Структури довіри

Довіра в суспільстві це водночас довіра між людьми та довіра до інститутів.

У позитивному сенсі, тобто в самій своїй ідеї, – суспільна довіра це відкриті, позитивні взаємини між людьми, що містять впевненість у порядності й доброзичливості іншої людини, з якою довіряючий знаходиться в тих чи інших відносинах.

Останнє століття показало обмеженість політики щодо створення структур політичної відповідальності і щодо суспільної довіри як такої. Саме тому в різних суспільствах актуалізувалися значною мірою дуже архаїчні структури – громадянські структури моральної, смислової та перспективної рефлексії, які оцінюють та стимулюють довірчі суспільні характеристики позаполітичним чином.

Такі структури можна означувати традиційним чином – герої (у нас – фронтовики), мученики (у нас – постраждалі від війни), милостиві (у нас – волонтери та доброчинні організації), праведники (у нас моральні авторитети, що зовсім невірно).

Отже довіра в суспільстві зазвичай виникає, підтримується, відроджується поза політикою. А сама політика або сприяє процесу довіри, або руйнує його.

Водночас довіра між людьми – річ дуже ризикована і почасти сумнівна, коли вона перетворюється на групову довіру.

Це парадокс довіри. Для посилення довіри потрібна її самоорганізація в групи, а в групах довіра дуже часто втрачає свій позитивний характер і перетворюється на чистий трайбалізм. Тобто згрупована довіра це некритична довіра всередині груп і агресивна недовіра між такими групами.

Отже довіра між людьми дуже часто побудована на групових структурах, де в основі лежить трайбалізм як форма групової відособленості, яка характеризується внутрішньою замкнутістю і винятковістю, зазвичай супроводжується ворожістю по відношенню до інших груп. Раніше трайбалізм використовувався для характеристики системи первісних, нерозвинених спільнот, але пізніше поняття розширилося на нові сфери і набуло нових рис.

Згрупована довіра дає індульгенцію людям і групам на деградацію, на інтелектофобію, на спрощення, на відособлення, на ненависть до всього незвичного, на різні форми фобій (гомофобія, расизм, нацизм і т.д.).

В згрупованій довірі ти правий лише коли належиш до певної групи і ця група тебе захищає. Одинаку в згрупованій довірі виживати дуже важко, для цього потрібна дуже активна рефлексивна публічна діяльність.

В згрупованій довірі ідентичність перетворюється на групістську (Брубейкер). Групістська ідентичність руйнує ідентичність солідарну, ідентичність загальногромадську.

Націоналізм – річ в принципі непогана. Але коли націоналізм перетворюється у замкнено-груповий, найчастіше за етнічними, вузько-мовними ознаками чи іншими звуженими характеристиками свійськості, він дуже швидко групується і перетворюється на етнонаціоналізм чи нацизм.

В принципі і крупний бізнес – річ непогана. Але рівно до того моменту, коли цей крупний бізнес усвідомлює свій груповий інтерес, перетворюється на олігархію і починає корумпувати державу, в апогеї навіть підміняючи її собою.

В цьому сенсі середній клас як група, що за своїми установка прагне до загальногромадянського солідарного блага був би найкращою відкритою групою. Але чого нема в Україні, того нема.

Саме тому ліберальна демократія робить наголос на структурах та процедурах політичної та громадянської відповідальності, а не на політичних чи навіть громадянських довірчих групах.

Сьогодні Україні потрібна не внутрішньогрупова довіра і навіть не довіра між групами. Тобто Україні не потрібна сьогодні згрупована довіра. Сьогодні Україні потрібна солідарна всегромадянська довіра.

Суспільна довіра та політична відповідальність

Втрата довіри це та проблема, відносно якої Україна зайшла в глухий кут. Для українського правлячого класу ця проблема існує як ризик втрати влади. Але для української громади ця проблема існує як ризик втрати держави.

Більше того, деякі українці, які довгий час співпрацювали з нашою неправедною владою чи просто підтримували її, тепер шукають чи то виправдання своїй минулій співпраці-підтримці, чи то мотив відмовити владі у співпраці-підтримці, придумали проблему-запитання – в суспільстві немає довіри, бо еліта обманює народ, чи еліта обманює народ, тому що в суспільстві немає довіри.

