МОВОСВІТ КОМПОЗИТОРА МИКОЛИ ЛИСЕНКА. Частина II
Лінгвістичні знання і мовна діяльність композитора
Нещодавно, 2004 року, видано 550 листів Миколи Лисенка, 200 з яких опубліковано вперше – і вперше видання побачило світ без текстових вилучень ідеологічного характеру, як це було у попередньо виданих листах 1964 року [6; 7]. Листи-2004 дають можливість через мову "почути самого Миколу Віталійовича" [7, с. 7], через його правдиву фонетику, виписану в неусталеному правописі (через це і зберігаємо правопис композитора); багату і своєрідну лексику, щойно кодифіковану в основних словниках за редакцією Б. Грінченка та Є. Желехівського і С. Недільського; пружний і природний синтаксис, що тільки починав розгонисто входити до наукових текстів, і соковитий словотвір, з якого, на жаль, не все ввійшло до теперішньої літературної мови.
Правописно-граматична практика
Листи охоплюють 1867-1912 роки: саме час активних правописних дискусій між Галичиною та Великою Україною та в середині кожної з частин України. Композитор відображає не лише послідовну практику фонетичного правопису, запровадженого передусім П. Кулішем, а відтак М. Драгомановим, але й у листі до останнього, свого приятеля, дуже колоритно, з гумором, задіюючи музичну термінологію, відтворює запеклість атмосфери творення мовної конституції: "Болячка наша – правопис, знов був ув останнє счинив чималу бучу. Котилася піна, блищали й світили очі, а що вже лемент pic crescendo, що я був думав вже почути grand jeu des tous les registres vocales (музичні терміни: найголосніше); знаєте, як-от у фісгармонії по-вподобі притиснеш коліньми таку пружину, котра попуска у діло всеньки регістри. Що то за еффект! Оттак нестотно було й тутечки. Одже присок та жар довелось мені гасити чорт-батька-зна якою музикою..." [7, с. 117].
Проте композитор не зупиняється на відтворенні самої запеклої атмосфери, а висловлює власні вмотивовані судження щодо проблеми української фонетико-правописної системи: "Далебі, мені видається, що гросмейстер наш од филології [йдеться про П. Житецького – І. Ф.] каже й пропонує добру, корисну й вгідну правопись. Нема в їй тьми-тем тих ъ і чорт-батька-зна яких й; е j, і ще є важна увага й ознака вокалізму українського, мьякучі й не мьякучі суголосні, котрі й одзначати рає він ' над суголосою: ніс (носъ), н'іс (несъ); лій (св\чное сало), пол'ій (вода, виступ, сверху льда); тік (токъ), у т'ік (уб\жалъ), дебел'і, б'ілі, с'віато, іас'ніти, с'віjский й инче. В очах не рябіє, і дуже лехко призвичаїтись. Чи воно не цікаве Вам?" [7, с. 117].
У цьому характерному філологічному дописові композитора йдеться про підтримку слушної потреби відобразити на письмі м'якість передньоязикових зубних приголосних [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н], після яких уживали звук [і] вторинного походження з давнього [е] та ятя (\) ([і], дифтонг [іе]) поряд зі звуком [і] іншого походження – з давнього, етимологічного [о]: ніч – ночі, але л'іс – л\су. На жаль, після довгих правописно-політичних битв ця слушна норма розрізнення вимови приголосних перед [і] різного походження, що підтверджено також південно-східними говорами [1, с. 231], через букву ї (сїм – семи, нїс – нести) була знівельована виданням "Словаря української мови" (1907-1909 рр.) за редакцією Б. Грінченка і водночас закріплена у Галичині етапним "Малорусько-німецьким словарем" (1886 р.) Є. Желехівського та С. Недільського і збережена на Західній Україні до 1939 року. Промовисто засвідчена вона і в композитора у написанні слова ніс як нис: "Вільно було мугикати хіба самотньому собі під нис [ніс]..." [7, с. 264]. Цю вимову ми і досі чуємо у наших діялектах.
Цікаво, що правильність цієї норми диференційної вимови передньоязикових зубних приголосних перед звуком [і] різного історичного походження (графічно як і та ї) була підтверджена в "Курсі сучасної української літературної мови" за редакцією Л. Булаховського [5, с. 182], але не закріплена ні правописом 1928 року, ні понад то асиміляційним із російською мовою правописом 1933 року. Так благі наміри, зокрема Б. Грінченка та І.Нечуя-Левицького, у розвиткові спільної літературної мови Галичини та Великої України призвели до знищення однієї з засадничих фонетичних ознак нашої мови, яку так добре відчував своїм винятковим музикальним слухом композитор Лисенко.
