28 серпня 2018, 09:20

ВІЧНИЙ МИР

Давня ідея Вічного миру опиняється в зоні нашої уваги, оскільки такого масштабу ідеї час від часу варто переглядати, уточнювати і навіть розвивати.

Тим більше в контексті нинішнього Суспільного Договору важливим є питання – "чи можливий Суспільний Договір лише для окремої Республіки, чи він можливий також для всього Світу?"

Ідея Вічного миру

Автором ідеї Вічного миру вважається герцог Максиміліан де Бетюн Сюллі (1560-1641), голова французького уряду за Генріха IV, який в останньому 10 томі своїх мемуарів викладає її як ідею, запропоновану королю. Він описав план створення "християнської республіки" як конфедерації християнських народів Європи.

Докладно розроблена ця ідея була абатом Сер-П'єром (1658-1743), публіцистом, у своєму творі "Проект встановлення вічного миру в Європі", який був представлений Утрехтському Конгресу в 1713 році. Сен-П'єр активно пропагував свій проект і розсилав його монархам і міністрам по всій Європі.

Спадкоємці абата Сен-П'єра звернулися в 1750-х роках до Жан-Жака Руссо з проханням підготувати короткий виклад ідей вічного миру. Руссо виконав це прохання і написав "Скорочення проекту Вічного миру", який він опублікував в 1761 році. Також Руссо написав "Судження про проект Вічного миру", який був опублікований в 1881 році.

Цю ідею в тій чи іншій мірі розвивали Лейбніц, Вольтер, Кондорсе, Тюрго, Адам Сміт, Лессінг, Гердер.

Найбільш повну розробку ідеї Вічного миру зробили на рубежі XVIII та XIX століть Бентам та Кант.

Бентам вважав, що уникнути війни можливо через наявність конгресу депутатів європейських держав (вочевидь це ідея ПАРЄ), причому конгрес повинен мати своє військо. Це більш потужна гарантія миру, ніж навіть те, що є зараз, хоч в ПАРЄ, де взагалі немає силових органів, хоч в ООН з їх миротворчими "голубими касками".

Концепцію Канта ми викладемо окремо, оскільки саме вона лежить в засновку абсолютної більшості нинішніх державно-правових уявлень. Більше того, ми будемо викладати цю концепцію одночасно з її критикою відносно політико-правового досвіду розвитку людства з того часу дотепер та відносно нинішніх теоретико-практичних уявлень про право, громадянство та світову політику.

Критика ідей Канта про Вічний мир

Кант не просто описує інструментально ідею Вічного миру, як це робили до нього. Він створює концептуальне підґрунтя для цієї ідеї на основі свого раціонального критичного підходу, етичних та політико-правових ідей.

Кант здійснює проекцію нормативного змісту громадянства всередині держави та більш загальних прав людини на міжнародний рівень. За Кантом Вічний мир можливий через взаємозв'язок та поєднання державного громадянства людей в складі народу, міжнародного права держав в їх відношенні одна до іншої та права всесвітнього громадянства.

Сьогодні принципова схема можливості Вічного миру виглядає на порядок складніше. Ця складність зумовлена цілим набором переглядів: не держави – а самоуправління; не народ, а громади, що можуть бути об'єднані в республіки; не всесвітнє громадянство, а всесвітнє громадство.

Нова типологія війн

Перш за все, змінилося уявлення про війну. Виокремилися різні типи війн, хоч синкретично вони існували завжди. За Переслєгіним, є такі війни: війна Ареса (збройна війна), війна Афіни (економічна війна), війна Афродити (війна між статями) і війна Христа (війна за переконання).

Водночас навіть збройні чи економічні війни мають різний зміст. В нинішньому розумінні, мир це не лише уникнення війни між державами, як це раніше вважалося. Адже марксистська доктрина вносить уявлення про процес громадянської війни як класову боротьбу.

