Що таке поразка?

З Древньої Греції через Корнелія Тацита, потім через міністра МЗС Італії часів Муссоліні Галеаццо Чано і в класичному її вигляді у Джона Кеннеді прийшла до нас відома фраза: "У перемоги сто батьків, а поразка – сирота". Ніхто в Україні не хоче думати та говорити про поразку. Це – магія подібності або симпатична магія: не наклич біду словом. Але магічними заклинаннями "Слава Україні!" тут не допоможеш, бо слави, скоріше за все, не буде. І героям з фронту в такій ситуації буде байдуже до їх прославляння "Героям слава!".

Формування передустановок для дискурсу поразки

Ніхто не хоче брати на себе відповідальність за здійснення поразки, за розмову про поразку, за думання про поразку. Тому давайте домовимося: поразка у війні може статися сама по собі, без відповідальності українців.

Раптом що – валіть усе на мене, на Арестовича, на Романенко, бо ми про це говорили давно, публічно, детально. Це ми за все відповідаєм, бо думали і говорили про це давно. Тим більше, що значна частина українців саме нас і звинувачують. Тому тут навіть додаткових зусиль не потрібно.

Це вже зараз Президент прямо говорить про мирні переговори з Росією і потім сам себе спростовує, а відомий консультант-футуролог Валерій Пекар говорить в інтерв'ю: "Ми чуємо одну і ту саму, вже давно прожовану жуйку про "кордон 1991-го року", яка вже нікого не надихає."

Справді? Не надихає? А що надихає? Відстояти Україну хоча б у якихось кордонах?

Наступне питання журналістки Софії Середи Валерію Пекару – це ж просто смакота для знавців: "Чому немає суспільного дискурсу про те, що таке перемога і що таке поразка?"

Як немає? Ось вам за липень 2023 року моя стаття "Проблема та напрямки стратегії перемоги" з критикою установки вийти на кордони 1991 року. А ось за березень 2024 року моя стаття "Як ми уявляєм перемогу?". Посилання на ютуб-канали Романенка та Арестовича, де всі часи війни такий дискурс твориться, самі знайдете.

І це не стало суспільним дискурсом лише у дуже специфічної аудиторії Валерія Пекара та його інтерв'юера. Але це стало суспільним дискурсом у тих, хто дивиться ютуб-канали Юрія Романенка та Олексія Арестовича, де ми разом давно про це говорили. Припустимо ви, шановні читачі, не любите нас і любите Валерія Пекара. Буває. Але говорити про те, що відображуваний його специфічною аудиторією дискурс і є суспільним – це занадто зухвало.

Неадекватність "Маніфесту сталого миру", на який посилається Валерій Пекар, просто неймовірна. Цей Маніфест – дитяча казка, причому для вередливих дітей. Хочу повідомити шановним розробникам цього маніфесту свою думку, що сталий мир у світі не проглядається ні у короткостроковій, ні у середньостроковій, ні можливо навіть у довгостроковій перспективі. Допоки Україна та Росія не зміняться, не вийдуть на взаємну роботу щодо змін світу та його структур, війна між ними не лише буде продовжуватися, але до цієї війни доєднаються і інші країни.

Не думаю, що їм як футурологам моя малофахова думка допоможе. Їх аудиторія давно ні з ким, крім таких, як вони самі, не дискутує: замкнулися в собі, самі себе хвалять, інших цькують та шельмують, і в дискусії з іншими не вступають. Причому дехто навіть вважається публічним інтелектуалом. Але неможливо вважатися публічними інтелектуалом і при цьому уникати публічних дискусій, вести розмови лише серед своїх і давати інтерв'ю в теплих ваннах.

Західна футурологія з вірою в перспективу світового домінування західної цивілізації – добре проінвестована, політично підтримувана, дискурсійно у ЗМІ та у наративах фільмів та серіалів забезпечена візія. Хоча неадекватність цієї візії стає все більш очевидною.

Нажаль домінування західної цивілізації у світі завершується. ЄС та НАТО – майбутнього не мають, тому виступають як феномен українського політичного фетишизму, руйнівного і кривавого для України. Публічно вірити у це, виступати за гранти з підтримкою чи якось інакше використовувати це все можна. Але от планувати життя своїх сімей і країни в цілому не варто. Навіть з усієї любові до більшості політиків чи Валерія Пекара і його колег-футурологів.