Серед інших акцентів, зроблених митцем, що також пов'язані з вище зазначеним історичним фонетичним явищем передання [і] різного походження, – позначення м'якої асиміляційної вимови зубних приголосних [д], [т], [з], [дз], [с], [ц] перед напівпом'якшеними губними: с'віато, с'віjский. Графічно на ту пору після цих приголосних прихильники фонетичного принципу правопису, з огляду на вимову, здебільшого писали м'який знак, зокрема в Галичині: сьвято, сьвіт (у словникові Є. Желехівського). Як бачимо, митець шукає правильних і точних способів передання цієї характерної асиміляційної м'якости, що в теперішньому правописі не має ні графічного, ні діяктричного вияву – хіба транскрипційний як уподібнювальна палаталізація передньоязикових приголосних у відповідних звукосполуках.
Своє ставлення до фонетичного правопису Лисенко відверто висловлює у листі до Івана Франка від 26 вересня 1899 року, де обговорює з письменником видання перекладних творів П. Куліша: "А для чого ж ви не хочете ужити Кулішевого правопису, звичайно, не такого, який трапляється часом у його останніх творах, де й він фонетіку і етимольогію ужива мішма й здається навіть подекуди" [7, с. 296].
Пропонуємо систематизацію основних правописно-граматичних рис від Миколи Лисенка, які, звісно, що не мали послідовного і системного характеру (ми це побачимо з цитування винятково в авторському варіянті), проте вони відображають властиву композиторові вимову, правописні та граматичні тенденції того часу з фонетичним принципом в основі і дуже рідко – з етимологічним принципом, як це спостережено, наприклад, подекуди у написанні сполучника и, чужомовних власних імен з початковим И (Иван, Ирина) та інших апелятивних запозичень.
У графічно-фонетичній практиці композитора визначаємо такі основні ознаки (у дужках сторінка покликань у позиції 7):
транскрибування груп передньоязикових приголосних (або повна чи часткова їхня фонетизація): поміч вам дастця (с. 78), догадаєсься (с. 81), здаєцця (с. 292), начихаєсься (с. 295), робитьця (с. 300);
асиміляційне пом'якшення груп передньоязикових зубних приголосних: пісьні (с. 120), україньці (с. 121);
звукове передання групи шиплячих шч, сч – щ: шчезне (с. 121), шчоденною, шчо (с. 137), крашче (с. 295), счинив (с. 117);
асиміляція за глухістю у групі гк: полехшала (с. 312);
передання йотації на початку слова та після голосного через е, і, ё (як у кулішівці), іо: працюе, записуе, перекладае (с. 175), щасної окасіі, любоі справи (с. 116), моім (с. 178), знаіомим, іого (с. 116); коломиёк, ёго, ёму (с. 116), тётя (с. 307);
фонетичне передання йотації через йі: йідної (с. 266), йійі (с. 276), йіх (с. 235), украйінської (с. 136);
передання йотації при збігові голосних у словах чужомовного походження (на місці зазвичай латинського іa), а також у єдиному випадкові через ьа та апостроф: матеріяльною (с. 123), провінціяльних (с. 236), спеціяльній (с. 297), азіятизм (с. 297), спеціяльний (с. 384), матерьялів (с. 235); матер'яли, вар'янти (с. 385) – цікаво, що останні два приклади зафіксовані лише 1904 року, коли апостроф, завдяки словникові Є. Желехівського від 1886 року (правда, лише після префіксів), поволі входив до практики;
написання хв, х на місці ф (за правописом О. Павловського 1818 р. і з огляду на характерну фонетичну ознаку південно-східних говорів): хвормою (с. 83), арихметики (с. 116), прохвесора (с. 137), Хведір (с. 169), Сохвійко (с. 16), Михайло Хведоровичу (с. 213);
написання початкового и, що засвідчує його фонемний статус, на відміну від російської та польської мов (зауважимо, що композитор розширює вживання початкового и за межі 99 слів, поданих у Словникові Б. Грінченка, додаючи до них запозичені власні назви та латинізми, з огляду на написання початкового и за етимологічним правописом, де цей звук вимовлявся як і на зразок Ирина): иншим робом (с. 78), инколи (с. 117, 124), ино (с. 120), инчій (с. 121), инак (с. 137), индича (с. 236); испитами, исторична посада (с. 266), Ив. Франко (с. 267), Ив. Сем. Нечуя-Левицького (с. 286), Ирена (Орися) (с. 378); и мова, и виклад твору (с. 273), идея (с. 274), интересів (с. 311), интерпретувати (с. 383) – на жаль, цю питому ознаку, всупереч фіксуванню у Словникові за редакцією Б. Грінченка, через незакріплення її у правописах ХХ століття ми також втратили;
