XX століття: походження та спадкоємність України
Вже зовсім скоро, в кінці квітня 2018-го року, настане століття Гетьманату. І питання, поставлені сто років назад, мають отримати продумані в історичній ретроспективі, неемоційні та відрефлексовані за сто років відповіді.
Звідки походить незалежність України в ХХ столітті?
12 січня 1918 року на переговорах у Брест-Литовську німці офіційно визнали за українською делегацією право вести переговори самостійно. Потім порадили їм проголосити незалежність України, оскільки з формальної точки зору незручно укладати мир з державним утворенням, яке ще не оголосило себе незалежною державою.
20 січня було зроблено перерву в ході переговорів, а вже 22 січня 1918 року було проголошено незалежність України як IV Універсал. Незалежність України є модель, яка була реалізована як місток між німецькими геополітичними інтересами та українським самостійництвом, яке було дуже слабко представлено в українському тогочасному політикумі.
Тобто це був місток між німецьким генералом Максом Гофманом, що представляв Німеччину на переговорах у Бересті, та інтелектуалом цивілізаційного рівня Миколою Міхновським, який однак був бездарним політиком і мав чисто інтелектуальний вплив. Виборювати самостійність України і при цьому бути абсолютно неспроможним досягати політичної єдності країни через свій максималізм та екстремізм – такою була і подальша доля майже усіх українських націоналістів.
А між Гофманом та Міхновським були тогочасні українські політики, майже всі федералісти і компрадори, які в тій чи іншій мірі визнавали несамостійність України. Найбільшим федералістом був Грушевський, який навіть був лідером федералістського руху по всій Росії. На останньому етапі своєї влади виявив федералістські наміри Скоропадський, доклавши найбільше зусиль для побудови самостійної української держави. Директорія була геть компрадорською: Петлюра бажав протекторату Антанти, Винниченко – Росії.
Найбільша брехня багатьох українських націоналістів та замовчування деяких українських істориків щодо української незалежності спрямовані на те, щоб в українській пам'яті рішення про незалежність України вважалося українським. Українські історики знають, що це не зовсім так, але цей історичний факт "не пускають" в історичну пам'ять, бо він принизливий для українців.
Цей факт – чия це історична пам'ять? Національна? Ні, націоналісти не хочуть цього пам'ятати, бо це принизливо для них. Громадянська? Ні, громадські активісти Вікіпедії ігнорують його, повсякчас уникаючи громадянських конфліктів. Офіційна державна? Ні, бо владоможці періоду незалежності хочуть приховати як походження власної влади від радянської номенклатури, натомість підкреслюючи походження власної держави нібито від націоналістичної люмпенізованої традиції (Петлюра-Бандера).
Тому ця історична пам'ять належить маргінальним інтелектуалам, які хочуть якось повернути аристократичну традицію благородства, мати справу в історії не тільки з правдою, але і з істиною, розбиратися з історичними проблемами та дилемами. Ніхто не любить цих маргінальних інтелектуалів – ні влада, ні націоналісти, ні більшість громади. Самостійність України це, перш за все, самостійне мислення інтелектуалів цивілізаційного рівня, як у Міхновського – за підходом, але не за ідейним наповненням.
Справа доходить до прямого лицемірства у Вікіпедії, де цей факт замовчується в українській версії і викладається в російській версії. Фактично ми маємо змову українських істориків щодо замовчування, які всіляко уникають цієї жорсткої правди.
Замовчуваннями та історичною брехнею пропагандистську війну з Росією не виграти і незалежну Україну не втримати. Саме така жорстка і неприємна історична пам'ять потрібна Україні, бо складне минуле – для складного майбутнього. І хто спрощує минуле, матиме спрощене майбутнє.
Історична пам'ять не любить істину і не любить правду. Історична пам'ять любить велич, перемоги, "золоті часи" і героїв. Історична пам'ять знає також, як бути з мудаками в історії – потрібно їх перетворити на героїв, а усі їх поразки пояснювати провиною інших та нездоланними обставинами.
Складність появи незалежності України в тому, що українська держава була сворена на початку ХХ століття через політично нав'язану українцям суб'єктність, якої вони за великим рахунком не були готові в плані політико-організаційному та теоретико-інтелектуальному. Лише з появою теорій Донцова, Липинського та інших, які могли хоч якось протистояти марксизму, з виникненням в 30-х роках інтелектуального середовища, що генерує концепції, альтернативні до радянських, Україна отримує мислительний шанс на самостійність.
