Незалежність, самостійність та свобода. Суб'єктивні роздуми

Війна – це час переосмислювати власну державну незалежність, самостійність та свободу, особливо на 32-му році незалежності України. Нижче пропонуються дуже суб'єктивні роздуми про свободу в Україні.

Рефлексія авторства. Раб не може писати про свободу. Писати про свободу може той, хто її шукає і постійно намагається відстояти і розширити. Тобто писати про свободу можна лишень будучи внутрішньо вільним і намагаючись бути вільним в соціальності, опираючись при цьому багатьом спробам цієї соціальності тебе закабалити.

Разом з тим, я не зміг уникнути досади і розчарування відносно українців за весь період незалежності України. Чим більше свободи ти прагнеш, тим більш критичний ти до себе та до всіх оточуючих в цій справі. Водночас у мене немає жодного ресентименту з цього приводу, бо я, як і 32 роки раніше, вірю в те, що Україна та українці стануть і стають свобідними.

За що ми воюємо?

За що ми воюємо? Ми воюємо дзеркально ворогу?

Тобто якщо ворог воює за денацифікацію і демілітаризацію України, тоді українці воюють за мілітаризацію, тобто отримання достатньо західної зброї і створення своєї військової промисловості, і за нацифікацію, тобто радикальну мовну українізацію, жорстке витіснення російсько-радянської культури з України та відміну російської культури у світі?

Чи так це? Чи є цілі України у війні дзеркальними до цілей росії?

Якщо Україна є дзеркало росії у війні, то яка тоді у неї моральна, смислова, перспективна чи навіть трансцендентна перевага? І взагалі, чи можна перемогти своє відображення у дзеркалі?

Припустимо, ми воюємо за незалежність. За незалежність взагалі чи за незалежність від росії? Якщо ми міняємо залежність від росії на залежність від ЄС та НАТО, то тоді вся попередня незалежність – це лукава ідея.

Ми воюємо за якусь частину території і за якийсь час: минуле, теперішнє, майбутнє?

Війна завжди спрощує все до частин території та до якось з лінійних часів. Щоб поєднати території та часи, потрібен інтелект, а не війна. Або ж інтелектуальна війна, але не така, яка триває зараз.

Кожен раз в минулому, міняючи залежність від зовнішніх геополітичних центрів сили, українці думали, що вчиняють краще. Думка піти під руку московського царя здавалася свого часу раціональною, бо – одна віра, близькі мови, близькі культури.

Може ми воюємо за своє: нація, культура, мова, колективна пам'ять?

Чи ми воюємо за інакше: цивілізація, республіка, договірна спільність, інавації та інновації?

Війни за своє програшні, бо своє – категорія відносна. Своє – це лише те, що ти спроможний освоїти. Якщо воно стало своїм без зусиль і не було освоєно, то неможливо перед лицем смерті довести самому собі, що за це треба померти. Формально своє, в яке не були вкладені зусилля розуму, душі і серця, не буде достатнім мотивом для смертельної війни.

В глибині душі ми завжди знаємо, що є своїм, тобто свого розуму, душі і серця. І якщо навіть тисячу разів сказати про неосвоєне, що воно є своє, душа знатиме, що це брехня, що вона до цього не приклалася, і тіло вмирати за це не поведе.

Може ми воюємо за ресентимент, за помсту? Може ми воюємо за визнання ворогом провини, покарання, відплату, репарації, компенсації?

Зараз після півтора року повномасштабної війни навіть найбільш вірним націонал-патріотам зрозуміло, що наша незалежність – це товар на ринку залежності: або росія, або Захід, або Китай.

Незалежна Україна – хороша мрія, але на практиці – це ілюзія. Прагнути незалежності без самостійності – це значить міняти одну залежність на іншу: залежність від Росії – на залежність від Заходу.

То за що ми воюємо: за безпечну і по суті рабську незалежність чи небезпечну свобідну самостійність?

Чи може все-таки ми воюємо за свободу?

У нинішній війні гине ілюзія несамостійної рабської незалежності.

У цій війні народжується можливість небезпечної відповідальної самодіяльності чи навіть самостійності або свободи.