Ця проблема відома як інша проблема – що було перше: курка чи яйце. Направду, ця проблема схоластична, ніякого парадоксу тут немає. Відношення яйце-курка виникає водночас, раптом, як революційний перехід. І в суспільстві так само відбувається – от сьогодні ще довіри немає, а через буремні місяці революції – довіра вже є.

Так, наприклад, до Революції Гідності, критичного рівня довіри в суспільстві не було. А потім, через революційний катарсис, стрибок, і рівно через три місяці революції, вже є довіра в суспільстві. І знову потім, знову стрибок, і за декілька місяців контрреволюції, знову немає довіри в суспільстві.

Тобто між революцією і контрреволюцією в Україні був шанс – відлюструвати критично неправедну частину правлячого класу, а з частини більш-менш праведної, провівши її через горнило війни, зробити еліту. Контрреволюція поставила хрест на цьому. Тому ми знову маємо шалену недовіру в суспільстві.

Тому сама така постановка питання з позиції правлячого класу – це ми такі погані чи суспільство таке погане – в маніпулятивному вигляді (тобто у вигляді проблеми-сумніву) є способом уникнення суспільної та політичної відповідальності. Еліта це не ті, хто питає, де береться довіра – від суспільства чи від них самих, бо це видає їх сумнів у власній здатності створювати та поширювати ідеали. Еліта це не ті, хто звинувачує суспільство у тому, що воно погане, це ті, хто бере відповідальність на себе покращити його. Еліта це ті, хто вірить у власну здатність поширювати ідеали і поширює їх через довіру між собою (через особисту відповідальність життям за дотримання принципів), а потім поширює і всередині суспільства.

Чому виникає така постановка питання у правлячого класу – це ми такі погані чи суспільство таке погане?

Ця постановка питання виникає через втрату правлячим класом здатності до адекватної оцінки себе. В свій час це було чітко зафіксовано у роботі "Що з ними трапилось?".

Тобто саме в ситуації втрати адекватності правлячий клас себе питає, що трапилось, чому ми змушені зраджувати свої ідеали і своїх побратимів, які ще недавно були своїми.

Це означає, що самостійно, тобто сам по собі, правлячий клас неспроможний ані зрозуміти, що з ним відбується, ані дати оцінку власним діям з точки зору смислу та перспективи, ані добровільно погодитися на люстрацію (перевибори, відставки, люстрації і т.д.)

Тобто виникає питання політичної відповідальності, яке зависає як проблемне.

При визначенні політичної відповідальності спочатку дуже хочеться сказати, що політична відповідальність це здатність політиків нести відповідальність за свої політичні дії – стратегії, програми, плани, обіцянки.

Але тут і криється головна помилка. У такому визначенні ми гарантом відповідальності призначаємо тих, хто власне має нести відповідальність. З точки зору логіки, це абсолютно контрпродуктивно, бо коли політичний (чи правлячий) клас збочується, він намагається всіляко уникати відповідальності. Тобто допоки політики здатні адекватно оцінювати себе, їх оцінка не дуже важлива, а коли вони перестають адекватно оцінювати себе, їх вже негативна оцінка себе дуже потрібна, але їх помилковій (чи маніпулятивній) вдавано-позитивній оцінці вже не можна довіряти.

Тобто у визначення політичної відповідальності принципово невірно закладати політика як гаранта оцінки такої відповідальності.

Тому політична відповідальність це показник якості громадянського суспільства, що полягає у здатності здійснювати ретроспективну рефлексію процесу політики та діяльності політиків. Політична відповідальність виникає з практики негативних результатів політичної стихії, яка починає сприйматися суспільством як безперспективність політичного забуття тих політиків, які здійснюють помилки, та забуття минулої негативної політики або такої, яка не була цілеспрямованою. Тобто політична відповідальність з'являється на певному рівні розвитку громадянського суспільства і підтримується найефективніше лише самим громадянським суспільством через створення політичних інститутів, які гарантують політичну відповідальність.

По мірі того, як зростає здатність політиків маніпулювати суспільною думкою, зростає і здатність громадянського суспільства опиратися цій маніпуляції. Отже політична відповідальність це також якість, яка включає здатність до викриття громадянським суспільством політичних маніпуляцій політиків, спрямованих на уникнення політичної відповідальності.

Здавалося б, у ситуації недовіри з середовища політики може виділитися авторитетний політик, який буде апелювати до загальногромадської солідарної довіри і тим самим поступово повертати політичну відповідальність та довіру через пропозицію ряду кроків політичної, економічної та соціальної реорганізації.

