ЩО СВЯТКУЄМО – НА ТЕ І ПЕРЕТВОРЮЄМОСЬ
Через системне винищення питомих українських традицій радянські "святці" в'їлися у свідомість більшости. Серед них і "восьмоє марта" – символ упослідження "женщини" і знищення пань і панянок. Найкраще про це свідчить теперішнє виродження у вигляді днр, лнр і всіх тих в Україні, що за інерцією празднуют (тобто роблять щось даремно, марно, як каже етимологія цього слова) чуже, накинуте і без сенсу. Типово радянське облудство совка позірно вшанувати "женщину" раз на рік. Наслідком цього ідіотизму та приниження є теперішнє намагання обирати "женщин" до парламенту за квотним принципом... Може, їх ще за квотним принципом запропонують любити? Більшого приниження для самодостатньої ПАНІ чи ПАННИ годі вигадати.
Попри те, маємо особливий привід виокремити дату 8 березня 1847 року. Бо це Шевченкова дата. Цього дня він створив історичну передмову до ненадрукованого так званого Седнівського Кобзаря. У ній основна духовна і політична платформа Незалежної Української Держави, яка знищується у нас щоденно руками власних холуїв від влади і не тільки від неї. Путін їм у цьому лише злегка допомагає. Отже, слово Шевченкові:
"Випускаю отсе в люди другого "Кобзаря" свого, а щоб не з порожніми торбами, то наділяю його предисловієм. До вас слово моє, о, братія моя українськая, возлюбленная! Велика туга осіла мою душу. Чую, а иноді і читаю: Ляхи друкують, Чехи, Серби, Болгаре, Черногори, Москалі – усі друкують, а в нас – анітелень, неначе всім заціпило. Чого це ви так, братія моя? Може, злякались нашествія иноплемнних журналістів? Не бійтесь: собака лає, а вітер несе. Вони кричать, чом ми по-московські не пишемо? А чом Москалі самі нічого не пишуть по-свойому, а тільки переводять, та й то чорт-зна, по-якому? Натовкмачать якихось і н д и в і д у а л і з м і в тощо, так що аж язик отерпне, поки вимовиш; кричать о братстві і гризуться мов скажені собаки. Кричать о єдиній слов'янській літературі, а не хотять й заглянуть, що робиться у слов'ян! Чи розібрали вони хоч одну книжку польську, чеську, сербську, або хоч і нашу? Бо і ми-таки, слава Богу, не Німці! Не розібрали. Чому? Тим, що не тямлять. Наша книжка, як попадеться у їхні руки, то вони аж репетують, та хвалять те, що найпоганше. А наші патріоти-хуторяне й собі за ними: "п р е о ч а р о в а т е л ь н о". У чарах тих ось що: Жиди, шинки, свині і п'яні баби. Може, по їхній у т о н ч е н н о й натурі і справді добре, а на наші мужицькі очі то дуже погано. Воно й то правда, що й ми самі тут трохи винні. Бо ми не бачимо нашого народу так, як його Бог сотворив. У шинку і наш, і Москаль, і навіть Німець – усі похожі на свиню, а на панщині – то ще поганше. [...].
Прочитали собі по складах Енеїду та потинялись коло шинку, та й думають, що от коли вже ми розпізнали своїх мужиків. Е, ні, братики! Прочитайте ви думи, пісні; послухайте, як вони співають, як вони говорять між собою, шапок не скидаючи, або на дружньому бенкеті, як вони згадають старовину, як вони плачуть, неначе справді в турецькій неволі або в польського маґнатства кайдани волочать; то тоді і скажете, що Енеїда добра, а все-таки сміховина на московський кшталт. От так-то братія моя возлюбленная! Щоб знать людей, то треба пожить із ними, а щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила. Отоді пишіть і друкуйте, і труд ваш буде трудом чесним, а на Москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми – по-своєму; у їх нарід і слово, і у нас нарід і слово. А чиє краще – нехай судять люде. Вони здаються на Гоголя, що він пише не по-своєму, а по-московському, або на Вальтера Скотта, що й той не по-своєму писав. Гоголь виріс в Ніжині, а не в Малоросії, і свого язика не знає, а Вальтер Скотт в Единбурзі, а не в Шотландії, а може і ще було що-небудь, що вони себе одцурались, – не знаю. А Борнс усе-таки поет народний і великий. І наш Сковорода таким би був, якби його не збила з пливу латина, а потім москощина.
Покойний Основ'яненко дуже добре приглядався на нарід, та не прислухався до язика, бо, може, його не чув у колисці од матері; а Гулак Артемовський хоч і чув, так забув, бо в пани постригся. Горе нам! Безуміє нас обуяло з тим мерзенним і богупротивним панством! Нехай би вже оті к а р п и г н у ч к о ш и є н к и сутяги, їх Бог, за тяжкії гріхи наші, ще до зачаття в утробі матерній осудив киснуть і гнить в чорнилах, а то мужі мудрі, учені проміняли свою добру рідну матір на п'яную непотребну, а в придаток ще і в (...) додали. Чому В.С. Караджич, Шафарик й инші не постриглись у Німці (їм би зручніше було), а остались слов'янами, щирими синами матерів своїх, і славу добру стяжали? Горе нам! Но, братія, не вдавайтесь у тугу, а молітесь Богу і работайте розумно, во ім'я матері нашої, України безталанной. Амінь". (Див. більше: Тарас Шевченко. Кобзар. – Видавничий дім "ШКОЛА" MMХIV, 2014. Задум видання, упорядкування, коментарі та післяслово Миколи Зубкова; Стаття Ірини Фаріон. Я на сторожі коло їх поставлю Слово. – С. 544-549).
P.S. Знайдено в Шевченкових паперах під час арешту. Курсивм подано слова, підкреслені в III "Отдєлєнії"; розрядкою – те, що підкреслив Шевченко.
Додам лише, що ця знакова передмова була під промовистим епіграфом від Грибоєдова, яку навмисне пишу нашим правописом як віддяку москалям, за те, що вони змушували нас писати своєю клятою гражданкою не одне століття. Та й досі пишемо за Сталіном і Кагановичем.
"Воскрєснєм лі когда от чужевластья мод?
Чтоб умний, добрий наш народ
Хотя по язику нас не счітал за нємцев?
Святкуймо, що маємо пророка Шевченка, і нещадно звільняймо країну від духово-культурної окупації, – тоді ніяка зброя кацапська нас не здолає.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.