Короткий суб'єктивний виклад історії незалежності України з 1991 року

Спочатку ми відмовились від ядерної зброї і в Декларації суверенітету заявили, що основа нашого суверенітету – нейтральність, неучасть у військових блоках та неядерність. Потім на основі цього уклали Договір з росією, де закріпили норму "не чинити дій проти інтересів один одного". А потім після Помаранчевої революції 2003-2004 років радикально змінили курс – на вступ до ЄС та НАТО, потім цю орієнтацію після революції Гідності 2013-2014 року внесли в Конституцію, що суперечило Декларації, на яку Конституція посилається. І коли росія сказала нам, що це суперечить нашому Договору з нею, ми робили вигляд, що "я не я і хата не моя". Замість того, щоб захистити військовою потугою зміну свого вільного вибору, ми почали боротися за правильну мову, правильну культуру, правильну колективну пам'ять. Більше того, коли росія розпочала війну за Крим і Донбас, ми замість того, щоб нарешті відродити військову промисловість, знищили залишки танкобудування, суднобудування, ракетобудування, зруйнували літакобудування, закрили очі на знищення агентами росії складів з боєприпасами. Ми воювали не дуже активно, стали намагатися торгувати суверенітетом дипломатичним чином і захотіли пропетляти, щоб вступити у ЄС та у НАТО. Коли зрештою це не вдалося, і росія вдарила на випередження, ми почали вимагати від Заходу зброю, посилаючись на нікчемний Будапештський меморандум. В жоден момент короткої історії незалежності України ми не прагнули свободи і самостійності – ми лише шукали нового захисту, нового способу перекласти відповідальність на когось.

Історія української незалежності – це історія безсоромної зради самих себе, історія архаїзації, історія рабства, історія ресентименту, історія відчаю та розпачу, історія невідворотності війни з росією.

Суб'єктивний погляд на нашу національну ідею в контексті історії незалежності

Найголовніше в цій короткій історії незалежності – ми не взяли на себе відповідальність за незалежність, бо в усьому у нас винна росія. Два Майдани – неуспішні спроби взяти відповідальність лише за внутрішні конфлікти, але не за відносини з зовнішнім світом, і зокрема з росією. Нас як геополітичного суб'єкта в нашій історії незалежності не було. Ми вважаємо, що не винуваті. Народжений повзати літати не хоче. Якби лише не міг, але хотів, то рано чи пізно зміг би. Але не хоче.

Нам не треба повносправної свободи, ми – раби нації, раби держави, раби олігархату. Всю техніку і радянські технології ми проїли, бо все радянське не любимо. Ми тут в Україні готові вирощувати рапс, соняшники, бурячки і зернові. Усіх інтелектуалів, професіоналів, талановитих і здібних ми будемо ненавидіти, бо вони є культурно підозрілі, іншомовні, чужі. Наша незалежність по-простому – це право на ненависть та помсту чужим. Усю власність нехай беруть олігархи, а всю владу – політики, бо ми в цьому нічого не тямимо. А як раптом – війна, то Захід дасть нам зброю і гроші, бо у Заходу є цінності. Усі західні гроші ми розкрадемо, бо сильна нація лише тоді, коли сильне обійстя, багата сім'я. Воювати будем не за свободу, а за нових господарів – ЄС і НАТО, які прийдуть і порядок наведуть, покарають олігархів та злодіїв. Похід України в ЄС та НАТО – це таке саме небажання бути свобідними та самостійними, як похід під руку московського царя за часів Богдана Хмельницького.

Для всіх критично мислячих створимо ритуал публічного самолюбування, і якщо хто на заклик "Слава Україні!" не відповість "Героям слава!", то будем його підозрювати, ненавидити і шельмувати.

Я от думаю, може на заклик "Слава Україні!" почати відповідати "Слава вільним українцям!" чи "Слава самостійній Україні".

Славити мертвих героїв звичайно треба. Але найбільш важливо згадувати тих живих, хто готовий жити і відстоювати свободу, а не лише готовий померти за свободу.

Ті, хто втекли з України, бо не можуть далі так жити, і ті, хто померли, бо не можуть далі так жити, дуже подібні – подумайте над цим, якщо можете думати, а не лише ненавидіти усіх, хто не такий, як ви, і усе, що не розумієте.

Чому Україна так і не стала самостійною в умовах незалежності?

Незалежність в розумінні українців – це всього лишень незалежність від росії. В ідеї незалежності українців зовсім відсутнє уявлення, що незалежність – це загальна якість, тобто незалежність України – це не лише від росії, але і від Заходу, від ЄС, від США, від Китаю, від МВФ, від НАТО, від тотальності олігархії та державного диктату, від нації як єдиного способу усуспільнення, від споживацтва, від цифрового контролю і т.д.

Незалежність – це "свобода від". Осмислення "свободи для" в Україні так і не відбулося. І не тому, що ніхто нічого не пропонував. Пропонували – і стратегування, і цивілізаційні засади, і інаваційну Конституцію, і екопросторове партнерство, і космічну експансію і багато чого іншого. Але перемогла установка "Захід прийде, порядок наведе".

