УКРАЇНА ЯК ЦІЛЕ
Чи можна взагалі Україну зібрати в одне ціле? Чи можливо це зробити шляхом вільного договору громади, чи це можливо лише шляхом диктатури – державної чи навіть національно-групової? Чи можливо бути цілісним і при цьому не мати імперських доманагь?
В цьому сенсі, як можливе перетворення чи зміни України – як цілого чи як частин, які власне не претендують навіть на те, щоб бути цілим. Чи можлива Україна як ціла і водночас різна (неєдина) і в той же час така, яка в своїй різноманітності досягнула згоди?
Критика цілісності України
Все частіше і частіше доводиться чути критику від різних розумників саме в цьому напрямку: Україна цілісною бути не може.
Так вважають доволі багато експертів – технологістів-футурознавців, націоналістів, економістів-інституціоналістів та інших.
Технологісти-футурознавці вважають, що досить активно запозичувати західні технології, і все тоді якось осучасниться. Тобто вони щиро вважають, що якщо замінити всі елементи системи на сучасні, то сама система стане сучасною. Це принципово хибний концепт. Осучаснення елементів не веде до осучаснення цілого. Тут технології не вистачить, тут потрібні гуманітарні зусилля.
Ціле суспільства знаходиться не в елементах цього суспільства і не в їх інтеграції. Ціле суспільства знаходиться взагалі не в реальності самого суспільства. Значною мірою ціле суспільства є трансцендентним, воно знаходиться трохи на рівні докси, а значною мірою на рівні трансцендентних віри, уявлення та мислення.
Ціле також є структурою соціальної психології, яка може змінюватися протягом тривалого часу зусиллями еліти, або ще більш тривалими зусиллями окремих інтелектуалів, якщо вони мають благородні мотивації і здатні працювати на рівні виробництва нових смислів, тобто продукувати уявлення про ціле, окрім власне виробництва емоцій, знань та мотивацій.
Цілісна повсякденність (габітус) завжди підлягає атакам держав (імперій), наддержавних утворень та корпорацій. Цим атакам можна протистояти лише постійно ускладнюючи повсякденність за рахунок роботи еліти. Ускладнення повсякденності (когітус) це те, що роблять інтелектуали в суспільстві, де блокується інтелектофобія.
Тому пропонований Суспільний Договір це не габітуальний акт, це когітуальний акт. Суспільний договір поєднує зовсім не минуле і не повсякденне. Суспільний договір поєднує через принципи бачення майбутнього. Бо саме ці принципи за деякий час можуть стати цінними для більшості і перетворитися на нові цінності.
Наступні противники України як цілого це націоналісти, які приховано відмовляються від Великої України ("проживемо без Криму", "проживемо без Донбасу" і т.д.) За останній час довелося прочитати у Фейсбук декілька перлів, і зараз я наведу один з них, не вказуючи авторства.
"Бандити-більшовики та їх нащадки зможуть об'єднатись з нащадками куркулів, поміщиків, репресованих? Їх можна об'єднати в одній країні тільки примусом і роззброєнням. У випадку зникнення примусу, державної влади, отримаємо війну всіх проти всіх." Це позиція радикальних націоналістів, які серйозно вважають, що домовитись про майбутнє можна лише тоді, коли ми домовимось про минуле.
Причому про минуле, з точки зору націоналістів, можна домовитися лише в рамках національної пам'яті, а не історичної пам'яті, де національний контекст є лише одним з інших. І тут вони знову маніпулюють – публічно говорять, що це пам'ять політичної нації, а в реальності конкретних справ постійно використовують установки на етнічну націю. І допоки всередині установки на минуле відбуватиметься етнізація історичної пам'яті під вивіскою пам'яті політичної нації, домовитися ми не зможемо.
Пам'ять, що закриває доступ до майбутнього, це не пам'ять, а злопам'ятність чи ресентимент.