Отже Вічний мир це також уникнення громадянської війни між привілейованим класом, який реалізує ризик спрощення мотивацій до влади та багатства, та громадським класом – договірними спільнотами, які толерують усю сукупність мотивацій людини.

Сучасні теорії показують нам також економічну війну між державами, між корпораціями, між державами та корпораціями, а також війну громадян з корпораціями та державами-монополістами як війну економічну та інформаційну. Допоки громади не стануть контролювати держави та корпорації, ці війни і надалі будуть дуже руйнівними.

Війна між статями виступає у вигляді подолання статевої дискримінації на рівні права, у вигляді концептуального розмивання антагонізму статей через гендер та через пропагування толерантності до ЛГБТ. В той же час гендер та ЛГБТ-толерантність створює нові зачіпки для цієї війни. Тобто це не дозволяє уникнути війни, а лише просто виводить її за межі біологічної статі і подрібнює її осередки.

В той же час війна за переконання виступає як війна психологічна, символічна і т.д. На передньому краї цієї війни опинилися мас-медіа та соціальні мережі. Але від цього війна нікуди не зникла. Тому дискурсивна війна в комунікаціях, війна за порядок денний, війна за ідеали чи цінності постійно триває. І це майбуть буде найдовша війна.

В цьому сенсі, Вічний мир це, перш за все, реалізація психічного суверенітету індивіда, самовизначення індивіда через самореалізацію або через свободу ідентифікації в звуженому виборі наявного набору ідентичностей. Вічний мир на колективному рівні це також право громад на реалізацію всієї сукупності мотивацій, право громад на смисл (уникнення нав'язаного монопольного порядку денного) та право громад на перспективу як суверенітет громади чи громад над майбутнім.

Нове бачення громадянсько-правового стану

Позицію Канта, що лише громадянсько-правовий стан може бути основою Вічного миру, потрібно переглянути.

В нинішньому баченні громадянство має бути від'єднано від держави і базуватися винятково на договірних стосунках всередині якої-небудь громади без будь-якого посередництва держави. Тобто держава більше не має бути основою громадянства взагалі і права як такого.

Відтак на заміну державного громадянства у складі народу приходить громадянство (громадство) громад, по відношенню до яких народ знову ж таки опиняється архаїчною меморіальною формою колективної спільності, яка відчужена від влади. Замість цього владного відчуження народу від влади з'являються форми співволодіння та співуправління самодостатніх громад (самоорганізованих, самофінансованих, самозахищених).

При цьому громада, хоча і має вирішальне значення для громадянства і права, але як узагальнюючий принцип, а не як власне конкретний спосіб цього громадянства. Інакше кажучи, громадянство-громадство всередині якої-небудь достатньо потужної корпорації теж може бути, але тоді, коли ця корпорація спрямована не лише на отримання прибутку, але також сама виступає як громада, тобто толерує та дає можливість для реалізації усієї сукупності мотивацій сучасної людини.

Так само і держава нікуди не зникає. Адже залишається багато людей, які не готові вибирати собі надання інфраструктурних послуг всередині соціально-толерантних корпорацій чи всередині самодостатніх громад. От ці люди і можуть становити основу збереження архаїчного державного громадянства з монопольним наданням інфраструктурних послуг. Тобто держави ще довгий час продовжують бути основою архаїчного меморіального громадянства для цих соціально слабких людей.

При цьому все більшого поширення набуває уявлення про розподілене громадянство: коли громадянство є набором послуг від різних колективних суб'єктів – громад, держав, корпорацій. Отже лише громадський стан з розподіленим громадянством-громадством (громада, корпорація, держава) може бути основою Вічного миру.

Нове бачення республіки

Кант вважав, що для Вічного миру найкращою формою громадянського устрою є республіканський.

В сучасному розумінні, на самому першому низовому рівні опиняється не держава, а громада, політія. Відтак республіка є громадою громад або політією політій. Отже проекція через рівень не те що неможлива, як це прагнув Кант, така проекція просто неефективна. Тобто громада громад (політія політій) можлива і може бути ефективною, а от Республіка республік теж можлива, але не може бути ефективною.