Навіть зараз при спробі лише заговорити про відповідальність українців за війну, більшість прямо кажуть – ми несуб'єктні і несамостійні, тому жодної відповідальності за нашу війну не несемо. Відповідальність ми інтерпретуємо лише як провину і одразу ж перекладаємо на когось. Уявлення, що є відповідальність поза комплексом провини, нам не властива.

Весь час незалежності Україна не могла відважитись на самостійність – постійно вагалася і мов п'яний хиталася, куди ж його податися.

За часів незалежності підкуп українських еліт йшов з двох боків – з боку росії та з боку Заходу (ЄС та США). Але Захід робив це легально, через гранти, кредити, освіту та технології, до то ж пропонував ще і позитивні смисли та перспективи. В той час як росія підкуповувала українські еліти через корупцію в бізнесі енергоносіїв та тіньові торгові угоди і при цьому пропонувала дуже сумнівний "русский мир", застарілі освіту та технології, що не мало жодної привабливості, бо все то було для нас знайоме і відразливе.

Оскільки в традиції українців обирати лише чужі смисли та перспективи, а власних інтелектуалів підозрювати, шельмувати та ненавидіти, то мова йшла лише про вибір з двох альтернативних чужих світів – який з них назвати своїм. Зрештою ми спромоглися своїм назвати Захід, але в своїй корисливій уяві не як західну цивілізацію, а як доброчинних партнерів, які допоможуть у війні і яких можна доїти після війни.

Самостійність українців здебільшого дуже проста, поверхнева, прагматична. Самостійність, яка сягає глибини, безмежної ширини і має найбільш можливий масштаб, українцям не властива.

Архаїчне українство – завжди вторинне, мале, приземлене, тому несамостійне.

Націонал-патріотична пропаганда сьогодні майже нічим не відрізняється від радянської. В ній – якщо воля, то до життя чи до практичних корисних дій. Якщо вольності, то в дуже авторитарному суспільстві, яке нагорі має Бога та націю. Мислення заборонене пророками, уява скута прагматикою, віра поневіряється в лещатах традиції, патія згорнута до очевидного.

Самостійність українства – не так, що ми одні у цілому світі, і цей світ ми зробимо своїм, а "наша хата скраю з садком вишневим коло хати". Оце і увесь український світ.

Допоки в Україні домінує архаїчне українство "за своє", нам не бачити українства "за волю і вольності", не кажучи вже про свободу.

Чи прийшов час українцям декларувати свободу?

На "Хвилі" Олекса Крижаний написав статтю про необхідність нової Декларації суверенітету України "Декларація свободи".

Я щиро думаю, що ще не настав час декларувати нашу свободу, бо війна показала, що свобода – це найперше, що українці зраджують у важкі часи.

Більшість українців воюють за своє та за своїх. А хто ж воює за свободу?

Неприємна правда, що за свободу у війні росії з Україною найбільше воюють російськомовні українці, бо саме вони – за те, щоб вільно вибирати мову, культуру, колективну пам'ять.

Поки українці воюють здебільшого "за своє", вони не воюють "за свободу", і вони не можуть її декларувати. Свобода – не своя, вона всіхня. Свобода – це "за нашу і вашу свободу", а не за свою.

Але якщо ми все-таки відчуваємо належність до західної цивілізації, то ми маємо осмислити саме свободу – її засади, смисли, перспективи та причини уникнення.

Що таке свобода?

Сама по собі свобода не є ні смисл, ні мета, ні гідність. Свобода суть лише умова цього всього. Але без цієї умови всього цього нема – ні гідної перспективи, ні позитивного смислу, ні масштабної мети.

Свобода – неабсолютний принцип, тому що абсолютно свобідно можна вибрати рабство. Саме тому ми доволі часто стикаємось з рабами нації, рабами класу, рабами гендеру, рабами раси, рабами віку, для яких їх рабство і є прєдєльною гідністю.

Свобідна гідність або гідна свобода є нерозривною парою, де вільне уявлення про гідність не зводиться до соціального абсолюту. Відтак, усі гідності, навіть гідність людини чи гідність людства, переважаються гідністю істоти, як такої яка сприймає трансцендентний Поклик.

Свобода завжди визначена і соціальна, а от гідність може бути і трансцендентна, хоча у відношенні до соціального скоріше трансцендентальна.

Свобода важлива тому, що через соціальну множинність і різноманітність гідності вона суть шлях з соціальності до спонтанної трансцендентності Поклику.

Трансцендентна гідність виникає через усамістнення та істотування, де самість постає множинно через самостійність, самоактивність і навіть через подолання самої самості – в несамостній істотності.