Я хочу піддати критиці жуйку самого Валерія Пекара: "треба подорослішати". Це так, щоб вам, шановні читачі не говорити, що ви – діти малі чи просто ідіоти, а Валерій – дорослий. Це ресентиментальна риторика, яка нічого, крім самолюбування, не містить.

Інфантильність – це установка на вступ до НАТО, це установка на вступ до ЄС, це установка на допомогу партнерів замість спиратися на власні сили. Образа на союзників та партнерів, які переслідують свої вигоди, – теж інфантильність. Образа на не таке політичне чи військове керівництво – знову інфантильність. Установка на покарання Росії дорослими державами, установка на відміну російської культури, установка на умови перемовин, яких ми не заслужили, – це все інфантильність. Навіть цькування та шельмування неправильних патріотів – це інфантильність.

Немає сенсу закликати усіх подорослішати, коли сам не виглядаєш як дорослий, коли навіть не намагаєшся говорити складну і неприємну правду. Дорослий, який хоче подорослішання дитини, ніколи не говорить дитині "подорослішай!". Він говорить з нею по-дорослому, розкриваючи багатосторонні обставини наявних ситуацій і безліч мотивів у неї залучених, чесно розповідаючи про можливі неприємні перспективи і потрібні зміни, відтак дитина поступово занурюється у дорослий дискурс, оцінює дорослі складні ситуації, приймає разом з дорослим дорослі рішення.

Тому розмова про поразку України у війні – це доросла розмова з дорослими. Дітям та громадянам з націонал-патріотичними акцентуаціями, фетишистськими установками на радикальну українізацію, фантазіями про розгром Росії і компенсації усього і вся від Росії – не треба читати далі.

Що таке поразка?

Мужність і адекватність – не лише в тому, щоб перемагати, але і щоб визнавати свої поразки. Проте в певних уявленнях-угляданнях-баченнях визнання поразки нема.

Що таке поразка? Це уявлення дискурсу стратегування в угляданнях розвитку та розривних стрибків. В угляданнях шляху змін чи всередині вічної боротьби нема поразок. В ресентименті теж нема поразок, а є лише зрада, яка має прізвище та ім'я. В трайбалістському ресентименті, якщо група програла на полі бою, вона переходить до партизанської війни і допоки живий хоча б один, боротьба-війна триває.

Як зараз не визнають поразку націонал-патріоти? Просто: Україна в їх уяві не програла, але програли: 1) совок в Україні; 2) Українська непатріотична влада; 3) проросійськи налаштовані українці. А правильні патріоти ніц не програли і не мають навіть думати про можливу поразку. Але так можна вважати лише груповим чином чи індивідуально.

В індивідуальному плані можна зовсім уникати уявлення про перемогу чи поразку як цілей чи бажаних станів. Але в інституалізованій колективності цілі або досягаються, або ні, і відповідно влада або делегується під досягнуті цілі, або ні. Тому перемога та поразка – невідворотні атрибути інституалізованих колективних воєн і їх припинення чи завершення.

Тобто держава у війні завжди або перемагає, або зазнає поразки. А от рухи, групи, нації, класи, партії можуть продовжувати боротьбу і без держави.

Яке питання у нинішній війні головне?

Микола Рябчук в своїй статті "Чого хочуть українці?" вважає, що найважливішим є питання: "Чого хочуть українці у війні?". І відповідає – не миру, а перемоги. Але українцям заважають залишки СРСР.

Я ж вважаю, що більш важливим є питання: "Яка саме Україна завершить війну: багатоманітна і вільна чи моноетнічна і тоталітарна?"

Отже маємо дилему: перемога України за будь-яку ціну чи, навпаки, за будь-яку ціну має бути збережена вільна багатоманітна України, хай навіть ціною неприємного компромісу з ворогом.

Ця дилема не є простою, тому що нема такого стратега в Україні, який би міг зіграти на цій дилемі. Тому передумова виходу з війни є відповіддю на питання: у що українці вміють грати краще – у довгу війну чи у швидкі зміни?

Чому мені не сподобалася стаття Рябчука?

Пан Рябчук веде націонал-патріотичну пропаганду за старою схемою: усе добре – це незалежна Україна, усе погане – це СРСР.

Радянська корупція в порівнянні з незалежно-українською корупцією – це небо і земля. Несолідарний трайбалізм, корупція, олігархія, націоналістичний ресентимент та інтелектофобія – це невід'ємні атрибути саме державного проекту Незалежної України. Це засадничі вади УНР-України, а не якісь неподолані радянські вади.