Водночас самостійність України на початку ХХ століття існувала як міф невеликого прошарку українського суспільства, який чисельно не домінував, не мав інтелектуальної потужності і не був організаційно спроможним. Всі наші поразки того часу – саме через це.
Михайло Дубинянський поставив питання про потрібність міфологізації історичної пам'яті і про право на вибір міфу. Причому, очевидно, що на місце радянського міфу пропонується національний міф.
Не знаю, не впевнений, але можливо широким верствам народу потрібен якийсь міф, якщо не радянський, то націоналістичний. Просто я не раз уже доводив, що націоналістичний міф не є найкращим, щоб протистояти більшовицько-імперській Росії і щоб будувати Україну майбутнього.
Але я точно знаю, що всередині міфу неможливо приймати стратегічні рішення, всередині міфу неможливо боротися з ідеологіями нового зразка – мережевими, гібридними, віртуальними.
Міф це завжди спрощення. І зазвичай майбутнє складніше за минуле. В засновку майбутнього може лежати міф, але майбутнє не має вичерпуватися одним лише міфом.
Історична пам'ять мусить вміщати інші структури, окрім міфологічної – рефлексивні оцінки, стратегічні перспективи, проблеми, дилеми, конфлікти. Можливо ці структури не будуть масовими, але вони мають існувати для тих, хто приймає рішення.
Чим доросліше суспільство, тим більша його частина готова сприймати історичну пам'ять неміфологічно, невибірково – з усіма її проблемами та конфліктами, де наші пращури не завжди була праві – як в особі окремих керівників чи героїв, так і в колективності цілого народу.
Це високе право і велика честь мати невибіркову історичну пам'ять. Хоч якась частина суспільства повинна здобути таке право і відстоювати таку честь.
Чиїм нащадком є нинішня Україна найбільшою мірою: УНР чи Гетьманату?
Берестейський (Брест-Литовський) мир, який нинішня Росія називає сепаратним, був підписаний 27 січня (9 лютого) 1918 року між Українською Народною Республікою та Німецькою імперією, Австро-Угорською імперією, Османською імперією і Болгарським царством.
Умови Берестейського миру. 1. УНР виходила з Першої світової війни. 2. УНР було визнано незалежною, рівноправною державою. 3. Холмщина та Підляшшя входили до складу України. 4. Німецька імперія і Австро-Угорська імперія зобов'язувались допомогти УЦР звільнити територію УНР від більшовиків. 5. УНР зобов'язалась постачати в Німецьку імперію та Австро-Угорську імперію їжу, що була потрібна для населення. (Вікіпедія, стаття "Берестейський мир").
"В кінці лютого 1918 року, за збройної підтримки Німеччини та Австро-Угорщини, Центральна Рада та уряд Української Народної Республіки повернулися до звільненого від більшовиків Києва. Українська влада не змогла стабілізувати внутрішньополітичну ситуацію в Україні, встановити ефективну адміністрацію на місцях та гарантувати виконання Брест-Литовських мирних угод. Соціалістичний курс, якого дотримувався український уряд до більшовицької окупації, змінено не було. В регіонах процвітала корупція і бандитизм. Таким станом справ було обурене не лише українське населення, а й німецьке і австро-угорське командування. Воно було зацікавлене в нормалізації господарського життя України щоби розпочати імпорт українського збіжжя для потреб власних країн". (Вікіпедія, стаття "Українська держава" чи "Гетьманат")
Відтак Німеччина змушена була переходити від режиму союзницьких відносин до окупаційного режиму.
Центральна Рада могла би при цьому лишатися владою і надалі. Але Центральна Рада не тільки не виконувала умови миру, але і всіляко саботувала їх. Останньою краплею стало викрадення за прямим наказом деяких міністрів директора банку Доброго, який вів справи з німцями. Німці змушені були арештувати деяких українських міністрів і забезпечити перехід влади до гетьмана Павла Скоропадського.
