ІСТОРІЯ НЕ ВЧИТЬ – ІСТОРІЯ КАРАЄ

Шановне товариство!

Пропоную до ознайомлення монографію з історії мови як українського (чи псевдоукраїнського) вибору у часи найпекельніших ідейно-філософських та суспільно-політичних обставин. У центрі дослідження статус староукраїнської (руської) мови у ХIV-ХVII століттях.

Еволюція статусу цієї мови наче у збільшеному дзеркалі показує українцям їхнє одвічне і згубне аксіологічне роздвоєння між своїм та чужим, старим та новим, вільним та залежним. Розвиток та загасання староукраїнської (руської) мови впродовж наступного ХVIII ст. – це пересторога для нації у системній нерішучості та роздвоєності її державно-духовного проводу. Попри те, подиву гідне хоч і сповільнене, але послідовне виривання народу як мови і мови як народу з лещат Середньовіччя і передмодерної мовної ієрархії та багатомовности. Формування і виростання мовної та мовно-етнонаціональної свідомости змінювало матрицю статусу староукраїнської (руської) мови. Вона (матриця) розсипалася під тиском доби Романтизму з провідним національним рідномовним пріоритетом. Народна мова як етап у розвиткові староукраїнської (руської) мови наприкінці ХVIII ст. вийшла на кін історії. Проте історія жорстко покарала нас у заповільненому (на років понад 300) творенні незалежної Держави з питомим винятково українськомовним вістрям.

Як зауважує рецензент цієї праці професор Микола Тимошик, "Стрижневою в дослідженні є обґрунтування тези про силу й місію мови творити націю і державу. У загальних рисах цю тезу окреслив Іван Огієнко: "І поки живе мова – житиме й народ, як національність. Не стане мови – не стане й національности: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом..."

Обґрунтування самостійности староукраїнської мови супроти засилля церковнослов'янської, польської та російської мов посередництвом формули "доля мови – доля народу" авторка здійснює на тлі складних суспільно-історичних обставин колонізації України. І хоч ідеться про події і явища далекої історичної епохи, однак багато сюжетів з максимальною точністю читач може спроєктувати в день сьогоднішній. Йдеться, зокрема, про позицію в мовному питанні української інтелігенції. Давня, виплекана Київською Могилянською академією, інтелігенція в основі своїй виявилася політично і соціяльно індиферентною. За гірким визначенням Івана Франка, саме така й потягнулася до Московщини як до обіцяної землі, кар'єри і доходів. Нинішня ж інтелігенція (зосібно міське і сільське вчительство, викладацтво у вишах) ступенево продовжила традицію відвернення від свого народу та зради його інтересів, зосібно і в питаннях захисту мови народу, з якого ця інтелігенція вийшла".

Отож, коли хочемо знати, що з нами буде завтра, – уважно подивімося у нашу історію. Там виписано наше майбутнє. Презентація цієї праці у Києві 25 травня в Інституті українознавства, вул. Ісаакяна, 18, о 18.30.

P.S: книжку можна придбати у Видавництві Львівська політехніка – http://vlp.com.ua

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.