Красти, визискувати, корумпувати класово солідарну державу СРСР було ганьбою. А робити те саме у олігархічно-націоналістичній державі Україна – припустимо. Зараз усі корупціонери – патріоти. Непатріотичних корупціонерів ми уже українізували і декомунізували.

Націонал-патріотична оманлива пропаганда нічим не краща комуністичної оманливої пропаганди. Просто вони про різне і по-різному вводять в оману. Ну не вдасться відбілити і спасти другу українську республіку, кінець їй.

Рябчук пише: "Єдиною перевагою українців у цьому смертельному протистоянні є бойовий дух, відданість певним засадам та ідеалам, громадянська свідомість і патріотична мобілізація."

Це зумисно каламутні вирази. Про переваги не пишуть так невиразно.

Ресентимент шкодить бойовому духу, а піднімає бойовий дух лише свобода та гідність. Громадянська свідомість найбільш ефективна під час війни як солідарна, а не лише націонал-патріотична. А патріотична мобілізація точно вже не спрацювала, бо Україна вдалася до примусової. "Відданість певним ідеалам" не означає конституційної ідеологічної багатоманітності і явно не вказує на гідність та свободу. Що таке взагалі: певні ідеали, які є перевагою? Для кого певні? Про що вони запевняють?

Для мене ідеалами є гідність, свобода, багатоманітність. І коли я чую: "Нація понад усе", я знаю, що мене вводять в оману. "Понад усе" – це нація понад Богом, понад гідністю, понад свободою? Не всяка нація чи навіть Україна понад усе, а лише – гідна, вільна, багатоманітна. Націонал-патріотична, ресентиментальна, олігархічна, корумпована Україна – для мене не "понад усе". Імперія живе без свободи. Але нація не виживає без свободи. Основний сенс нації саме в цьому, а не в мові, не в культурі та не у вибірковій колективній пам'яті. Усе це і є певні ідеали, про які автор хоче уникнути розмови.

Про можливе перемир'я Рябчук пише: "Для того, щоб усе це здійснилося, російська влада мусила би кардинально змінити ставлення до України або ж повністю змінитися сама." Ні, пане Рябчук. Щоб усе це здійснилося, в Україні мають відбутися такі зміни, щоб Росія не мала вибору і теж змінилася. Оце є стратегічна ініціативна суб'єктність, а не фантазії про зміни в Росії.

Мені засадничо не сподобалось, що автор виходить з наявного, з нинішньої ситуації. Хіба ж це погано? – запитаєте ви. Так, під час війни це – поразка. Уся стаття Рябчука породжує невідворотність поразки. Чому?

Війна для будь-якого народу це момент історичних та стратегічних змін. Ми справді вважаєм, що стратегічні зміни – це те, що хочуть українці? Мені здається, що українці хочуть того, що їм навіюють в Телемарафоні. Поки Телемарафон розганяє "перемогу", українці хотітимуть перемоги. Але будувати на цьому якісь висновки чи стратегії не варто.

Мені здається, що історична стратегія війни – це те, чого за великим рахунком прагне еліта, інтелектуали, духовні лідери, як їх не називай. Стратегія – це гра, де ти сам змінюєш правила. Як тільки ти почав виходити з наявного, як тільки заговорив про те, що немає вибору, ти вже програв. Поки ти звинувачуєш ворога, картаєш партнерів, союзників, бідкаєшся відсутністю ресурсів і не говориш про власні зміни правил, ти програєш.

Коли я читаю у Рябчука: "Росія не залишила нам вибору", я не можу погодитися. Вибір є завжди, просто часто не вистачає мислення, уяви і готовності до змін. Лише в установці на продовження наявного нема вибору. Але вибір завжди є, і завжди можна інакше.

Коли Україна на межі знищення, ми взагалі можем ВСЕ: жорстко припинити розкол України, змінити Конституцію, замінити чи взагалі відмінити посаду Президента, радикально припинити корупцію та бюрократію, створити Військовий Уряд, поставити Гетьмана-стратега, ввести режим тотальної мобілізації усіх 11 фронтів і т.д. Не факт, що українці цього хочуть. Але якщо Україна не зміниться, нам кінець, навіть якщо ми переможем.