Жоден соціальний груповий егоїзм не сягає ні усамістнення, ні істотування. І на істотні питання "Навіщо?", "За що?" соціальний егоїзм відповідей не дає, окрім як – "за своє". Відповідь же трансцендентної гідності – "за інакше". Відповідь свобідної гідності – "за соціальне право на інакше".

Втеча від свободи – це прояв обмеженої соціальністю гідності. Адже свобода – лишень можливість виходу за межі соціальності.

Імперія та нація – просто різні обмеження і різна несвобода.

Хочемо в Європу – станьмо Європою самостійно. Хочемо в НАТО – станьмо сильними самостійно. Ключове тут – станьмо самостійними.

Але ми не хочемо самостійності. Ми хочемо незалежності за чужий кошт.

Свобода трансцендентна та соціальна

Свобода суть устремління істоти за будь-які межі і прєдєли.

Повносправна свобода не має класифікацій. І всі розрізнення свободи – це способи її нормативного обмеження. Водночас свобода – не сваволя, тобто не своя воля, бо це також багато чого, окрім волі.

Розрізнення на свободу волі індивіда, суспільну свободу, духовну свободу – це розрізнення за способами контролю суспільства, а не за суттю чи змістом свободи, яка являється в орієнтаціях на соціальність і за межі соціального.

Свобода в соціальності проявляється як проекція, але являється істотно на шляху до трансцендентного, божественного, Поклику, Інакшого. Приземлене в орієнтації на соціальне завжди закріпачене, рабське, ресентиментальне. Приземлене між людськими істотами завжди дурне, потворне і зле, причому без будь-якої рефлексії та ще й з самовиправданням: природне не є потворне.

Лише в трансцендентній орієнтації ми можем розрізняти красиве і потворне. В чисто соціальній орієнтації все природнє – красиве, навіть смерть і муки.

Перебування самості, душі чи Атмана істоти не має смерті, бо перебування – не життя. Але життя лише тоді стає повноцінним, свобідним, перетворюваним і переображуваним, коли орієнтується за свої імманентні межі.

З соціальної точки зору, свобода не може бути одноманітною, в єдності, одномовності, однокультурності, соціальній мономодельності. Свобода буває лише в різноманітній множинності, договірній спільності, багатомовності, мультикультурності, полімодельності.

Свобода – це не те просте, що ми за нею повсякчас бачимо. Свобода є завжди визначена і соціальна за своїм проявом, але в чому суть свободи?

Суть свободи у доступі вільного суспільства до трансцендентного та загалом інакшого через деяких індивідів, які на собі втілюють множинну та різну свободу: спонтанне мислення, необумовлена воля, віра широкого горизонту, протуберативна патія, несподівана інтуїція, відв'язна уява, невловиме прозріння суті, невизначеність і недіяння, шукане і несподіване просвітлення, служіння і навіть життєве спрощення, але так, що ніщто з цього не упосліджується, має місце, творить відношення.

Соціальна свобода – це свобода в тому числі виходити за межі соціальності. Соціалізація свободи – це занепокоєння гідністю та активністю свободи, а також легітимація її агентів у суспільстві прийняття усіх позаправових ризиків, що з цим пов'язані.

Соціальна парадоксальність свободи

Парадоксальність свободи у тому, що вільні індивіди прагнуть до спільного чи навіть солідарного захисту своїх і чужих свобод, а фанатично віддані ідеї, релігії чи ресентименту індивіди не просто не бажають свободи і забирають її у тих, хто воює поряд, але і не прагнуть свободи для тих, з ким воюють.

Поневолення ворога несе неволю і тому, хто поневолює.

Де свобода ініціативи солдата, командира середньої ланки, де добровільне взяття на себе відповідальності за спільне, там перемога.

Де домінує груповий примус до війни за своє, де мотивація ненависті і помсти переважає холодну лють та стратегічний розрахунок, де фронт не довіряє тилу, а тил не підтримує фронт, там поразка.

Свобода вільних завжди перемагає рабів нації-імперії-держави. Гуманітарна і мовно-культурна неволя завжди втрачає інженерію, технології та інтелект.

Страх смерті породжує гуртування. Нездатність гуртування спільності через мислення веде до гуртування тваринної свійності. Причому свійність веде до страху повноцінного життя як страху інакших, чужих. Інші – це пекло (Сартр), інакші – свобода.

Єдність у страху життя узагальнюється в надцінну ідею окремішності: роду-клану, групи, нації, класу, раси, гендеру і т.д.

Єдність у окремішності дозволяє подолати страх смерті, але не страх життя.

Окремішність породжує гнів до чужих. Повторюваний як окремі спалахи гнів узагальнюється в ненависть, до якої підшукується об'єкт, предмет чи суб'єкт.

