19 червня 2018, 13:08

ПЕРЕЗАСНУВАННЯ ЯК ВОНО Є

В п'ятницю 15 червня 2018 року відбувся Форум "Новий курс України", ініціатором та модератором якого була Юлія Тимошенко і де я та мої колеги брали участь.

Всі ці дні після Форуму я уважно вивчав коментарі та відгуки, бо справжніх аналізів запропонованої нею нової політичної моделі країни поки що не було.

Стратегічне бачення річ доволі складна і мало кому цікава. Причому далеко не від кожного ми готові чути стратегічну позицію. Сьогодні до політичної системи загалом, до окремих політичних інститутів і до більшості політиків довіра надзвичайно низька.

Але проблема полягає в тому, що з політичної кризи можна вийти лише поза політикою, в надполітичній позиції. Тобто це має бути позиція, як мінімум, державного діяча.

Політик чи державний діяч

В цьому сенсі в Україні є дефіцит як політиків, так і громадських діячів, які можуть мислити не політичними інструментами, а державно-цивілізаційними, тобто які можуть мислити як державні діячі.

Мова йде про те, що для виходу з кризи потрібне мислення не виборчими кампаніями, не реформами в певних сферах, не наборами законів чи навіть змінами до Конституції, а новими моделями політики, економіки та культури, новими мотиваціями для громади, новими установками.

Але якщо в нинішній ситуації недовіри політик виступає в позиції державного діяча, нам важко переключитися, важко сприйняти таку метаморфозу. Тобто політику продовжують не довіряти як політику, хоча він заявляє позицію державного діяча.

Десь позиція державного діяча в Україні мала з'явитися. І так сталося, що цю позицію заявила Юлія Тимошенко. Вона вийшла на Форумі і сказала, що це не з'їзд партії, це не про її виборчу кампанію, це не про її партійну програму, це взагалі не про політику. Це про нову модель життя в країні.

У Юлії Тимошенко було багато виступів як у політика. Але на Форумі вона виступала саме як державний діяч і модератор інтелектуальної дискусії громадських діячів.

Вона зробила те, що ніколи не робили в Україні, – запропонувала нову політичну модель, яка вимагає не просто нової Конституції, але і нових суспільних відносин в процесі її випрацювання та прийняття. На нову економічну модель та на нову культурну модель вона лишень зробила заявку у вигляді попередніх розмов на дискусійних панелях.

І коли від неї прозвучала теза про необхідність перезаснування країни, присутні недовірливо переглядалися один з одним – це воно чи не воно? Чи справді це той самий лідер чи нам ще когось чекати для перезаснування – це вона чи не вона?

Якщо ми вважаємо, що це не воно і це не вона, то проблема у тому, що поки що ніхто з інших кандидатів в президенти перезаснування країни настільки системно не пропонує.

А якщо ми вважаємо, що це воно і це вона, то що нам тепер робити? Підтримувати Юлію Тимошенко чи ні?

Питання навіть не в тому, чи довіряти їй як державному діячу. Питання у тому, чи брати участь в перезаснуванні країни, якщо його пропонує будь-хто з політиків.

Чи інакше навіть – чи можна здійснити перезаснування країни в ситуації повної недовіри до всіх політиків.

Парадокс перезаснування країни полягає у тому, що робити його ми змушені лише в глухому куті – коли війна зовнішня і внутрішня, коли здирництво громадян досягло небачених вершин, коли немає безсумнівних політичних лідерів, коли майже ніхто нікому не довіряє, коли знищена сама умова осмисленої комунікації.

Саме в такій ситуації потрібне перезаснування країни. Якби у нас була довіра до політиків, можливо ми б і далі рухалися еволюційним шляхом і ніякого перезаснування нам не було б потрібно.

Інше питання – а у громади є настільки потужний громадський лідер, щоб позицію державного діяча сприймати, критикувати, підтримувати, корегувати, відкидати?

Взагалі змістовний простір засобів масової інформації знищено, там не відбувається дискусія на позиції громади, там відбуваються лише політичні дискусії.

Телебачення не відповідає не питання – навіщо нам бути разом, яка модель держави нам потрібна, яка модель економіки нас влаштовує, яка об'єднуюча нас модель культури і яка солідарна культурна політика нам потрібні.

Всі ці питання ставляться в блогах та в соціальних мережах. Але з позиції блогерів та дискусії в соціальних мережах поки що такого всеукраїнського громадського лідера ми створити не змогли.

Відтак у нас немає не тільки політики з позиції державного діяча, у нас немає і загальноукраїнської громадської дискусії, яка би сприймала перезаснування країни.

В цій ситуації потрібно було задавати і продавлювати інший порядок денний, який би сягав дискусій на телебаченні і всередині політики зокрема.

Тобто Юлія Тимошенко спробувала започаткувати новий порядок денний.

Але що робити, коли ми любимо Україну, готові до нового порядку денного і не віримо Юлії Тимошенко?

Чи кине Юля?

Віталій Кулик каже – "Юля кине".

А Порошенко вас не кине? А інші політики, що ідуть в президенти, не кинуть? Справді? Будьте прагматиками.

Між цими політиками зараз є суттєва різниця.

Юля спробувала вийти за межі позиції політика – на позицію державного діяча. Решта – поки що ні.

Юля спробувала відкрито говорити з громадою. Решта – поки що ні.

Юля запросила інтелектуалів і спробувала говорити з ними про те, про що вони самі говорять. Решта – поки що ні.

Ви не вірите їй, хоч вона і пробує. І ви збираєтеся вірити тим, хто навіть не пробує?

Ви вважаєте, що Юля грає в гру "перезаснування разом з громадою"? Грайтеся з нею. Висувайте вимоги щодо дій супроти корупції та олігархів. Робіть свої ставки, змушуйте дотримуватися обіцянок.