Ще раз для тих, хто не зрозумів і почне говорити про законність чи "партнери нас не зрозуміють": нас знищують тотально, тому ми можем ВСЕ – прямо, публічно, без всяких таємних змов чи путчів.

Отже: "стратегія – це гра, де ти сам змінюєш правила", "вибір завжди є в мисленні та уяві", "завжди можна інакше", "коли ти на межі смерті – можна все".

Суть поразки України у війні

Україна зазнала нищівної цивілізаційної поразки. Це стратегічна, політична, економічна соціальна, культурна, демографічна, моральна і духовна поразка проекту "Незалежна Україна 1991 року".

Можлива поразка у війні – це не жертви героїв-фронтовиків, не втрата територій, не руйнування економіки, не втрата публічної політики, не тотальна пропаганда і не шельмування націонал-патріотами непатріотичних інтелектуалів.

Я взагалі відмовляюся обговорювати другорядні речі: умови псевдомиру на перемовинах про припинення війни, скільки територій Україні залишать, які збройні сили нам дозволять мати, як скоро буде наступна війна.

Якщо вам буде від цього легше, поразки у війні зазнають обидві країни – і Україна, і Росія, але я говоритиму лише про Україну.

Можлива поразка України у війні – це не лише військова, політична, культурна чи громадсько-соціальна поразка, як її зазвичай подають. Це не поразка влади – не того вибрали, це не поразка еліти – не таку еліту мали, не поразка 25% суспільства – не на ті активні суспільні сили спиралися.

Можлива поразка під час війни відбувається в головах людей. Це поразка не стільки існуючого державного проекту, скільки поразка цивілізаційної установки на субстратегію підпорядкування – до варягів, до Росії, до СРСР, до ЄС.

Поразка в тому, що незалежна Україна йшла кудись туди (у ЄС і НАТО), а прийшла нікуди. Коли не знаєш, навіщо кудись йдеш, тоді завжди ідеш не туди. Шукати старі скарби по старих картах можна, але за умови, якщо ці скарби не знайшли до тебе. Всі скарби вже знайдені, з нами ніхто не поділиться. А відтак краще створювати свої скарби, ніж чужі шукати.

Поразка України – це поразка етнічно-національного трайбалістсько-несолідарного групістсько-корупційного глитайсько-олігархічного нестратегічно-інтелектофобного аграрно-деіндустріального державницького проекту.

Тобто поразка України сталася вже. І вона майже не залежить від поразки у нинішній війні Росії проти України. Я розумію, що зрадофіли одразу ж скажуть, що це капітулянтство. Але капітулянтами тут є самі зрадофіли. Капітуляція – це зрада свободі та гідності, а не архаїчному минулому. Нація – це майбутнє, а не минуле. Гідність – солідарна, а не групістська, з договорної спільнодії, а не з трайбалізму та ресентименту. Групізм, трайбалізм та ресентимент – це зрада політичної нації.

В цьому сенсі не буває національної гідності, бо Гідність – сягання не з оптики громадянина чи навіть людини, а з оптики істоти, яка сприймає Поклик (Бога, Нірвани, Дао, реліктового випромінювання Великого Вибуху – не має значення, бо це лише слова про те, де ми ніц не знаєм). Зокрема гідність нації – це те, наскільки нація творить із себе людство, а не розбивається на групи правильних і неправильних патріотів.

Україна програла ще до війни. Чи могла Україна виграти війну під час війни, до війни її програвши? Так, могла... Шляхом Дива Господнього, бо нібито притомні українські керманичі і активісти робили багато всього, щоб програти. Тож чому Господь не шле Україні диво? Хіба зрадник? Господь шле своє диво гідним бідним. А ми щоразу лише вдаєм, що ми бідні та гідні. Бо не від бідності ми бідні, а від дурної затятості у дурні. Бо не від блага ми гідність шукаємо, а від надутої пихи та зарозумілості. Ми – роззяви без уяви. Навряд чи знайдеться в світі ще один такий народ, який був би водночас настільки ницим і пихатим. Саме цей розрив душі і духу рве Україну. Ницу душу тягне дух у височину, але сподобляє її лише на пиху. Дух, що тіло рве до бою, з душі робить купу гною.

Українці незалежної України жили негідно, тому і заслужили свою поразку. І Майдану Гідності вистачило ненадовго. І героїчна війна тут нічого не змінює, бо все сталося задовго до війни. Ми ж думаєм, що всяка війна гідна, якщо вона героїчна. Але істина така, що чим більше героїзму, тим менше гідності. Чим більше героїв, тим менше майстрів, професіоналів, управлінців, інтелектуалів.