За результатами Берестейського миру УНР сама призвела до своєї окупації, якої звичайно можна було уникнути. Саме УНР в останні дні свого першого існування (кінець квітня 1918) в ході торгів пропонувала німцям і кроки назустріч, і відновлення приватної власності для дрібних землевласників. І кожного разу отримала відмову – "zu spät" (занадто пізно). Щодо УНР квітня 1918 цей мем набуває символічного значення – "zu spät". Дивіться матеріал з сайту історика Павла Гай-Нижника про останній день існування Центральної Ради.
Саме УНР приймає ряд Універсалів, в яких (зокрема в 3-ому і 4-ому) визнавалася федерація з Росією. Пізніше більшовики, а разом з ними і тодішні та нинішні націоналісти звинувачували Скоропадського за його грамоту про федерацію та за його приватизацію землі, ніби він був першим чи останнім, чи унікальним в цьому.
УНР в свій перший період існування (7 листопада 1917 – 29 квітня 2018) була владою декларативною, партійно-конфліктною і відтак безвідповідальною в плані державності. Директорія як друга спроба УНР (14 листопада 1918 – 10 листопада 1920) була ще більше безвідповідальною в плані державності. Найбільш катастрофічним було те, що Директорія діяла в плані збройної відсічі більшовикам не лише через регулярну армію, але і через отаманщину, що зрештою і призвело до поразки української незалежності.
Конституція України 1918 року, прийнята в останній день УНР (29 квітня 1918 року), була Конституцією Відчаю, бо була декларативною, тобто не підтверджувала, а бездоказово заявляла те, чого не було – незалежність і суверенітет України. Конституція 1918 була зроблена нашвидкоруч задля втримання влади Центральною Радою та її Урядом. Наступні українські Уряди не відміняли як декларативну, бо вона державності не допомагала і не заважала.
Українські націоналісти мають з більшовиками та нинішньою Росією дуже мало спільного. Але дещо мають. І найбільш кричущою є їх єдність у питанні несприйнятті української аристократичної традиції, яку репрезентує Павло Скоропадський. Їм ближче отаманщина Петлюри.
У заяві В.В'ятровича про спадкоємність України міститься важливе замовчування. Ось цитата його висловлювання на телеканалі "112 Україна" від 26 січня 2018 року: "Я думаю, що Україна повинна докладати чимало зусиль для того, щоб говорити про себе як держава, яка продовжує державні традиції Української революції УНР і ЗУНР 1917-1921 років". За формою (вказаний проміжок часу) правильно, а за суттю – замовчування Гетьманату 1918 року.
Якщо мова йде саме про державницькі традиції, то УНР це найгірші приклади державництва. І ми постійно будемо приречені їх повторювати, якщо чітко і жорстко не зробимо неприємні для нас оцінки.
Історія не є винятково демократичною. Народ – важливий суб'єкт історії, але не єдиний. В історії діють також особи (месії, лідери, герої, мислителі), партії, спільноти, культурно-інтелектуальні процеси (як от Відродження чи Просвітництво), стихії (Всесвітній потоп, епідемії) і т.д.
Носієм історичної пам'яті є не лише нація, але і окремі прошарки суспільства, пам'ять яких не збігається з пам'яттю нації, і ці прошарки мають відстоювати свою пам'ять – це пам'яті меншостей. Є своя пам'ять у українських росіян, у українських кримських татар, у українських євреїв, у українських поляків, у українських міських інтелектуалів, навіть у українських люмпенів і т.д.
УНР це приклад поганої держави, а Грушевський інтелектуальний, але безвідповідальний керівник України. Петлюра та Директорія це героїчні, але безвідповідальні державники.
Нинішня Україна аж ніяк не може бути спадкоємницею винятково УНР, тобто Україна не має бути спадкоємницею соціалістичної, корумпованої, бандитської, дезорганізованої квазі-держави.
Україна має бути спадкоємницею Гетьманату значно більшою мірою, ніж спадкоємницею УНР.
І зрештою давайте визнаємо державотворчу роль Німеччини в появі та становленні держави Україна на початку XX століття і на початку XXI століття.
Національно-вибіркова історична амнезія це політична безвідповідальність. Інституалізація національної амнезії це дуже небезпечно. Історична пам'ять це завжди той рівень відповідальності, який ми готові взяти на себе в розумінні історії.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