Громаду кидали і будуть кидати, поки вона не почне діяти жорстко, як в бізнесі, де за кидок треба відповідати.

Мене, як і моїх колег, як і деяких інших експертів та консультантів, не цікавить участь у виборчій кампанії. Але наше мале коло цікавить участь у широкому громадському процесі перезаснування – змістовна, організаційна, на перспективу.

Одне з можливих уявлень – розробити нову політичну, економічну та культурну моделі країни, отримати підпис ініціаторки процесу під громадською угодою з умовою піти у відставку, якщо вона не виконає угоду про реалізацію цих моделей, і мати засіб тиску після виборів. Тим більше, що саме це вона нам і пропонує.

Маючи розроблені нову політичну модель, нову економічну модель та нову культурну модель, тиснути на нового президента, хто б ним не був, набагато легше, ніж не маючи цих моделей.

Тому не потрібно вірити, потрібно розробляти моделі і укладати угоди.

Страхи громади

У нашій розмові з Тарасом Бебешком він так відрефлексував основні установки коментарів щодо згадуваного Форуму – страх довіри та страх відповідальності.

Страх довіри це страх довіритись якому-небудь з політиків. Навіть коли політик щось починає робити правильно, він все одно лишається під підозрою.

Адже це неможливо! Як там пишуть деякі журналісти, злодійка, брехуха, кидала – і раптом нові моделі перезаснування країни. Як пишуть ще в деяких статтях, можливо навіть щирих і незамовних, – люди прокиньтесь! вам брешуть! Треба лишень додавати – чекайте білих та пухнастих політиків.

Постановка проблеми про довіру наражається на таке питання – довіру до якого політика ти хочеш започаткувати?

Парадокс полягає у тому, що довіру потрібно започатковувати не до політики чи до якогось політика. Довіру потрібно започатковувати всередині громади – до її власної суб'єктної здатності вийти на рівень перезаснування країни, де можна буде співробітничати з тими політиками, які будуть для цього придатними.

Страх довіри полягає також у тому, що інші кандидати в президенти можуть, кожен для себе, розпочати свої громадські процеси перезаснування країни. І тоді у нас буде декілька моделей перезаснувань і декілька громадських рухів. Але, як на мене, це найменша з проблем. Бо якщо політична компанія стане конкуренцією моделей перезаснування, то це лише покращить її змістовність.

Страх відповідальності – це страх взяти на себе відповідальність. І це не лише відповідальність за те, щоб поєднати громаду та політиків на позиції громади, а відповідальність за дещо набагато більше – за країну в цілому.

Легко поступово еволюціонувати, зрощуючи корупцію і недовіру, але тішачи себе думкою, що ми в цьому невинуваті. Важко відважитись на революційні перетворення на рівні політичної, економічної та культурної моделей, долаючи при цьому недовіру між собою.

Подолати страх відповідальності це означає почати діяти в середовищі громади, ставка на яку більш безпрограшна і перспективна, ніж ставка не політиків. Подолати страх відповідальності це означає взяти найвищий масштаб домагань – зробити Україну взірцем цивілізації, яка відважилася на перезаснування країни задля виходу зі світової кризи.

Читаючи реакції та попередні коментарі на Форум, я бачу перед собою очі безлічі дівчаток-першокурсниць з виразом обличчя типу: ой, я пішла на вечірку, а мене там напоїли і використали.

Оце новина! – політики використовують не лише мовчазний народ, але і активних громадян, задля своїх цілей. Справді новина, як для дівчинки-першокурсниці після вечірки. Єдиний спосіб змінити ситуацію – зорганізуватися і почати громаді використовувати політиків.

Є доволі недовгий період – передвиборна кампанія – коли політиків справді можна змусити не просто обіцяти, а реально попрацювати на громаду. Тож чому це не використати?

Правда, є ще один засадничий страх – народ цього не підтримає.

Тут все залежить від того, як саме ми будемо працювати, наскільки нам вдасться переконати людей в необхідності перезасунвання країни.

Зрештою дізнатися можна лише в один спосіб – спробувавши.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.

Катастрофа

Наша катастрофа має внутрішні причини, війна лише каталізувала кризу до катастрофи. Зазвичай ніхто не може підготуватись до катастрофи незмінним, бо це буде лише агонія: помреш стомленим...

Незвичайний панегірик на 33-тю річницю незалежності України

Вже – 33, це вік Христа на хресті і Його причастя духу. Так і ми в 33 на хресті, бо розпинають. Може й нам – пора до духу? Але чи готові ми до духу з душами, обтяженими неволею у країні, яка і досі не стала незалежною? Оголошення незалежності країни – це лише оголошення постколоніального статусу...

Що таке поразка?

З Древньої Греції через Корнелія Тацита, потім через міністра МЗС Італії часів Муссоліні Галеаццо Чано і в класичному її вигляді у Джона Кеннеді прийшла до нас відома фраза: "У перемоги сто батьків, а поразка – сирота"...

Як ми уявляєм перемогу?

Недавно один дуже віруючий у перемогу звинуватив мене в тому, що я не вірю в перемогу. Більшість думає, що уявлення про перемогу у всіх однакові...

Момент істини

1. Ми не витримуємо ліберальний шлях в Україні. Не дивлячись на війну, ми досі не воюємо ні за свободу, ні за вольності, ні за волю. Ми воюємо за націю, за своє, за своїх...

Правила катастрофи

Якщо ти живеш просто, то будь-яка складна угода для тебе кабальна. У складному світі будь-яка локальна війна є війна глобальна. Нагромадження простих рішень у складному світі веде до краху...