Але в тому то і справа, що в ситуації згрупованої довіри такому політику не дадуть цього зробити інші групи.

Тут, між іншим, стає зрозумілим і позиційне визначення популізму. В такому сенсі популіст це той, хто апелює до загальногромадянської довіри в умовах згрупованої довіри. Так якщо такий популіст належить до своєї групи, то він авторитетний публічний лідер, а якщо такий популіст належить до чужої групи, то він мерзенний популіст.

Інакше кажучи, сама постановка питання правлячим класом про винуватість суспільства, що втратило довіру, видає його неадекватне мислення. Бо розуміння нинішньої ситуації в Україні має відбуватись не через констатацію відсутності довіри, а через усвідомлення згрупованої довіри. І це принципово інакше бачення, яке вимагає принципово інакшого підходу.

Звідки ж береться солідарна довіра в Україні?

Праведникам в Україні важко. Українці дуже партикулярні, спрямовані на гуртування в структури свійськості, на соціальний релятивізм: так-то воно так, тільки трошечки не так, бо має бути моє особливе місце. В українців дуже нерозвинутий універсалізм, вони погано здатні до загальногромадянської солідарної довіри. Навіть здобута через Революцію Гідності солідарна довіра дуже швидко пошматувалася на згуртовану довіру.

До шматування цієї солідарності долучилися більшість старовладних та нововладних партій. І зсередини політики неможливо не те що відновити солідарну довіру, але навіть усвідомити стан нинішнього суспільства як згуртовану довіру.

Вочевидь потрібна якась зовнішня позиція, яка би змогла знищити структури згрупованої довіри і побудувати структури солідарної довіри. А це означає, що нам потрібно повернутися до архаїчних структур – героїв, мучеників, милостивих та праведників.

Всі ці архаїчні структури є різними за змістом, спрямуванням та здатністю до соціальної рефлексії.

Яка ж з названих архаїчних структур може бути ядром рефлексивної оцінки політичної (і навіть громадянської) відповідальності?

Герої дуже часто є малоосвіченими та з великими проблемами в публічній комунікації, вони рідко здатні до рефлексії, але якщо і так, то вони є одинаками і не вміють створювати навколо себе соціальні структури. Мученики знаходяться в стані психологічної фрустрації, соціального реваншу та компенсації, їм дуже часто потрібна соціальна реабілітація – все це заважає рефлексії. Милостиві дуже часто або є людьми благородними і відтак непублічними (хай ліва рука не знає, що робить права) або вимагають компенсацію за свою милість, відтак і в тому і в іншому разі не здатні до соціальної рефлексії. Залишаються праведники, на яких лягає обов'язок соціальної рефлексії.

Праведників не слід плутати з моральними авторитетами. Праведники – більш соціально динамічна і більш функціональна, але водночас і позаполітична, суспільна структурна позиція, ніж моральні авторитети, які щонайсуворіше дотримуються моральних норм, але відтак і мало залучені у соціальні відносини. Бо соціальні відносини завжди пов'язані з моральними випробуваннями та угодами з власною совістю. Усі моральні авторитети – праведники, але не всі праведники є моральними авторитетами.

Праведники – не завжди пропонують нові смисли та нові перспективи. Але праведники завжди мусять вказувати де правда, що має смисл і що його не має, кому можна довіряти і зрештою, на що варто сподіватися. Праведники орієнтують суспільство, дозволяють йому виходити з ситуації дезорієнтації. Зрештою праведники змушують самовизначатися та ставати до роботи нову еліту.

Праведники шукають правду і розповсюджують її. Правда це бачення фактів, смислів та перспектив з установкою на рівновагу, обов'язково враховуючи позицію слабких, упосліджених та знедолених. Тому правда найбільше потрібна слабким, а не сильним. Немає правди окремої групи, і неправильно кажуть, що у кожного своя правда.

Немає націоналістичної правди, як би націоналістам цього не хотілося. Немає олігархічної правди, якби це не стверджувала олігархічна влада. Немає феміністичної правди, як би ми не любили жінок. Немає інших партикулярних правд.

Правда це лише рівновага, де є рівноважне місце слабким і упослідженим. Правда це не реванш чи помста упосліджених. Правда це також готовність упосліджених до рівноваги. Правда є основою солідарної довіри, яка долає згруповану довіру.

