Наука не для неуків: відгомін парламентських слухань про законодавче забезпечення науки
1. Наука в Україні, може, більше, аніж в інших країнах, – явище стратегічного порядку. Вивільнення від радянського минулого у цій сфері відбувається значно повільніше і зовні майже непомітно.
Не варто себе заколисувати тим, що ми, якщо оглядати сферу гуманітаристики, де є окремі прояви здобування свого національного обличчя, спромоглися на створення потужної національної науки. Це далеко не так. Та й саме поняття національна наука, коли сьогодні модний тренд інтелектуальна глобалізація, вимагає точного визначення:
національна наука – це здатність долати силами науковців сьогоденні виклики в державотворенні, здатність забезпечити потреби економічного, правового, соціокультурного розвитку держави.
В Україні наука сповна не включена в державотворення; значний її потенціял працює або на чужоземні корпорації (чим ми нерідко гоноруємо, не бачачи зворотного боку цієї приємної медальки!), або працює у шухляду без будь-якого зв'язку з нагальними чи перспективними потребами суспільства (чи самої науки), або, що особливо прикро, так "допомагаємо" державі, що розбалансовуємо її цілковито, дезорієнтуємо суспільство. Такими були рекомендації науковців, які відвернули Україну від підписання евроінтеграційної угоди в листопаді минулого року, що мало і має досі вельми негативні суспільні наслідки.
Наука має бути сповна запитаною суспільством. "Розвиток" науки, коли результати опрацювань науковців не є новими, або не придатні до втілення на практиці, – це ілюзія існування, а тим більше прогресу в науці. На таку науку витрачають значні кошти, проїдають бюджет і гранти без очікуваного реального ефекту; маємо окозамилювання у форматі звітів, піяру, публікацій... і при цьому нульовий реальний ефект (викинуті мільйони на Український мовно-інформаційний фонд Володимира Широкова, а мовного доступного інформаційного фонду так і не створено!).
2. Для змін у сфері науки необхідні:
а) добре продумана стратегія, вибір того основного, що потрібне сьогодні й на найближчу озору перспективу, а також задля розвитку теоретичних, фундаментальних основ відповідної науки; при цьому необхідно уникнути корпоративности в обґрунтуванні такої стратегії, коли гору беруть домовленості між самими науковцями, а не реальні потреби науки і суспільства;
б) механізми об'єктивного визначення реальної цінності наукового продукту, механізми персональної відповідальності за витрачені державні кошти;
в) посилення мотивації наукової діяльности; вкрай актуальною є потреба повернення втраченого престижу наукової роботи в суспільстві. Слово науковець не має бути синонімом до дармоїд чи Остап Бендер. Для зміцнення престижу науковця необхідні суттєві важелі матеріяльні, як і важелі моральні, етичні. Чи часто наше телебачення показує нам реальні здобутки живих сучасних класиків української науки? Не часто. Зате ми переповнені інформаційною халтурою про поп-зірок і подібне.
3. Морально-етичний, психологічний клімат в українській науці – не менш важливий чинник її розвитку: коли в Україні буде внеможливлене купування наукових ступенів, буде викорінена корупція у присвоєнні звань, зокрема й академіків, членкорів, коли факти створення "бригад білих рабів", які готують "дисертації" й чергові "видатні" монографії для можновладців і грошових мішків стануть неможливими через громадську критику, осуд, тоді відбудеться хоча б часткове очищення наукової сфери.
Хто повірить, що чиновник, який не вилазить з роботи і "телеящика", а ще не забуває регулярно відпочивати за кордоном, здатен щороку "створювати" 1-2 монографії на 600-700 сторінок? Кому потрібна ця низькопробна макулатура за державний кошт? Кому потрібні академіки, членкори, проффесори, які стали такими виключно за посадою (бо мали важелі фінансового впливу!) і досі красуються у списках академіків НАНУ, усіх без винятку галузевих академій? Кому потрібні сімейні клани академіків – членкорів? Перегляньте довідники академій, і стане все зрозуміло. Самоочищення тут неминуче!!!
4. Важливими є й функції ДАК (ВАК) України: по-перше, ця інституція не має входити до складу МОН України, їй необхідно повернути статус самостійної державної установи; по-друге, в її функції має обов'язково входити не лише присудження / присвоєння наукових ступенів і звань, а й системний аналіз діяльності тих, кому ступені було присвоєно! У яких ділянках науки працюють ті тисячі кандидатів і докторів наук, якими ми звітуємо як науковим потенціалом держави? Хто має відповісти за таке перепродукування "ялових науковців"? Якщо за п'ять, десять років немає реальної віддачі від науковця, необхідно скасовувати наукові ступені цим науковцям. І робити це потрібно публічно, бо це така сама зрада держави, як зрада військовика чи когось іншого!
5. Освоєння болонського процесу вищою школою України посилило тенденцію імітації науки: йдеться про псевдопосібники і псевдопідручники для університетів, які дають пошукувані бали й посилюють рейтинг для університетів і водночас збільшують вал макулатури. Хоча багато з таких посібників мають гриф МОНУ, проте їхня якість часто поза межею критики. І це має стати однією з турбот МОН України, акредитації університетів. Вал імітацій і макулатури творить болото замість наукового середовища. Водночас це має стати предметом пильної уваги наукової громади.
Отже, висока спільна відповідальність за долю держави спонукає нас до всебічного й відповідального аналізу стану, місця науки в загальнодержавній стратегії України, передбачає випрацювання шляху й важелів повної реалізації потенціялу науки у розвитку нашого суспільства.
