''Яка країна – такі й теракти'' (народна творчість)
Пам'ятаєте? Майже відразу після сумнозвісних подій 11 вересня 2001 року з'явився такий анекдот.
Сидять два кума в полі, відпочивають. Раптом бачать – у небі невеличкий літак, який, навіть, не летить, а ніби повзе по небу і гуркотить, як горбатий "Запорожець", потім починає втрачати висоту і падає прямісінько в напіврозвалений сарай на подвір'ї покинутої хати. Один з кумів позіхає і каже із сумом:
"Ось, бачите, куме, яка країна – такі й теракти".
Тепер кожного року разом із згадуванням або нагадуванням про трагедію 9/11 починається новий політичний сезон.
Скільки в ньому буде болю і невиправданих сподівань?
Так працює психічне, що, коли у людини сильний, наприклад, зубний біль, їй глибоко начхати на всі проблеми суспільства, народу, країни і світу разом взятих. Її цікавить лише одне – коли скінчиться цей біль...
Ось і мене, разом із, впевнений, більшістю небайдужих людей в Україні, цікавить коли вже скінчиться той політичний процес, який вже давно став (чи з самого початку був?) зубним болем українського суспільства?
Раніше хоч з популізмом виходило, а зараз навіть популізм – такий собі, не популізм, а смішна гра у найкращий рекламний меседж.
Іноді, складається враження, що кандидатів в президенти в цій грі, взагалі, немає. Що всі вони – просто вигадані бренди (а деякі, навіть, ще не бренди, а лише нові торгівельні марки), яких насправді не існує. Є лише їх візуальна ідентичність, за якою немає ідентичності справжньої і немає реальних людей.
Це як з Віні Пухом, Незнайком, Шапокляк або Чебурашкою...Взагалі-то їх в природі немає, але ж ми про них знаємо, знаємо як вони виглядають, що говорять, отже, вони є, раз ми про них знаємо і коли про них говоримо, чи їх немає, адже, насправді, вони – лише персонажі, які "оживають" для нас лише в телевізорі? Так є вони, чи їх нема? Питання філософське. Повернемось, краще, до популізму.
Всім відомо, що основа популізму – це бажання сподобатись народу, завоювати довіру і підтримку широких мас людей, коли реальні цілі (наприклад, влада і збагачення) приховуються, а замість них проголошуються соціально-привабливі ідеї.
Однак, поки що ми навіть ці ідеї не бачимо і не чуємо. Досі лунали самі лише гасла, в яких або дуже мало, або взагалі немає жодних ідей. Але не будемо поспішати. Кампанія тільки починається.
І хоча рівень зрілості українського суспільства не дозволяє нам зараз сподіватись на конструктивну дискусію відносно придатності і якості конкретних пропозицій кандидатів з найгостріших і найактуальніших питань розвитку країни, бо таких пропозицій просто немає, і все, здається, робиться, щоб вони не з'явились і не стали основою вибору, це – не біда!
Адже завжди є можливість оцінити кандидатів за рівнем якості і ступенем зрілості їх популізму...