Адже Кант вважав, що у відносинах держав між собою, як і між окремими людьми всередині держави, щоб уникнути природного (дикого) стану або стану війни, правовий стан можливий не як світова держава, республіка, а як союз держав, їх федерація.

В сучасному баченні, Всесвітню Республіку правильніше за все створювати з громад, а не з республік і тим більше не з держав. Тобто, щоб створилася Всесвітня Республіка, держави-республіки мають розпастися на громади, а вже потім з цих громад буде творитися топологічно побудований Всесвітній конгломерат громад, які між собою можуть бути поєднані на рівні організації, але не управління, відносинами корпоративного, республіканського, державного чи чисто мережевого типу.

Чому ж Республіка республік не є такою ж ефективною, як громада громад?

По-перше, засадничо в кожній республіці громади відносно самостійні і об'єднуються в республіку лише в меморіальному сенсі (спільна територія, спільна культура, спільні інтереси). Коли іде об'єднання у Всесвітню Республіку, то там з'являється інакше уявлення про територію (як топологію), інакше уявлення про культури, інакше уявлення про спільні інтереси. Спільне унормовується інакше, ніж розділене.

По-друге, з управлінської точки зору, і негативний досвід тут показує об'єднана Європа, якщо залишати середню управлінську ланку повного спектру управлінських рішень за наявності вищої ланки повного спектру управлінських рішень, то між ними постійно йтиме перетягування повноважень. Зрештою це призводить до некерованості та втрати контролю за безліччю проблемних ситуацій, які перекидаються з одного рівня управління на інший рівень і ніде не вирішуються. Управління спільним має бути однорівневим, уже дворівневе управління спільним розділяє спільність.

По-третє, оскільки вся сукупність прав переходить на рівень індивідів та громад, а з рівня республіки постійно йде зазіхання на ці права, то подвійне зазіхання на права (з рівня республіки та з рівня Всесвітньої Республіки) робить неможливим їх збереження. Тобто позиція зазіхання на права може бути лише одна – подвоєння позицій зазіхання на права робить ці права неможливими. Право спільного не може бути розірване різними рівнями чи типами права.

Це означає, що ніякого міжнародного права держав в їх відношенні одна до іншої за умов тотальної громадизації не може існувати. Не стане народів, не стане і міжнародного права. Право стає всесвітнім, перш за все, правом громад, потім правом корпорації і вже потім правом архаїчних держав. Причому всесвітнє право громад як право вільних договірних відносин є базовим. У плутанині юрисдикцій громадського права (не плутати з цивільним правом чи громадянським правом), корпоративного права та державного права саме громадське право стає основою всесвітнього міжгромадського права (колишнього міжнародного права).

Нове бачення свободи

Фундаментальною основою права за Кантом є свобода.

Мені вже доводилося говорити, що філософська категорія свободи є в правовому сенсі доволі абстрактною та обмеженою. Відтак категорія свободи потребує розвитку у понятті "самореалізації".

В соціальній практиці виявилося, що свобода, яка є практично в усіх конституціях країн світу, доволі норовлива для того, щоб її мати. Свобода може бути чисто формальною ("свобода від", "свобода для"). Свобода може бути пасивною, тобто наявною, але не використовуваною. Свобода може бути наданою, а не завойованою. Свобода може бути обмеженою, тобто існувати лише як свобода заданого ззовні вибору. Також свобода може бути зовнішньою умовою та навіть примусом, а не внутрішньою необхідністю.

Тому самореалізація є вищий рівень свободи. Самореалізація це активна зсередини себе можливість здійснення свободи, яка ззовні не задана. Самореалізація це не вибір з наявних альтернатив, а творення нової альтернативи. Самореалізація це завоювання права на свободу в реальності реалізовуваного.