Тут можна згадати афоризм Майстера Йоди: "Страх народжує гнів; гнів породжує ненависть; ненависть – запорука страждань."

Приступи страху живлять неконтррльовані спалахи гніву, які живлять раціоналізовану через окремішню єдність ненависть.

Так виникає ресентиментальний комплекс: плач, прокляття, підозра, заздрість, ревнощі, злоба, злопам'ятність, зловтіха, ненависть, помста.

Вихід з ресентименту – через подолання страху повноцінного життя.

Лють контрольована, благородна, є подоланням усіх страхів через осмислення та рефлексію і зживання її позитивними смислами та перспективами.

Втеча від свободи

Втеча від свободи Фромма має бути переосмислена. Невпевненість, тривога, відчуженість, яку Фромм розглядає як основу втечі від свободи, має бути узагальнена як страх повноцінного життя, страх множинної різноманітності, страх інакшого. Істота діє між біологічними причинами за Фрейдом, соціальними причинами за Марксом і трасцендентними устремліннями.

Лише трансцендентальність істоти, тобто поєднання іманентного біо-соціального та трансцентного, дозволяє долати усі страхи. Трансцендентальність – це сукупний виклик для мислення, волі, віри, патії, інтуїції, уяви, який приймають далеко не всі. Більшість прагнуть соціальної єдності роду-клану, групи, нації, класу, раси, гендеру і т.д. для подолання страху смерті, але при цьому не долають страх повноцінного трансцендентального життя.

Прийняття сукупного трансцендентального виклику істотою власне і є орієнтацією свободи, що породжує цікавість, пошук, дослідження, творчість, винахідництво, зміни як перетворення і переображення.

Втікачі від свободи – шукають захисту (рабства) у окремішностях і для виправдання втечі слугують державам, олігархам, корпораціям, церквам, партіям і т.д.

Військові, медики, поліцейські, пожежники і навіть матері, які народили багато дітей, можуть стати героями. Подолання страху смерті чи самої смерті – це героїзм.

"Це найбільша слава для кожного народу, коли на таблиці його героїв записано якнайбільше імен. А все ж треба пильнувати, щоби не було їх надто багато в порівнянні з наслідками їхньої геройської праці, в порівнянні зі здобутками цілого народу". Коновалець Є. "Причинки до історії української революції".

Героїзм почесний, але це ще не благородство.

Благородство прагне творчості в усьому, спонтанності, краси, істотного добра, прозріння суті, допускає і шукає інакше. Окремішня єдність користі бажає незмінного, свійного, архаїчного, героїчного, не просто любить лише своє, а й ненавидить чуже.

Страх трансцендентного та інакшого – ось причина втечі від свободи. Уникнення блага задля користі, уникнення складно-договірної спільності задля очевидної єдності – ось внутрішня мотивація цієї втечі.

Страх трансцендентного та інакшого – це страх змін, уявно-мислительно-етико-естетичний комплекс меншовартості.

Це скута уява, занормовано-спрощене мислення, нетрансцендентний ригідно-конформістський етос, архаїчно-потворне-що-нав'язується-як-прекрасне. Тут не лише інакше, але і просто незвичне таврується як підозріле, чуже і неприйнятне.

Комунікативний габітус свійності – дискомунікація (срач). У срачі спливає лише хамське та потворне, там не немає свободи.

Деякі аспекти українського розуміння свободи

Є принципова відмінність між свободою та волею в українській культурі.

Воля (воління) суть індивідуальний, активний, здебільшого невизначений і тому часто необумовлений прояв наміру, який ототожнюється з волею (синонімом свободи) як можливостями активності воління всередині такого наміру.

Воля як воління і як свобода в українській мові збігаються за звучанням в слові "воля". В цьому є переваги – відсутність дистанції між волінням та можливостями. Але є також і недоліки, бо це дозволяє недооцінювати свободу мислення, волі (воління), віри, патії, інтуїції, уяви і т.д.

Вольності – це суть прецедентні активності прояву різних воль, які можуть мати соціальні обмеження через заборону та дозволи.

На відміну від волі свобода – це визначене середовище різноманітно-множинних можливостей, які ще не означають активність волі у спрямуванні на те, щоб бути свобідним, бо можна абсолютно свобідно вибрати і знову раз по раз вибирати рабство. Відтак в західній традиції доводилось завжди додавати, що свобода поєднується з занепокоєнням про свободу (К'єркегор) чи свобода – це усвідомлена необхідність бути свобідним (Гегель).

Воля здебільшого сильна, довга, одноманітна, тому і неповоротка. Воля без мислення може добре триматися доволі простими засобами, серед яких ресентимент злопам'ятності, помсти, зловтіхи і ненависті – найбільш частий і масовий.

