Несподіваний лист...
Сьогодні отримала несподіваного листа від членів Національної спілки письменників України, відомих українських діячів Юрія Щербака та Михайла Слабошпицького:
В/ш. п. Фаріон
11 березня цього року група невідомих у камуфляжах, що представилася як "Правий сектор", зайшла до кабінету голови Національної спілки письменників України Віктора Баранова і, обізвавши його прислужником режиму Януковича, зажадала негайно написати заяву про відставку з посади голови НСПУ. Під їхнім силовим тиском Баранов таку заяву написав.
На наше глибоке переконання, це наслідок брудної інсинуації і наклепу на прекрасного українського письменника В. Баранова, який усі три роки перебування на посту голови НСПУ, як, зрештою, і за всю творчу біографію, зарекомендував себе як людина бездоганної моральної репутації і громадянської активності. Звинувачення тут явно не за адресою. Очевидно, представники "Правого сектору" введені в оману і стали жертвою сценарію того,хто вирішив звести порахунки з Віктором Барановим.
Юрій Щербак
Михайло Слабошпицький
Довідка: Віктор Баранов – шестидесяти три річний український письменник (поет, прозаїк, перекладач). Голова Національної спілки письменників України (з жовтня 2011), головний редактор літературного журналу "Київ", віце-президент Товариства "Україна-Румунія".
Детальніше
До речі, пан Баранов є автором фантастичного вірша, який варто вивчити кожному українцеві і холуєві теж!
ДО УКРАЇНЦІВ
Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми – українці?
І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,
І що ми на Вкраїні – таки український народ,
А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.
І що хміль наш – у пісні, а не у барилах вина,
І що щедрість – в серцях, а не в магазинних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край – територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу і до кожного з вас: – Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?
Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?
Українці мої! То вкраїнці ми з вами – чи як?
Чи в "моголах" і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю "меншого брата"?
Українці мої! Як гірчать мені власні слова...
Знаю добре, що й вам вони теж – не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.
Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?...
(Віктор БАРАНОВ)
Відразу ж реагую на це безчинство і надсилаю звернення до Генпрокурора і Мінстра внутрішніх справ.