Кант також вважав, що свобода є загальним принципом, з якого лише і можливо пояснити різноманіття культур, що не збігаються за своїми духовними цінностями, інтенціями, а, найчастіше, навіть протилежні за своїми тенденціями, цілями і мотивами, що може призвести до війни між ними.

І тут ми отримуємо принципову різницю між свободою індивіда та свободою громад. Інакше кажучи, свобода громад реалізується геть інакше, ніж свобода індивіда. Відтак доводиться вводити нову групу принципів – принцип множинності, принцип недомінації та принцип полімодельності.

Принцип множинності – ми різні і в спробі жити разом ми маємо зберегти своє різноманіття. Принцип недомінації – воля одного не має домінувати над волею іншого: як індивідуально, так і колективно. Водночас недомінація рекурсивна, тобто недомінація лише для тих, хто домовився та виконує договір про недомінацію. Якщо домовленості про недомінацію немає, або якщо угоду про недомінацію порушено, то має бути чітка і жорстка домінація. І зрештою для громад свобода означає полімодельність щодо різноманіття культур та систем мотивацій – кожна громада може реалізувати свою модель світу, своє самовизначення чи навіть ідентичність, але за умови, що вона не нав'язує його іншим.

Кант вважав, що моральний закон (категоричний імператив) потрібно об'єднати з політикою. Таке об'єднання на рівні простих ситуацій є можливим, оскільки воно протидіє так званій Realpolitik. Але в сучасній доволі складній ситуації наявності безлічі стратегічних та підпорядкованих політик, моральний закон прямо не може бути застосований, етика індивідуальна не збігається з етикою колективною, а вони в свою чергу зовсім не збігаються з цивілізаційною етикою.

Щоб якось поєднати три рівня етики та складну політичну реальність, потрібна інтелектуальна політика, яка побудована на доволі складних інструментах – принципах, установках, стратегічних орієнтаціях, опорних ресурсах (ставках), публічних мотиваціях, публічних цілях тощо.

Нове бачення раціональності спільного

За Кантом лише розум може вказувати чисті принципи права для внутрішнього устрою держави або об'єднання держав за аналогією з всезагальною державою з метою законного способу вирішення спорів. Тобто індивіди мають слідувати доводам розуму, що дозволяє їм передбачати наслідки їх вибору далеко вперед.

Індивід втілює не лише раціональні принципи розуму, а також керується в тій чи іншій мірі іманентними (зокрема матеріальними) чи трансцендентними (зокрема ідеальними) мотиваціями і водночас проявляє спонтанну волю. Причому це відбувається не лише на індивідуальному рівні, але також і на колективному, соціальному і навіть цивілізаційному.

Ми в принципі не можемо досягнути абсолютної раціональності, бо завжди знайдуться наявні умови та обставини, які неможливо раціоналізувати, чи несподівані умови та обставин, які неможливо передбачити.

Більше того, як тільки люди навчилися в зміст раціональності включати так чи інакше прогнозування майбутнього, описаний Тоффлером футурошок призвів до не менше нераціональних приводів війни, ніж до цього їх призводили минуле та теперішнє. Війни за майбутнє стали основою всіляких війн. І якось применшити таку нову причину війн можливо лише завдяки всезагальному суверенітету громад над своїм майбутнім, а це означає необхідність інституалізації стратегування та теоретичних гуманітарних досліджень, які творять-відкривають установки та засновки для стратегій.

Кант вважав, що громадянське суспільство представлено заснованою на законі свободою, громадянською рівністю і самостійністю, що наділяє кожного громадянина правом голосувати, тобто бути не пасивною, а активною особистістю.

З сучасної точки зору, найголовнішою активністю індивіда є не право обирати владу, тобто не право бути членом народу та ходити на вибори. Найголовнішою активністю індивіда є право створювати договірні спільноти громади, співволодіти та співуправляти спільною власністю, досягати на рівні громади самостійності – самоуправління, самофінансування та самозахисту. Це принципово інший, більш вищий рівень активності, ніж той, на який розраховував Кант.