В минулому Україна майже ніколи не була в кордонах незалежної країни (1991 – 2014), хіба лише щось дуже близьке було за німецької окупації в 1918. А стала Україна такою в СРСР, історичний період якого у вигляді УРСР ми не можемо прийняти всередині ідеології незалежності. Тому домовитися про цілу і водночас незалежну Україну всередині історичної пам'яті практично неможливо. Домовлятися потрібно саме щодо майбутнього: минуле рве Україну на частини, минуле розділяє людей, минуле архаїзує суспільну свідомість.
Згода щодо майбутнього – ключ до згоди в теперішньому та до згоди щодо минулого.
Є ще одні противники цілісної України – це ті, кого можна назвати еволюціоністами, антиреволюціонерами. Знову наведу один перл з Фейсбуку без вказівки авторства.
"Дрібні ідеї та пропозиції мають шанси якось допомогти суспільству, великі СИСТЕМНІ розробки не мають жодних шансів, бо вимагають ДИКТАТУРИ, щоб посунути всі інші."
Це так званий "концепт малих справ", хай би навіть ці малі справи і були об'єднані в мережу. Суть його дуже проста – давайте робити малі справи, давайте іти крок за кроком, давайте створювати маленькі цеглинки великої будови і ціле якось саме по собі влаштується.
Якщо взяти відомий образ Франка, то підхід "концепту малих справ" це не "лупайте сю Скалу", а "виколупуйте маленькі камінчики". За конкретними діями це дуже схожі речі, але вони принципово різні за мотиваціями щодо цілого.
Можна навести також і древню притчу про трьох каменотесів, один з яких тесав каміння, інший працював та заробляв гроші, а третій будував храм, хоча всі вони робили одне і те ж.
Проблема тут у тому, що малі справи ніколи не змінюють ціле. Малі справи в принципі не можуть нічого змінити, коли йдеться про цілісні системні проблеми.
Наприклад, як не здолати корупцію, а зробити її вічною? Дуже просто – задіяти проти неї "концепцію малих справ", тобто розпочати боротьбу з корупцією. Корупція як системна проблема долається лише на рівні цілого. Ніякий набір малих антикорупційних справ, як би багато їх не було, корупцію не здолає, більше того, малі антикорупційні справи її укрупнюють та концентрують.
Джерела корупції є системними – олігархи як втілення поєднання влади та бізнесу, надання інфраструктурних послуг вибірково і безконтрольно, закриті від громадського контролю бюджети, кругова порука як результат спільної відповідальність хабаробранця і хабародавця.
Системні зміни не обов'язково вимагають диктатури, а лише єдиного центру прийняття рішень, який контрольований громадою через той же такий Суспільний Договір, тобто через публічні "оферту-акцепт" та власне прописану стратегію в Суспільному Договорі, яка реалізується в узгоджених часових рамках.
Тобто принципові зміни це зміни на рівні цілого, а не через набір малих справ, які можуть мати різні принципи, які важко поєднуються або не поєднуються взагалі.
В цьому сенсі Україна це ціле можлива не як єдність згори (через державу), а як згода знизу (через суспільство). Вона сильно відрізняється в цьому від Росії, яка можлива лише як єдність згори (від держави). Відтак і експансія України можлива не як експансія єдності держави-імперії, а як експансія згоди суспільства через Договір.
Короткий теоретичний нарис про можливість України як цілого
Наші уявлення про спосіб влаштування Суспільного Договору з'явилися не одразу. Ще перед розробкою Суспільного Договору протягом декількох років проводилися теоретичні семінари, де ми з моїми колегами виясняли філософію, методологію та вимоги до мислительних компетенції для такої роботи. Далі буде зроблено короткий нарис ідей, підходів та методології конструктивістської соціо-інженерії.
Суспільство як ціле може бути спроекційоване на, як мінімум, п'ять дійсностей, де потрібно провести цільові якісні зміни: економічна (від виняткової конкуренції до переважно масової співпраці), культурна (від відтворення і трансляції до інновацій), політична (від влади до недомінації та інклюзивної самоорганізації), соціальна (від співіснування до співучасті, співуправління, співволодіння), етична (від наявних цінностей до гідності за принципами, які ще тільки мають стати цінностями).