Відчуття неправди, потяг до правди, здатність відкривати правду і спроможність поширювати її власне і творить особливих людей – праведників, які не за себе, не за своїх, а за всіх – тобто за правду.

Праведники не звинувачують суспільство у якихось його неспроможностях, вони не питають суспільство, чи може воно саме творити та поширювати нові ідеали, нові смисли, нові перспективи. Праведники беруть цей виклик на себе. Якщо традиційно для широкого загалу вважалося Debes, ergo potes (повинен, отже можеш), то благородна позиція починається з добровільного взяття виклику – Potes, ergo debes (можеш, отже повинен).

Праведники це та позиція чи точка відліку, з якої може початися довіра в суспільстві. Або може не початися.

Групи праведників та група мамони в Україні

В розмові про групу праведників потрібно зауважити, що мова не йде про якихось ідеальних чи високоморальних людей. Не всі праведники є моральними авторитетами. Мова йде про певну групу, яка публічно займає позицію праведності. При цьому окремі її члени можуть мати персональну біографію з неправедними вчинками чи безліч інших недоліків.

Тобто в групах праведників в Україні не всі були 100% моральними авторитетами. Але у цих груп функція така – жорстко тримати позицію праведності і постійно генерувати довіру в суспільстві.

Ініціативна група "Першого грудня" була створена на 20-ту річницю референдуму за незалежність України (2011 року). Вона включала 11 чоловік. Троє за цей час померли (Любомир Гузар, Богдан Гаврилишин, Євген Сверстюк). 21 лютого 2017 року до неї були включені ще 6 чоловік. Тобто сьогодні це 15 чоловік. Це найстаріша, найвідоміша і найбільш дієва група праведників в Україні.

21 листопада 2014 року на річницю Майдану була заснована Ініціатива "21 листопада". До неї ввійшли 36 чоловік. Активно група пропрацювала два роки. Потім її організаційний запал закінчився. Деякі учасники все ще зберігають праведну активність, але загалом організація розсипалася. Це відбулося не в останню чергу через явну співпрацю, підтримку чи навіть просто компроміс деяких її учасників з неправедною владою.

В чому тут проблема?

Звичайно це не означає, що з неправедною владою не можна працювати. Звичайно можна. Просто це не може робити ніхто з групи праведників. Влада – це завжди мамона. А особливо – олігархічна влада.

Тут я знову пошлюсь на слова Христа – "Ніхто не може двом панам служити: або одного зненавидить, а другого буде любити, або триматиметься одного, а другого знехтує. Не можете служити Богу і мамоні" (Мт. 6:24)

Хочеш співпрацювати з владою, немає проблем, виходь з групи праведників і співпрацюй. Хочеш бути в групі праведників, не співпрацюй з владою. Це означає, що праведна позиція завжди потребує моральної рефлексій та особистої самопожертви.

В основному саме тому Ініціатива "21 листопада" організаційно розсипалася. Група була дезорганізована всередині провладної кампанії в Україні проти так званого популізму (серпень – листопад 2016 року). Саме в цій кампанії розмежувалися ті, хто все ще довіряв владі, і ті, хто владі вже не довіряв.

І саме тому Ініціатива "Першого грудня" досі, хоча і пасивно, зрідка проявляє себе. А Ініціатива "21 листопада" вже давно себе ніяк не проявляє. Оскільки я сам належу до групи "21 листопада", то мушу визнати – самоорганізація колишніх дисидентів та інтелектуалів радянського періоду (Ініціатива "Першого грудня") виявилася набагато стійкішою, ніж наша нинішня Ініціатива "21 листопада".

Але навіть праведників як ядра суспільної довіри недостатньо в ситуації згрупованої довіри.

Згрупована довіра означає, що не тільки благородство групується, але і служителі мамони теж групуються. Раніше, навіть у дореволюційні часи, ми мали такі групи чисто за клановою (родовою) ознакою. Наприклад, за часів Кривавого Президента була відома так звана "Сім'я", яка власне і була домінуючою в тогочасному суспільстві групою мамони.

Часи після Революції Гідності цікаві тим, що група мамони виникає в Україні вже як міжкланова. Це в якомусь сенсі добре. Але є і дуже погані наслідки.

В розмові про групу мамони важливо знати, що багато її членів можуть бути персонально непоганими людьми: освіченими, ввічливими, бути добрими сім'янинами, любити тварин, не бути гомофобами, не бути расистами і т.д. Однак публічно члени групи мамони займають позицію з установкою на "багатство, земні блага", на споживання, на компроміс між земним і небесним і, зрештою, на здирництво, корупцію та мародерство.

