Про книгу, що визволяє: Петро Тимошенко. "Студії над мовою Тараса Шевченка"

Туга за класикою у несподівані миті перетворюється у дар для тебе. Понад то, коли веремія днів нагадує фаст-фудівські (чи попсові) події, що збивають із ніг духовні вертикалі життя. Усвідомлення цих вертикалей здебільшого приходить пізніше, ніж їхнє вростання у наш світ. Тому такими цінними є несподівані стежки-люди, що знову витягують тебе своєю внутрішньою силою на магістралі людського призначення. Йдеться про нововидану книгу відомого у вузьких колах, але знакового для теперішнього українського мовно-культурного простору мовознавця, що жив і творив у прострілену добу сталінського часу Петра Дмитровича Тимошенка (1920-1984) .

Він родом зі славної Шевченкової Звенигородщини, що на Черкащині. Закономірно, що у рік Шевченкового ювілею видано його працю як синтез окремих досліджень "Студії над мовою Тараса Шевченка". Що ми, студенти 80-их, могли знати про цю віддану науці та історичній мовній правді ЛЮДИНУ, закохану в мовно-історичні факти, які промовляли лише до втаємничених та заглиблених? Чи мали тоді можливість науковці, наші викладачі, доступитися до Шевченкової мови без ідеологічної заанґажованости та прокрустового ложа історії української мови лише від ХIV століття? Запитання риторичні. Лише поодиноким із них вдавалося проходити сухими крізь ідеологічний свинцевий дощ і казати наукову правду про незужиті і класичні теми. Тому це видання особливо цінне з усіх оглядів: повертаємо до мовознавчої і культурної спадщини постать, що вирвалася з "духу часу"; оприлюднюємо мовне шевченкознавче дослідження так званого "формальноструктурного напряму" (Павло Гриценко), зроблене з математичною точністю, філологічною філігранністю та історичним контекстом; демонструємо вишуканий видавничий рівень наукової праці, що тішить око не лише науковим апаратом з блискучою передмовою професора Павла Гриценка й аналізом мови Тараса Шевченка у дослідженнях Петра Тимошенка, бібліографією праць ученого, показником імен, – але й естетикою оформлення самого тексту і світлин, що входять у наше життя, як дихання минулого, перелитого у сьогодні. Отож нічого не минає, коли вміти його увічнити, зокрема через видавничий злиток. Слушно казав Е. Булвер-Літтон: "Закони вмирають, а книги – ніколи".

В енциклопедії "Українська мова" про Петра Тимошенка всього лиш непрощенно невеличкий абзац. Цим виданням виправлямо наші бліц-спогади про людей, що насправді мають ставати магістралями для прийдешнього покоління не лише науковців. Культура пам'яти – це культура життя. Культура пошанування – це найкращий урок дітям. Це тихий усміх у майбутнє. Нам так потрібні орієнтири у лабіринтах життєвих пошуків і прагнень!!!

Дякую Долі, що разом зі своїм колегою Юрієм Сиротюком, депутатом Верховної Ради України, могла долучитися до фінансування цього видання, що вводить у Шевченкову мову як у код генія. Ця праця вкотре актуалізує фундаментальний імператив Шевченка – мовний. Він сам зазначив, що "вірші мої подобалися, можливо, тому тільки, що по-малоросійському написані". Буття і смерть мови розгортав у ланцюг безумовної вірности їй ("Говорити вмію (йдеться про російську – І. Ф.) – Та не хочу..." та брутального відступництва ("...і землячки Де-де проглядають. По-московській так і ріжуть..."). Трактував слово як голос Бога і сторожу нації. Раював у своїй мові і нею прострілював Російську імперію, за що і відправлено у степи казахські. Мовою прокладав демаркаційну межу між народами: "...на москалів не зважайте, нехай вони пишуть по-своєму, а ми по-своєму: у них народ і слово, і в нас народ і слово". Хто поступається своїм словом, того не врятує жодна мілітарна зброя. Українці відступилися у ХVIII ст. від своєї мови. У ХIХ ст. саме цією мовою Шевченко їх воскресив. Ще одна праця про мову Шевченка – це ще один спосіб усвідомити свою мовну і національну неповторність.