Негідно не зберегти і не створити достатньо зброї проти ворожих сусідів, якщо всі знали, що ми воюватимемо. Негідно жебракувати зброю по світу під час війни: "Подайте, не минайте". Негідно визискувати простий люд тарифами, податками та добровільними пожертвами до та під час війни і не карати злодіїв та корупціонерів при владі. Негідно просувати несолідарні концепції націонал-патріотизму, бо це розколює суспільство. Негідно закривати державні кордони та людоловити на війну, бо війна за свободу втрачає сенс. Негідно зрікатися культури, навіть варварської чи ворожої, бо хто зрікається чужої, втратить і свою. Негідно змушувати фронтовиків помирати з примусовою мовою і примусовою ідеологією. Якби жила людина в мирний час, то в неї була би можливість вільного перевибору, але от помирати людина має вільною в мові і вільною в ідеології.

Це поразка другої республіки, яка повторила долю "вагону УНР" і "землянки УПА". Друга республіка відмовилася від гуманітарних досліджень, від власних гуманітарних та соціальних інавацій, від міжнародного лідерства в інноваціях політики та економіки, від багатомірної соціальної солідарності, від самоврядності, самофінансування та самозахисту громад, від незалежності політики міст щодо політики держави, від культурного прориву на основі поліетнічності та смислової багатоманітності, від подальшої індустріалізації та постіндустріалізації, від інженерії, інженерної інфраструктури та від інженерної освіти.

Це повна економічна деградація країни і провал економічної політики під час війни. Україна сьогодні без зовнішньої допомоги нежиттєздатна. Росія виживає і воює навіть потерпаючи від санкцій. А Україна програє навіть з зовнішньою допомогою.

Недемократична Росія має відкриті кордони і стимульовану мобілізацію. А демократична Україна має закриті кордони і примусову мобілізацію.

Це демографічний протест громадян проти дій держави: відмова від народження дітей, зовнішня еміграція, вимирання від знищення системи захисту здоров'я та від руйнівної соціальної політики.

Це масове отупіння як загальний світовий процес споживацького суспільства, дискомунікації соціальних мереж і знищення освіти як цілісного осмисленого на перспективу процесу.

Це культурна кастрація смислового простору і руйнування солідарного культурного середовища: декомунізація і дерусифікація – бездумна, безсенсова, безперспективна.

Громадянське суспільство сьогодні розколоте націонал-патріотами. Заборони, обмеження, масові шельмування неугодних, особливо інтелектуалів, стали повсякденними нормами. Фактично йде робота на підготовку громадянської війни.

Хто отримав поразку в нинішній війні?

Держава, бо програла, стратегічно, смисловим та перспективним чином, інституційно, ресурсно та комунікаційно – все менше українців підтримують її, все більше тікають та ховаються від неї, корумпують та визискують її і навіть мародерять на ній.

Суспільство, бо виявилося несолідарним і піддалося розколу по безлічі ознак: тилу і фронту, влади і народу, держави і бізнесу, націонал-патріотів та громадянських патріотів, російськомовних і україномовних, емігрантів та резидентів, ухилянтів та мобілізованих.

Отримав поразку державницький проект УНР, який де-факто намагалися продовжити в Україні.

Отримали і не усвідомили свою поразку націонал-патріоти як найбільш активна суспільна група, бо не змогли силою своїх ідей солідаризувати та мобілізувати громадян на війну довше, як на рік війни, натомість влаштували патріотичні суперечки, цькування та шельмування неправильних патріотів, радикальну мародерську українізацію, протиставивши себе решті неправильних українців.

Зазнали поразки інтелектуали, які не змогли переломити тренд архаїзації, інтелектофобії, ресентименту в країні.

Отримали поразку наші партнери та союзники, для яких Україна стала валізою без ручки.

Причини поразки Україні у війні

Основна причина будь-якої поразки – відмова від спонтанного з доброю уявою мислення на користь нормативних псевдокреативних традицій; відмова від різноманітності необумовлених воль на користь примітивної групової трайбалістської волі; відмова від багатоманітності вір на користь нетрансцендентної, а отже мертвої, віри в уявлювану спільноту нації та у її велич; відмова від протуберативної патії і від індивідуальних досягнень інаваційної чуттєвості на користь ресентиментального комплексу (підозра, заздрість, ревнощі, бідкання, плач, комплекс жертви, зрадофільство, прокляття, звинувачення усіх, крім себе, неспровоковані спалахи злоби, злопам'ятність, зловтіха, ненависть, помста). До ресентименту дотичні: глитайство, трайбалізм, інтелектофобія.