Значення та перспектива Вічного миру

Ідея про Вічний мир Канта весь час мала, має і якоюсь мірою і надалі матиме актуальність, оскільки вона вплинула на формування міжнародного права, склала основу прав і свобод людини як громадянина світу. Кант не вважав ідею вічного миру абсолютно здійсненною в чистому вигляді.

Переглядаючи Канта сьогодні, можна сказати, що індивіди, громади, республіки, корпорації та світове співтовариство своїми зусиллями можуть наближатися до Вічного миру в тій чи іншій мірі.

Водночас ми можемо сказати більш сумну і важливу річ – війни будуть завжди.

В той час, як мислителі придумують нові форми домовленостей і публічного контролю, індивідуальна та приватна ініціатива продукує у своїй різноманітності нові конфлікти.

Чи більше мислителі продукують інакше, тим більше воно входить у суперечність з наявним. І чим більше інакшого та конфліктів, що його супроводжують, тим більше нових форм війн з'являється.

Ми можемо лише сподіватися, що війни стануть менш руйнівними та менш жертовними з точки зору втрати життів мислячих істот.

Навіть за умови єдиного людства війни будуть наслідком появи інакшого – нових форм мислення, нових конструкцій світу, нових самовизначень та ідентичностей.

Більше того, якщо ми намагаємось мінімізувати війни всередині світу, то не треба забувати про можливість війн між світами, що б ми під цим не розуміли.

Навіть технологічна Сингулярність не принесе нам Вічного миру. Справжній Вічний мир може бути лише в проекції всезагальної єдності та цілісності усіх мислячих істот Всесвіту. Але це означатиме кінець цього Всесвіту і початок нового Всесвіту зі своїми війнами. Вічність миру буде лише в точці цього переходу.

Ніде і ніколи так жадано і приречено не буває потрібен Вічний мир, як серед Вічної війни. Людство приречено вічно і повсюдно вести війну і вічно та повсюдно намагатися укладати суспільні договори про мир.

Відтак Вічний мир виглядає скоріше як ідеальна бажана установка, яка створює високого рівня мотивацію для інтелектуалів та політиків і слугує великим сподіванням для всіх громад.

powered by lun.ua

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ГРАНИЧНОГО МИСЛЕННЯ

В принципі такі тексти не повинні мати публічного характеру. Але тепер це вже не має особливого значення. Публічно про загрози для України Проблема світового протистояння США та Росії щодо "Україна в НАТО" не може бути вирішена політичним чи дипломатичним чином найближчим часом...

ІНАКШИЙ СВІТ

Як з'являється уявлення про інакше і як таким чином постає Інакший Світ – це принципове питання, щоб зрозуміти, що нас чекає у світі старому, який руйнується і вмирає на наших очах...

ПІСЛЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Сама можливість мислити є власне ознакою самості, яка відбулася, яка спроможна, яка поза катастрофою. Незалежність як катастрофа "Катастрофа" (καταστροφή) з грецької означає: κατα – проти; στροφή – поворот...

Є МИСЛЕННЯ – Є МОВА

Пустопорожні дискусії про мову ні до чого не ведуть, бо вони не виходять на сутнісний рівень. Це показало обговорення мого відео. Що таке взагалі мова? Яка у конкретної української мови перспектива і як довго проживе українська мова? Існує гіпотеза Сепіра-Уорфа, що не реальність нормує мову, а мова нормує реальність...

Тим, хто ще вірить в незалежність України

Цей день, 1 грудня, потрібно перейменувати в день нехтування вибором народу України. 16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР була прийнята Декларація про державний суверенітет України...

ВИРВАТИСЯ З ЦИКЛІЧНОГО ЧАСУ

Життя в соціальному часі – мистецтво, яке має дуже мало спільного з досвідом, хіба що наш досвід постає з митарств по світу, і ми змогли пізнати різні соціальні часи, живучи різним часом в різних місцях з перевагою різного соціального часу...