядів та ідей. І аж ніяк ніколи не накидав їх іншим людям. Просто висловлював свої власні думки, міркував, сперечався. І так само ніколи не ділив світ на чорних і білих, "наших" і "німців", добрих і поганих, як це дуже часто велося в нашому дитинстві.

Можливо, моє особисте щастя полягає в тому, що я не політичний журналіст, а все-таки митець. А митець у будь-якій ситуації має право на власне судження. Як ніхто в цій (і будь-якій іншій) країні, наважуся припустити. Митець, і письменник, зокрема, – це взагалі специфічна інстанція, яка, мала би втрачати сумління останньою, після всіх. Іншими словами, намагатися його не втрачати у принципі. Знову-таки, це не догма і не аксіома.

Просто я особисто у цьому переконаний. Так само, як переконаний у сказаному на тій "чайній дискусії". Ні, в моїх словах годі дошукуватися логіки, хоч Вам дуже й кортить її знайти і назвати (само) убивчою.

Я ж не дошукуюся логіки, а користуюся зовсім іншими знаряддями, досі вірячи у відповідальність митця, який має право на відсутність логіки, але не має права на втрату сумління й честі. Що ж: кожному своє, як сказав один одіозний чоловік. Я не фахівець, і тому не можу авторитетно твердити про якісні зміни в журналістиці, в порівнянні з радянською добою.

Однак, я чудово знаю, що механізм стосунків "влада-митець" у нашому українському контексті є незмінним. І я про це вже не раз писав. Існують сталі методики "заохочення" митця в обмін на лояльність і мовчання. Ще зі сталінських часів нічого посутньо не змінилося, і Шевченківська премія – це промовистий уламок тієї системи ідеологічного контролю та заохочення. Інша справа, що не так уже й просто зараз державі "купити" митця.

Адже існує певна верства вільних митців, які знаходять у собі сили відмовитися. І коли я критикую цей статус-кво, то говорю в термінах "держави", а не "країни". На мою думку, справа навіть не в конкретному режимі чи президентові Кучмі, а в тому, що структурно нічого не змінилося. Кому, як не Вам, краще знати, що означають у нашій ситуації дилеми "гроші – свобода" чи "професійна кар'єра – диктат політичних обставин".

Мені трохи моторошно стає від прозорої простоти подібних побудов. Конструюється зрозумілий двополюсний світ і робиться це інфантильно: "ми повертаємо цю країну собі". Це сказано вельми яскраво, з постколоніальним пафосом. Саме так говорять ідеологи поневоленої нації, коли закликають до скидання ярма, або... коли вже немає чого сказати. Усе це трохи нагадує відомий фрагмент з пєлєвінського "Чапаєва й Пустоти": "Знаєте, Петре, коли доводиться розмовляти з масою, зовсім неважливо, чи сам розумієш вимовлені слова"...

Чи Ви насправді вважаєте, що якби київським "Динамо" володів Порошенко, а не Суркіс, а "Таврійські ігри" і "М1" належали не Баграєву, а Поплавському, щось посутньо би змінилось? Чи Ви насправді вважаєте, що наступного року "Експрес-Інформ" і "НБМ" стануть джерелом об'єктивної інформації?

Річ у тім, що я, мабуть, належу до тих, хто не втрачав цієї країни, оскільки не міг у принципі втратити те, що мені ніколи не належало і не належатиме. І взагалі, чи має право інтелектуал (політичний журналіст він чи письменник – не має значення) говорити в термінах привласнення? Чим, окрім власної свободи, має володіти людина слова? Це дуже скидається на реванш аутсайдерів, які мислять у категоріях "втраченого раю".

Я точно знаю, що належить мені: це стіл, комп'ютер і вільне право вистукувати на ньому те, що мені диктує моє сумління й талант. І я не претендую на щось більше. Це і є мій "бій", у якому я відстоюю свою, за висловом Юрія Андруховича, останню територію. Бо іншої не маю. І стараюся не говорити абстракціями, не "скиглячи й чекаючи", не накликаючи романтичні реванші.

Шевченків маніфест "Повернення" – це ще одна спроба догматизації опору, але в термінах привласнення, ще одна небезпека "інституціоналізації опозиційності" (за словами Едварда Саїда), ще одна некритична розмова про "солідарність трудящих" журналістів. Варто іноді критично оцінювати власні маніфести, аби не потрапляти в лабети собою ж і створених ідеологічних конструктів. Ще один тривожний симптом – риторика внутрішнього примусу, коли пригноблений прагне посісти місце пригноблювача.

Однак, як казав згаданий мною Саїд, "завжди актуальною залишається потреба втримати на першому місці спільноту, а не примус, критичність, а не просту солідарність, пильність, а не згоду".

Зрештою, маніфести завжди були просто поганою літературою. Може, варто, нарешті, знайти нові жанри? Не треба примушувати себе бути вільним, треба просто бути ним.

Андрій Бондар, письменник, оглядач газети "Дзеркало тижня"

powered by lun.ua

На 132 окрузі у Корнацького знову хочуть вкрасти перемогу?

Перемогу тут здобув кандидат від Блоку Порошенка Аркадій Корнацький, який за підсумками протоколів з усіх виборчих дільниць здобув 21411 голосів і випередив на 272 голоси головного опонента Василя Капацину (21139 голосів)...

Вибори на «мажоритарці»: нові часи – старі проблеми

Абсолютно нові для мене досвіди, про які варто писати окрему літературу. А поки-що коротко. Вперше за 20 років спостереження за виборами провів всю кампанію в полях...

Дострокові вибори парламенту: зараз або ніколи

Ще місяць тому, говорячи про перспективи проведення дострокових парламентських виборів, мало хто ставив під сумнів сам факт їх проведення. Дискутували лише про прийнятну дату, легітимні механізми розпуску парламенту та новий виборчий закон...

Врятувати вибори

Після фарсу з так-званим "референдумом" в Донецькій і Луганській областях терористи там почали методично "зачищати" ті окружні виборчі комісії, які ще працюють...

Чесні вибори повинні робити чесні комісії

Виборча кампанія в розпалі. Кандидати зареєструвалися і зараз їх штаби зайняті комплектацією виборчих комісій. До 9 квітня мають подати свої представників в окружні і до 1 травня – в дільничні...

Без зміни законодавства призначення виборів у Києві – акт виключно символічний

Вибори в Києві призначили. Це добре. Але цього мало. Треба міняти Закон про місцеві вибори. Два тури на виборах мера, в обласні та міські ради – пропорційна система, в районні – мажоритарна...