Це відбувається за рахунок знищення легітимних місць в країні, де думають та стратегують; де намагаються договірним чином узгоджувати різноманітність воль; де дають можливість поставати новим-інакшим вірам, не знищуючи наявні віри; де практикують активність патії поза модним нині масовим емоційним інтелектом, який по суті витісняє інтелект спонтанного мислення і робить неможливим індивідуальні по своїй природі винаходи, відкриття та шедеври.

Політика в Україні не є сферою думання та стратегування. Відтак українська політика без інтелекту – це політика олігархії, корупції та зовнішнього управління. Політика минулого, теперішнього та майбутнього в Україні осмислюється надзвичайно рідко. Та і осмислення не мають впливу на українську еліту через відсутність критично-стратегічного простору комунікації.

Замість радянського тоталітарного брехливого простору комунікації створено націонал-патріотичний простір, ще більш тоталітарний і брехливий. Тому – найбільше в Україні нестратегічних дискомунікацій (срачів) саме про це: хто кому пан, хто кого зрадив, хто чий агент.

Освіта незалежної України підготувала цю війну. Вся українська література та українська історія як простір прямого та убічного ресентименту заражали дітей агресією до всього універсального, цілого та цілісного, замість того, щоб рефлексувати та осмислювати справжні причини колоніальності України як відмову від мислення, інтелектуалізму та стратегування. Дітей в школі не вчили мислити, а вчили ненавидіти, групуватися у трайбалістські зграї, протистояти чужому та карати інакшомислення. Війна – це продовження освіти незалежної України. І поразка у війні – це наслідок інтелектофобності та ресентименту такої освіти.

Росія нищить людей, руйнує міста, захоплює території, але українці самі руйнують та не творять нові-інакші смисли та перспективи, при цьому ще і не хочуть цього визнавати.

Агресія Росії у війні оприявнила внутрішню інтелектуальну стратегічну цивілізаційну поразку України. Поразка України все одно би відбулася – якщо не зараз, то через деякий час. Росія своєю війною просто пришвидшила цю поразку.

Соціальні причини поразки – глибші за політичні, за геополітичні, за стратегічні. Соціальні причини поразки – у толеруванні архаїчності та у легітимації примітивності, відтак у домінування примітивних уявлень лише націонал-патріотичної колективності, відтак у практикуванні ресентименту, глитайства і трайбалізму та терпимості до олігархії та корупції. Соціальний простір України нині мертвий.

Нація взагалі нежиттєздатна у сучасному світі як концепт смислу та перспективи, а не тому що ми якось погано робили націю, хоча і це також.

Цивілізаційна причина поразки України – у тотальній несамостійності України в усьому, крім мовно-культурного примусу, який видають за доволі сумнівний успіх. Неусвідомлення цього в чорній дірі ресентименту власне і породжує інтелектофобію. Інтелектуал – єдиний цивілізаційно-патріотичний агент майбутнього, але він якраз і підозрюється у зраді в націонал-примітивному суспільстві.

Хто відповідальний за поразку України?

Велика спокуса – у поразці України звинуватити лише Росію, а не взяти на себе відповідальність за помилки, за відмову від мислення і від стратегування, за нікчемну нестратегічну політику, за громадянський тоталітаризм націонал-патріотів, які стали на шлях більшовиків-енкаведистів-кагебістів, за жахливий стан розколотого громадянського суспільства.

Більшість навіть тих, хто видає себе за фахівців, загалом не винуваті, бо загалом мало чого розуміли, не бачили похмурих перспектив, користувалися примітивними теоріями або чужими запозиченими моделями.

Не винуваті тут українські політики, бо навіть ті, хто читав роботи мої та моїх колег, не могли протистояти трайбалізму своїх партій. Олігархічно-корупційна політика здавалась їм природною, бо нібито не можна було інакше. Не винуваті українські експерти, бо за гранти транслювали результати чужого мислення, утримуючись від свого.