Воля в союзі з мисленням так само сильна, але гнучка і відносно коротка. Воля в союзі з мисленням і вірою стає сильною, гнучкою і довгою. А якщо до цього долається ще і патія з інтуїцією та уявою, то воля стає різноманітною, творчою та перспективною.

Тут мова важлива. Більшість свобод самоактивні та самодіяльні. Невизначеність і недіяння самовстановлені та несамостійні на шляху. Служіння – самостійне, а спрощення – самообмежене.

Чи була усвідомлена свобода в минулому України як важлива якість, як благо?

Чи було українське козацтво – прикладом свободи, волі та вольностей? Це дуже непросте філософське питання, особливо в контексті того, як козаки втратили свою позірну свободу. Чи взагалі мілітарна організація козацтва може слугувати прикладом свободи цивілізаційного масштабу? Бо для авторитарної націоналістичної ідеї організації козацтва досить. А от для цивілізаційної свободи козацтво – це щось дуже спрощене і неповноцінне.

Свобода в Україні – це щось своє, як от своя воля, свої вольності. Українці не можуть узагальнювати свою свободу на весь світ. В уяві українців – ворог заслуговує помсти, покарання і знищення, але не свободи.

Україна і українці ніколи не просували архетип свободи (волі і вольностей) для всієї планети.

Що такого є в архетипі українців, що заганяє їх в ресентимент, забирає волю, змушує тікати від свободи?

Я довго думав над цим. Зрештою, мені здається, що наш дар і наша перевага – це і є наше прокляття.

Архетип свободи українця – це "земля і воля": приземлене мислення, уява, яка не літає, заземлена воля, з землі виросла віра, закопана в землю патія, навколоземельна інтуїція, стихійна земляна краса і абсолютна неспроможність до змін, уникнення інакшого, безсмисленість і безперспективність всякого істотного.

Земля зрештою ніколи не творила свободу, лише кріпацтво. Лише неземне у сполуці з земним може принести свободу, у тому числі і для землі.

Вірш Михайла Петренка "Дивлюсь я на небо та й думку гадаю" зі словами "Чому мені, боже, ти крила не дав?" – архетипічний для України.

Ліна Костенко у вірші "Крила" ще більш радикалізувала питання.

"А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає.

А крила має. А крила має!

Одна справа – не літати, бо крил нема, а інша справа – не літати, хоч крила є.

Оце – справді архетипічна фундаментальна проблема українства: "жити на землі, мати крила, і не літати".

Насправді цей принцип для українців має звучати так "Сама земля – це лиш неволя, бо воля земного – у неземному".

Неможна відмовлятися від дару землі, але потрібно віднайти інші неземні дари, бо зрештою навіть землю земним не зберегти.

Міжнародні кампанії зневолення і позбавлення політичної, економічної, соціальної, культурної та цифрової і навіть віртуальної свободи теж доклалися до поневолення українців.

Примус до уявлення про безпеку, інфодемії, наприклад, інфодемія тероризму, інфодемія Коронавірус-2019, радикальні рухи громадського активізму, наприклад, радикальної українізації і т.д. – все це лише підтримувало заземлену волю українства.

Культура української свободи

Українська поезія про свободу надзвичайно бідна. Можна сказати, що її майже нема.

Тут лише Григорій Сковорода ставить питання "Що є свобода? Добро в ній якеє?", та й то ціннісно-функціональним чином.

De Libertate

Що є свобода? Добро в ній якеє?

Кажуть, неначе воно золотеє?

Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,

Проти свободи воно лиш болото.

О, якби в дурні мені не пошитись,

Щоб без свободи не міг я лишитись.

Слава навіки буде з тобою,

Вольності отче, Богдане-герою!

Це традиційне для України уявлення про свободу. Воно недодумане. Але тут є напрямок думки, який можна додумати.

Свобода – не користь, а благо. Благо зрозуміле і доступне лише благородним, бо вимагає компетентності – "якби в дурні мені не пошитись". Благородні бувають не завжди, а як бувають, то їх меншість. Більшість – завжди неблагородна, тому свободи не розуміє, не має, не прагне. Прагнути свободи може меншість, яка веде війну за свободу. Але у війні за свободу її отримують благородні, які не лише знають її ціну, готові її заплатити і готові, щонайважливіше, витребувати після війни завойовану свободу.

В українській культурі частіше все-таки говорилося про волю, а не про свободу.