У кожній дійсності можливо проектування. Будь-який проект може стати визначальним для суспільства в цілому, якщо він модельно організований, тобто встановлює зв'язок між проектами у всіх дійсностях.
Дійсні проекти з'єднуються в онтологічному мисленні через "етичні" узгодженості – принципи, установки, орієнтири і т.п. Узгоджена реалізація різнодійсністних проектів забезпечується програмуванням, яке і є інструментом узгодження різнопредметних різношвидкісних проектів, використовуючи аналітику і прогностику.
Процеси змін суспільства як самореалізація і експансія відбуваються через різні дійсності в орієнтації на процеси самого суспільства – масове співробітництво, інновації, інклюзивна самоорганізація, співуправління і співволодіння на рівні громад. Суверенітет над майбутнім – головна установка, основна цільова умова діяльності.
Для моделі перезаснування України людство є гранична рамка, прообраз трансцендентного цілого, якого можна прагнути, яке можна уявляти та мислити.
Водночас проблема цілісності виникає тричі: 1) перший раз в теперішньому суспільстві, яке розірване на різні шматки, щодо яких немає певності в їх дійсності (розрив між фейками чи монореальністю та багатореальністною дійсністю); 2) другий раз в розриві теперішнього з майбутнім, яке має бути зовсім не схоже на теперішнє (розрив проспектуалізації та прогресорства); 3) третій раз між різними за методологією процесами – проектуванням з теперішнього в оперативне майбутнє та моделюванням на основі інакшого віддаленого майбутнього щодо стратегічного майбутнього (розрив проектів та моделей).
Подолання першого розриву означає роботу з розірваним теперішнім -- символічним, симульованим, імітованим, фейковим, віртуальним. Окрім того, є також і мономодельне теперішнє, яке втримується зусиллями певних суспільних груп.
Щоб потрапити в майбутнє з бажаного сьогодення, потрібно вилучити з нього фейки і симуляції, звести до оригіналів імітації, концептуально зрозуміти символічне і задати місце віртуального в актуальності. Окрім того, потрібно ідентифікувати мономодельні стимуляції (як от споживацька, ліберально-демократична, націоналістична, ліва і т.д., які перетинаються або конфліктують), і задати їх місце в більш складній моделі.
Дійсність теперішнього у Суспільному Договорі було визначено через виокремлення фейкових уявлень (ілюзій), фіксацію обмеженості чисто технологічного підходу, безперспективність еволюціонізму, націоналізму, ліберального демократизму, лівацтва, споживацтва та задання установки на збереження різноманітності через відмову домінування мономодельних стимуляцій одна над іншою.
Тобто так ми отримуємо вихідну концептуальну позицію в сьогоденні. З позиції такої складної дійсності стало можливим переходити до майбутнього.
Є самоплинне майбутнє, якщо нічого не робити. Є стимульоване і кореговане майбутнє, тобто прогресорське, оперативне майбутнє, значною мірою проектне. Є модельоване майбутнє, щодо якого можливі стратегії. Є далеке майбутнє – інакше, з розривом з теперішнім, тобто проспектуальне. Однак пропозиція такого майбутнього неодмінно принесла б з собою футурошок, до якого українське суспільство не є готовим.
Щоб обмежити футурошок, в Суспільному Договорі був запропонований поступовий перехід від дійсності теперішнього через проект оперативного майбутнього, до більш-менш описаної моделі стратегічного майбутнього на основі уявлень про інакше майбутнє.
Другий Розрив між проспектуалізацією та прогресорством в Суспільному Договорі ми подолали таким чином. Проспектуалізація щодо інакшого віддаленого майбутнього стала основою для моделювання на етапі стратегічного майбутнього та для корекції проективного прогресорства на етапі оперативного майбутнього. Цим ми заклали можливість повторення такого підходу надалі.