Якщо хочете щиро, то це я за все відповідальний, бо все це знав, про все це писав, але не зміг переломити тренди примітивізації суспільної свідомості, несолідарної масової індоктринації, мотиваційної кастрації: недодумав, недотеоретизував, недостратегував, недопереконав суспільство, недогледів за дилетантами-футурологами, недоробив інавацій.

Не гординя це, а проста констатація. Я достатньо старий, аби дурно пишатися, хай навіть і так негативно. Але не згодилися мої сягання інакшого та трансценденції в обхід націонал-примітивізму.

Власне ця поразка України і є моєю поразкою перед націонал-патріотами, олігархами, корупціонерами та обивателями-інтелектофобами, яку не зміг перемогти інтелектуалізм мого нечисленного середовища.

Держави Україна вже нема

Боляче це говорити, бо я вклав значну частину мого життя в осмислення та в стратегічні перспективи України, але все одно констатую: не просто довоєнної України, а України як держави, як другої республіки, вже нема.

А та Україна, яка живе в серцях багатьох непримітивних патріотів, житиме в колективній солідарній пам'яті, в конструктивній уяві інтелектуалів, в позитивних мотиваціях думаючих українців.

Україна як українська нація, тобто як уявлювана спільнота, ще доволі довго буде. Ну і Україна довго залишатиметься в мові, в культурі та в ресентиментальній колективній пам'яті, як цього і хотіли націонал-патріоти. Зрештою Україна як ілюзія – теж буде наявна.

Якщо держави України вже нема, то за що тоді воювати?

Воювати завжди варто лише за свободу та гідність, а взагалі, – за смисли та перспективи. А свобода та гідність, смисли та перспективи не мають кордонів 1991 року. Свобода не буває в рамках держави, нації, корпорації чи церкви. Бувають волелюбні міста, волелюбні групи-прошарки-клуби-рухи, волелюбні родини, навіть бувають волелюбні корпорації (але доволі рідко). Волелюбних і водночас самозакоханих націй не буває. Тут кожному і нації загалом треба вибирати, що любити: себе чи свободу, бо дуже часто свобода потребує самозречення, а егоїзм потребує неволі не лише для інших, але і для себе.

Воювати потрібно зрештою навіть не за ЄС, не за західну цивілізацію, а за людство в цілому. Розумію, не всім це до смаку. Але смак спільної свободи завжди інакший, ніж смак свободи лише для своїх чи лише проти чужих. У свободи своїх нема. У свободи національності нема. У свободи нема мови чи культури. Саме тому у війні за свободу говорять: за нашу і вашу свободу.

Що робити?

Щоб покаяння не стало ресентиментом, оберненим на себе, потрібно приймати інакше як невідворотність вже.

Звичайно модель "Можна все" можна реалізувати в будь-який момент війни, навіть на краю прірви. Але, читаючи Пекара і Рябчука, я не бачу такої енергетики ні в мисленні, ні в комунікації, ні в діях.

Тому потрібно гідно пережити катастрофу.

З усіх сил утриматися від громадянської війни.

Пережити поразку ментально і взяти за неї відповідальність, не перекладаючи її ні на кого більше.

Мислити масштабно, піддати сумніву усі засновки світу, цивілізацій та націй, уявити та створити весь світ і його структури наново.

Вступити в комунікацію з мислячими росіянами – не з хорошими, а саме з мислячими – і запропонувати Західній цивілізації, Китаю, Індії, арабському світу та Африці проект людства.

Цивілізаційну поразку України неможливо виправити в політиці та з позиції суспільного активізму. Це дії цивілізаційного масштабу стратегічної еліти, якої в Україні не було, нема і навряд чи вона буде можлива в найближчій перспективі.

Третя республіка України як чисто політичний проект була би непоганою умовою стратегічної цивілізаційної роботи, але це може не відбутися через надто серйозні помилки, викривлення та розколи в Україні, а також через вкрай низьку цивілізаційну енергетику національного проекту України.

Є велика імовірність переходу території України в режим програмно-проектних регіонів з розподіленим зовнішнім управлінням, де центральна влада навіть номінально нічого не вирішуватиме, а суспільний активізм буде породжувати лише конфлікти та протистояння.

Тоді лишається надія на потомків, які будуть робити усе інтелектуальніше і стратегічніше. Можливо їм напрацювання мої та моїх колег знадобляться.

На руїнах України постане щось інакше.

І можливо називати його теж потрібно буде інакше.

Карма імені "Україна" дуже погана.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.