Свобода суть концепція філософська, яка вноситься в суспільну думку через традицію політичних рухів Заходу. В Україні, на відміну від Заходу, найбільш поширений контекст політичного емансипаційного руху – воля (як свобода і власне вольова активність використання свободи) і вольності (як напрямки свобідного воління)

Шевченко, 1858

"...Не жди сподіваної волі -

Вона заснула: цар Микола

Її приспав. А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить,

Та добре вигострить сокиру,

Та й заходиться вже будить.

А то проспить собі небога

До суду Божого страшного!..."

"Земля і воля" 1862-1864 – таємне революційне товариство інтелігенції), 1876-1879 – таємна організація народників. Воля, а не свобода, важлива, коли ми справді говоримо про українські традиції.

Революціонізація свободи Франко майже зазнала не собі впливу європейських уявлень того часу. Хоч основні маркери Франко вказує – "дух, наука, думка, воля", але це все еклектика з ресентиментальним відтінком.

Франко, 1880

Вічний революціонер -

Дух, наука, думка, воля -

Не уступить пітьмі поля,

Не дасть спутатись тепер.

Розвалилась зла руїна,

Покотилася лавина,

І де в світі тая сила,

Щоб в бігу її спинила,

Щоб згасила, мов огень,

Розвидняющийся день?

Проза українська просто надзвичайно ресентиментальна.

Панас Мирний у творі "Хіба ревуть воли як ясла повні?" зображує якраз повстання заземленої волі.

Спроба Валер'яна Підмогильного в романі "Місто" перенести питання свободи у місто теж відбувається на межі культур села та міста.

Радянська доба в Україні не принесла ніякого руху в розумінні свободи – або ідеологізовані соціалістичні контексти, або націоналістичний ресентимент.

Твори ЗНО за 2022 рік показують повний провал шкільної освіти в справі творчості про свободу. Оскіьки твори з соціалістичним пролетарським контекстом виключені з шкільної програми, ресентимент шкільної української прози просто зашкалює.

З такою шкільною освітою в Україні ніколи не буде свободи, буде лиш ресентимент.

Спроба політизувати ідею свободи Всеукраїнським об'єднанням "Свобода" мала погані наслідки. Ця політична сила не спричинилася ані до осмислення свободи, ані до аналізу її стану в Україні.

Чи входить свобода в контекст української національної ідеї?

Дуже неприємне запитання для усіх українців.

Згадки про "свободу" немає в "Десяти заповідях УНП" Міхновського 1903 року, в "Декалозі ОУН" 1929 року, в "Націократії" Сціборського 1935 року, в молитві українського націоналіста 1936 року (де однак є згадка про "гартування волі" в ресентиментальному контексті "помсти за неволю").

Чи входить "свобода" в контекст дискусій української еліти, в контекст публічної політики?

Надзвичайно рідко і у викривлених розуміннях. Ми навіть іноді вважаємо, що в Україні свободи більше, ніж будь-де в світі. Але це – ілюзія, або відверта брехня.

Свобода – це не національна єдність, не держава, не олігархія, не корупція. Свобода – це складний договірний і динамічно передоговірний світ республіканізму, але ніяк не демократії і не націоналізму. Свобода – не про єдність, а про договірну спільність.

В перші місяці війни мережева українська свобода справді дозволила оборонити Київ та Харків. Але далі ми знову перейшли до війни в умовах державно-корупційної неволі.

Щоб бути дійсною, свобода має бути активною та солідарно-договірною. Суспільство, де панують олігархи, держава, корпорація націоналістів, не може бути свобідним.

Свободи стало більше чи менше?

Чи більше стало свободи під час незалежності України?

Економічної свободи стало більше в 90-ті роки, але олігархи та корумповані чиновники зменшили її майже до рівня "трохи більше, ніж в СРСР".

Соціальна свобода класового суспільства – так само нікчемна, як свобода національного, расового, гендерного чи ейджистського суспільств. В порівнянні незалежної України та СРСР все дуже суперечливо. Свобода пересування, інформування, соціалізації та усуспільнення, доступу до соціальних можливостей збільшувалася неусвідомлено, здебільшого завдяки технологіям. Соціальне забезпечення в СРСР було більше, ніж в незалежній Україні. Соціальні можливості збільшилися за рахунок нових технологічних та запозичених з Заходу гуманітарних можливостей, але не дякуючи незалежній Україні.

Чи більше стало гуманітарної, культурної свободи і окремо мовної свободи?

Свобода слова однозначно збільшилася, але технологічно, а не дякуючи незалежній Україні. Гуманітарна свобода збільшилася технологічно через вільний культурний обмін. Зріс вибір можливостей освіти, але одночасно зменшилися можливості безоплатної освіти. Мовна свобода залишилась такою ж обмеженою – від мовного примусу до російської ми перейшли до мовного примусу до української та англійської.

