27 січня 2019, 18:53

Якась дівчинка на листівці

"А це хто, білко, твоя подруга?" – повільно, бо знав, що Милка тільки вчить німецьку, поцікавився офіцер, котрий зайняв найбільшу кімнату їхньої київської квартири.

Милка було зібралася сказати, що це – Сонька, її найкраща подруга, як мама випередила її: "Це якась дівчинка на листівці".

Милка хотіла здивуватися, обуритися і заперечити, і на щоці мами побачила ті самі зрадливі червоні плями, як казала бабуся: "Длань Господа відбилася, шельмує брехуху", – як згадала, що та сама бабуся просила триматися докупи і не заперечувати слова одна іншої. "Поки цей тут "квартирує". Мала змовчала.

А ввечері пішла позичати у Соньки її блакитну стрічку. Шовкову, такого глибокого блакитного кольору, яким буває тільки липневе київське небо, як каже бабуся: "Таким небом умивається сам Господь". Така стрічка була тільки в Соні, але вони її вплітали в коси тиждень через тиждень, то стрічка ублакитнювала тугу русяву косу Милки, то робила ще веселішими чорні й блискучі кучері Соні.

Милці тоді здалося, що за нею йшов цей. Той, що тимчасово квартирує. Та що там йти – сусідній будинок. Навіть одного куплету пісні не вистачало, а вже і добігла до подруги і часто разом доспівували: "Крутится-вертится, хочет упасть – кавалер барышню хочет украсть"! Обов'язково взятися за руки і стрибати, як зараз. Милка про німця і думати забула.

А за тиждень бігла віддавати Соні стрічку, а її не було. Не саме зараз не було. Не через півгодини підбіжить, бо десь забарилася. А взагалі. Не було Соні, не було її мами Маргарити, її брата Михайла, не було її бабусі Тали та тітки Майї.

З квартири два незрозумілих чоловіка виносили шафу, валялися книги та альбом з Соньчиними малюнками та нотами Майї та Михайла. Ще валялися незнайомі речі, багато, розходилися люди з торбами, на них дивилися з презирством, але ніхто не зупиняв.

А Милка носилася серед всього цього скаженим білченям, порвала колготи, сварилася на мужиків, збирала книги, ноти, фарби, не пам'ятає, як її відтягувала звідти бабуся, і сильно сердилася, сильно кричала, а на мужиків-крадіїв треба було сердитися, а не на Милку за подерті панчохи та коліна. Бабусин Господь, якби дійсно був усюди, обов'язково мав би їй на це вказати: не кричи на дитину, не волочи її пилюкою та листям. І мужикам: не беріть чужого, наволочі. І сусідам, що шепотіли по кутках, але демонстрували байдужість. Всесвіту мав би вказати на несправедливість.

А ще пам'ятає Милка горобину, з кармінними ягодами, гонорове дерево, а на гілці висіла фата, Євгена збиралася заміж, то була її фата, Милка та Сонька взяли фату якось, щоб поміряти та побавитися у принцес, то потім мама Євгени їх сварила, а Євгена сміялася. Можливо і зараз сміється, бо не вірила, що взагалі вийде заміж. А тепер також її нема вдома. Взагалі. Назавжди.

Милка не могла зрозуміти, що відбулося. Вбили? Чому? За що? Чому не можна про це говорити? Чому навіть думати про це не можна? Але наступного дня пофарбувала Соньчиною фарбою "для ночі, таємниць і котів" волосся начорно та накрутила на олівці, вийшла снідати, бабуся охнула, а Милка: "Цей тиждень я житиму як Соня". І стрічка блакитна в кучерях.

Баба зарепетувала. Мама стала такою блідою, наче під шкірою падав сніг. Бабуся потім сказала Милці, що нацисти повбивали євреїв. "Як? За що? Чому? А нашу Соню чому? Немає людини прекраснішої за Соню!" "Неважливо, якою ти є: гарною чи поганою. Бо буває так, що люди щитом від ненависті до людства стають. Невідомо, коли настане твоя черга, дитино. Бо є звіри, котрі без цього не можуть, без ненависті, цькування, вбивств"... І пояснила, чому мама знеособила тоді Соню, коли "квартирант" побачив її на фотокартці. "Хотіли вберегти".

"Голокост, що призвів до винищування однієї третини євреїв і незліченних жертв з числа представників інших меншин, буде завжди служити всім народам застереженням про небезпеки, що таять у собі ненависть, фанатизм, расизм і упередженість", – йдеться в резолюції Генеральної Асамблеї ООН.

З 2014 року мешканці та мешканки України стали тим самим "щитом від ненависті до людства", і тільки міжнародне розуміння спільної відповідальності, єдності та спротиву злочинам проти людяності можуть не допустити того, щоб з'явилася ще одна дата, ще один привид для пам'яті, спокути, вшанування та скорботи.

Бути дорослими та відповідальними важко. Оманливо думати, що ти завжди є захищеним чи захищеною належністю до більшості.

Я хочу, щоб ми всі усвідомили, що в будь-який момент кожна та кожний з нас може сприйматися як незручна меншина, стати щитом від ненависті, вмирати та відчувати ненависть більшості через свою ідентичність.

27 січня – це день пам'яті про тих, хто загинув; день вдячності до тих, хто рятував.

Людмила Василівна була похована з блакитною стрічкою у волоссі. Стрічка посивіла, як і Милка, але цю блакить обов'язково помітить і знайде Соня, якщо дійсно вірити і бути небайдужою людиною.

powered by lun.ua

Якщо ти вдома

Піклувальна функція, котра вважається "жіночою" фактично в усіх суспільствах, в умовах пандемії та карантинних обмежень, є життєзабезпечувальною...

Феномен української бідності

Моя подруга розповіла, що їхала з таксистом, котрий схвально поставився до київського району Русанівка та планував, зрештою, зняти там квартиру...

Право, а не примус

Як можна в 24 роки лише замислюватися над тим, що ти хочеш отримати вищу освіту? – пам'ятаю, що саме це було моєю першою думкою на одному родинному італійському святкуванні, куди мене запросили...

"Біла людина в небезпеці"

В Україні часто в жалобній манері обговорюють тему кризи родини та демографічної кризи, хоча кількість людей на нашій планеті невпинно зростає і згідно з останніми оцінками ООН до кінця нинішнього століття, населення Землі цілком в змозі досягти позначки в 17 мільярдів...

Те, що цілить у гідність

Перебування в полоні, коли ти навіть не знаєш, чи існує в цих катівнях бодай якась правова система, травмує безперечно. Це тяжче за позбавлення волі, котре також переноситься важко, але корелюється в залежності від бодай наявності існуючих правил, поваги до прав людини в таких умовах, зрештою, відчутності провини...

Радянські дорівнюються російським

"Так. Туди можна пару українців та одного білоруса, когось повеселіше з Кишиніва, когось з кавказьких, когось з прибалтів, і з Азії когось мовчазного, щоб тихо ходило, слухало і не заважало", – таке колись я почула з вуст активного комсомольско-партійного діяча...