Тобто кожен крок за межі оперативного майбутнього потребуватиме знову заглядати чимдалі в інакше, корегувати уявлення про наступне оперативне майбутнє та відповідно здійснювати перемоделювання стратегічного майбутнього. Тобто по мірі віддалення від теперішнього нами застосовані три різних концептуальних підходи до роботи з майбутнім: інакше, стратегія, проект.
Для поєднання прогресорства та проспектуалізації були задіяні принципово нові інструменти – стратегічні орієнтації, установки, опорні ресурси, окрім традиційних вже мети, прагнень, візії, принципів.
Потім ми зробили спробу подолати розрив між моделями та проектами і збудували підхід, що розмежовує їх використання та тому чи іншому етапі в Суспільному Договорі. Для цього ми розбили майбутнє на три етапи, відповідно до трьох різних підходів роботи з майбутнім.
Перший етап проектний – Конституція перехідного періоду. Другий етап – описана модельним чином стратегія через концептуальні якісні вимоги та уявлення про Установчий Договір та Конституцію Співволодіння. Третій етап описаний концептуально як інакше в дуже загальних рисах – світ самоврядних громад, які розпоряджаються спільним, з контрольованими громадами корпораціями, вже без держав.
Таким чином Україна збирається в одне ціле чотири рази.
Перший раз – Україна збирається аналітичним чином, як дійсна Україна в теперішньому, яка позбавлена фейків, симуляцій, імітації, де виокремлені стимульовані мономодельності, щодо яких запропонована недомінація, тобто де в ціле зібрані дійсності, а не розірвані реальності.
Другий раз Україна збирається проектним чином у вигляді доволі детального опису сутнісних характеристик оперативного майбутнього, де діють проекти, цілі, прагнення, технології.
Третій раз Україна збирається модельним чином у вигляді більш далекого стратегічного майбутнього, яке описане через принципи, установки, орієнтації та опорні ресурси.
Четвертий раз Україна бачиться з позиції інакшого майбутнього, з уявлення про людство, що викладається лише для спеціалістів у вузькому колі. Вона слугує проспектуальним ідеалом цілого для всіх трьох збірок.
Чотири рази розібрану Україну чотири рази і збирати. Менше – не дасть позитивного результату, хоч це і заспокоїть на якийсь час мономодельників, проектувальників та правовірних методологів.
Маленький висновок
Нові складні проблеми потребують нових підходів та нових рішень.
В цьому сенсі проектний підхід, хоч і досі використовується, має дуже великі обмеження щодо набору ситуацій свого використання. Наполягання деяких критиків на абсолютності проектного підходу видаються нам некоректними.
Проекти працюють в одній реальності, в одній дійсності. Проекти в принципі не можуть працювати всередині багатореальністного підходу, не можуть працювати з викривленою дійсністю (де багато фейків, симуляцій і т.д.). Проекти не вміють працювати з моделями ніяк інакше, ніж спрощуючи їх до проектів. Проекти не вміють поєднувати різні підходи. Найвищий рівень мислительної компетенції для проектів – рефлексія.
Модельний підхід вміє працювати з декількома реальностями, в тому числі з такими, які підлягають попередній адекватизації (вилученню фейків, симуляцій, імітації і т.д.) і перетворенню їх на дійсності. Модель дозволяє використовувати різні мономодельні підходи (модель моделей або багатомодельний підхід). Моделі можуть працювати з проектами, не спрощуючи їх. Найвищий рівень мислительної компетенції для моделей: контрафлексія та контрарефлексія.
Взагалі ми не збиралися викладати ці доволі складні теоретичні підходи. Але постійна настирлива, почасти тролінгова, критика на Фейсбук нас змусила.
Суспільний Договір саме з такою складною методологію і буде запропоновано українській громаді. Але в Договорі ця складна методологія лише використана. В самому тексті Договору цих складностей не буде. Там буде сказано все простою мовою.
Водночас для дискусій експертів, науковців та методологів має бути важливо, що за простою мовою Суспільного Договору стоїть складно організоване мислення.