Чи втримали ми в Україні під час повномасштабної війни рівень свободи до війни?

Однозначно свобода зменшилася. І невідомо, скільки триватиме війна і, відповідно, скільки ми будемо жити в умовах обмеженої свободи.

Як можна бачити сучасну свободу в Україні?

Повносправна свобода – це свобода інтелекту, свобода творчості, свобода корпоративних ініціатив та інновацій, свобода незалежної від держави самодіяльності, свобода незалежної від суспільного дискурсивного примусу гуманітарної комунікації.

Імперії та держави існують для відтворення базової схеми відносин: влада – народ. Потрібен такий суспільний порядок, який буде реалізувати іншу модель – управління для блага людей.

Нації існують для створення уявлюваної спільноти через мовно-культурну єдність. Нації продукують ресентимент та групові розколи в суспільстві. Шлях до соціальної свободи пролягає через подолання внутрішніх розколів, що провокуються боротьбою авторитарних груп за владу, та створення принципово іншої моделі суспільних відносин: управління як сервіс для людей, республіка як модель договірної та солідарної свободи. Тобто свобода є договірною і як договірна – солідарною.

Тому свободі одних протистоїть не свобода інших, а анонімні неіндивідуальні соціальні явища: культурне рабство від нації, соціальне рабство від держави, економічне рабство від олігархії та корупції, екзистенційне рабство від міжнародних організацій у кризові часи, як от одягання намордників під час епідемії.

Нам потрібно усвідомити множинність свободи і зробити легітимними різні простори її здійснення, усвідомити гуманітарну свободу за межами людини – людство, Природа, штучний інтелект, роботи, віртуальність, цифрові відносини, космічна експансія. Тоді з'являється інший контекст – як зберегти та примножити свободу в світі зокрема в контексті нових соціальних викликів та загроз (націоналістичні рухи, культура відміни, цифровий контроль, радикальні свободи лівого спрямування і т.д.).

Як поєднати солідарну (де ми шукаєм договірне співжиття вільної волі) та активну (де ми розширюємо та поширюємо вільну волю) свободи?

Хто гарант свободи взагалі? Чи можуть бути у свободи гаранти? Чи не є гарантія свободи тим, що знищує свободу? Свобода це те, що виборюється, чи те, що гарантується. Свободи досягають чи свободу мають як умови, які не помічають?

Свобода людської істоти – у партнерстві з Природою та всіма тими, що готові до партнерства на принципах множинності та недомінації. Людська істота виходить за межі своєї суті: у партнерство зі штучним інтелектом, роботом, прибульцями, космічними колонізаторами і т.д. Отже мова йде про гуманітарну та негуманітарну свободу. І от тут людці закричать – негуманітарної свободи не буває, тому що свобода антропоцентрична. Але чи так це?

Потрібна інакша, розширена теорія свободи, бо нинішні теорії не бачать обмежень свободи далі відносин між людьми.

Чи можна декларувати свободу для всього людства та всієї планети? Від чийого імені така декларація? Що таке взагалі декларація свободи – "я вільний і ви на моєму прикладі будьте вільними" чи "я вільний і принесу вам свободу, хай навіть ціною війни"?

Свобода в післявоєнній Україні

Чи несе війна свободу? Чи психічно травмовані війною люди здатні бути свобідними? Чи свободу несе революція? Як виникає свобода взагалі – в кризах чи в спокійні періоди?

Чи може Україна втримати свою свободу після війни? Що робити, якщо свободу в Україні обмежать політика героїв та політика справедливості, які заявлені як доктрина Президента?

Чи можлива в Україні свобода як подолання націоналістичного ресентименту? Чи можлива свобода всередині ненависті до ворога навіть після перемоги над ним?

Потрібно ставити питання про свободу мови та про свободу культури. Це не знайде підтримки у значної кількості нашого суспільства.

Чи можлива Конституція свободи України, бо нинішня – це конституція несвободи, неволі та кабальних установок?

Важливе значення має ієрархія прав: спочатку гідність, потім свобода, потім життя. Гідність – самооцінка перед найвищими зокрема трансендентними (тімос) принципами, потім свобода в межах гідності, потім життя в рамках гідності і свободи. В Україні за Конституцією інша ієрархія: спачатку життя, потім гідність, потім свобода. В цьому контексті Революція Гідності була спробою змінити пріоритети, висунувши на передній план – гідність.

Ще до війни дослідницька група FFF запропонувала Інаваційну Конституцію, яка показала можливість інакшої моделі співжиття в орієнтації на свободу, а на початку війни спробувала осмислити "Феномен українства".

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.