Група мамони в Україні виникає не одразу. Спочатку післяреволюційна група стратегів-прагматиків української влади створювалася з благородною метою – задля реформ, боротьби з корупцією, деолігархізації. Ця група відома як "стратегічна сімка".

В листопаді 2015 року Міністр внутрішніх справ Аваков вперше про "стратегічну сімку" говорить з гордістю – "Це не тіньовий уряд, це і є уряд. А де це (важливі питання – ред.) обговорювати?".

В лютому 2016 року прізвища людей "стратегічної сімки" стають публічними.

Водночас Уряд з осені 2015 по весну 2016 став постійно порушувати умови олігархічного консенсусу як установлених олігархами правил гри в Україні, і тому його відправляють у відставку – 15 квітня 2016 року в Парламенті відбувається контрреволюційний переворот.

Водночас склад "стратегічної сімки" не змінюється. А це означає, що цей переворот був переворотом всередині олігархічного консенсусу. Причому члени "олігархічної сімки", відновивши олігархічний консенсус, тим самим відновили і публічне масове здирництво, корупцію, дерибан та мародерство в країні навіть в більш розвиненому вигляді, ніж це було до Революції Гідності.

"Стратегічна сімка", ставши "стратегічною дев'яткою", остаточно перетворюється на групу мамони. Очевидно, що за цими дев'ятьма стоять ще 3-4 олігархів, які представлені якимись людьми в цій "дев'ятці".

Тобто насправді в останні два роки в Україні відбувалися два важливі процеси.

1. Поступово кристалізується група мамони, яка, створюючи олігархічно-корупційну нерівновагу, посилюючи свій вплив на ЗМІ, бере в заручники все суспільство: якщо не будете підтримувати нас, то не буде реформ і буде війна.

2. При цьому група мамони здійснює критичну річ – розколює нову групу праведників на тих, хто з ними співпрацює, і на тих, хто з ними співпрацювати не хоче. Більше того, навіть стара група праведників, розуміючи наявність ситуації заручників, вдається до закликів щодо громадянського миру в умовах олігархічного консенсусу.

Так ситуація розвивається аж до осені 2017 року, коли недовіра в суспільстві стає вже очевидною для всіх.

Тому висновок дуже жорсткий і неприємний.

Виникнення груп мамони є процес невідворотній. Примітивні мотивації завжди намагаються домінувати. І проблема власне не у цьому.

Проблема в праведниках.

Стара група праведників малоенергійна, пасивна і в основному лише закликає до миру та злагоди, але шляхом миру та злагоди антинародну групу мамони не здолати, в ситуації згрупованої довіри без нового катарсису через потрясіння солідарну довіру не створити.

Нова група праведників не витримала виклику маніпулятивно прихованої неправедності і виявилася нездатною, щоб розпізнати олігархічну брехню, корупційні окозамилювання, комунікативні маніпуляції ЗМІ, шантаж війною, контрабандне мародерство, політичні переслідування.

Тобто і стара, і нова групи праведників не витримують викликів правди перед брехнею та маніпуляціями, шантажем війною та імітацією реформ з боку групи мамони. Але найголовніше групи праведників не витримують викликів згрупованої довіри.

Тобто в суспільстві відсутня соціальна рефлексія від активної групи праведників, яка би дозволяла відновлювати негрупові структури загальногромадської солідарної довіри.

Загальногромадянська довіра в суспільстві зникла не тому, що українське суспільство стало якесь погане чи група мамони організувалася і стала стимулювати примітивні мотивації в суспільстві. Солідарна довіра в суспільстві зникла тому праведники неефективні. А група мамони цим скористалася і побудувала нове неправедне суспільство.

Допоки група мамони не буде знищена та хоч яка-небудь кількість публічних праведників не буде відновлена в своїй активній діяльності, довіра в суспільстві не зможе відновитися.

В цьому сенсі чергові громадянські протистояння у вигляді нескінчених акції протестів дуже імовірні.

В суспільствах згрупованої довіри праведникам важко існувати групою. В такому разі праведникам просто досить знати один одного і слідкувати один за одним. Але навіть якщо якась кількість праведників буде існувати всього лишень мережевим чином, вона все одно потрібна.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.