написання м'якого та твердого знака на місці апострофа (після префіксів та в інших позиціях), як це зафіксовано у "Граматиці малорійського наріччя" О. Павловського та Словникові за редакцією Б. Грінченка: сімью (с. 118), безмовья, памьять (с. 119), імья (с. 236), фортепьяновим (с. 207), пьятім (с. 212), памьятника (с. 274) обовъязуеться (с. 42); відъїздить (с. 116), зьів би (с. 136), зъізді (с. 272), объїздив (с. 290), зъість (с. 296); лише у двох випадках з апострофом: з'їла (с. 206), сім'ю (с. 214) чи взагалі без позначення роздільної вимови: безязикому (с. 295), що може бути технічним недоглядом, а також рідкісне історичне написання і на місці апострофа: любовію (с. 119);
використання давнього, до 1619 року, звукосполучення кг на місці теперішньої букви ґ, як це зафіксовано у "Граматиці малорійського наріччя" О. Павловського: Кгалаган (с. 179), прокгавити (с. 387), орикгиналу (с. 310), редакгуєма (с. 205);
м'яке л у чужомовних словах (як у схваленій нормі НТШ у Львові 1904 р., які композитор уживає ще до цієї ухвали): клясичних перекладів (с. 236), мельодій (с. 238), психольогічний (с. 267), фонетіку і етимольогію (с. 296), деклямацію (с. 387), 1-ої кляси (с. 378) та ін., що підтверджує практику вживання м'якої вимови л у чужомовних словах на Великій Україні, а відтак підтвердження цього фонетичного принципу першим соборним правописом 1928 року та політичне вилучення цієї норми радянським, асиміляційно-зросійщеним правописом 1933 року.
Морфолого-синтаксична практика композитора відображає дві основні тенденції: питоме південно-східне діялектне вживання форм (за винятком дієслівних перфектних форм минулого часу) і зрідка відображення інтерферентних явищ у категоріях роду, числа та в синтаксичному керуванні:
закінчення -е іменників множини з суфіксом -ин: люде (с. 116, 212), львівчане (с. 83), кияне (с. 174), що характерно зазвичай для південно-східного та північного наріччя [8, с. 34, 36, 143; 1, с. 205];
закінчення -и іменників жіночого роду III відміни у родовому відмінкові однини (без обмежень щодо кінцевого -сть, -рть та інших окремих іменників на зразок кров, як це було у правописі 1928 року): української народовости (с. 42), снаги й умілости (с. 116), широкої публічности (с. 387), з новости (с. 120), помочи (с. 266), одповіди (с. 283), до осени (с.27) і зрідка поширення на іншу відмінкову форму: і не заважає в цілости віднестись з повним узнанєм (с. 382) – на жаль, цю наскрізну і всетериторіяльну морфологічну ознаку нашої мови знищено асиміляційним правописом 1933 року і натомість маємо асиміляційне закінчення -і;
відмінна від сучасної форма роду та числа, що виникла, очевидно, внаслідок міжмовної інтерференції: видаєму часопись (часопис), правопись (правопис) (с. 119), мебелі (меблів) (с. 291), як і синтаксичне керування: дякуєте мене (замість мені) (с. 271), дякувати Вас (замість вам) (с. 377, 382), вибачте мене (замість мені) (с. 384);
відмінювання прикметникового походження топоніма Київ без історичного чергування і-е, і-о: у Київі (с. 297), з Київа (с. 295), до Кийова (с. 290) – останнє наслідок польськомовної інтерференції;
дієслівні особові форми а) теперішнього часу: виїздю, хожу (с. 119), ходе, робе (с. 214), що є ознаками середньонаддніпрянського говору [Матвіяс, с. 11]; б) минулого часу: малисьмо (с. 176), нагадали-сьте (с. 206 ДО КОГО ЛИСТ), дарували-сьте (с. 207), писалисте (с. 271), чулисьте мою (с. 386), бисте цікавилися (с. 386), що сте реклямуєте (с. 383) – це дієслівні форми минулого часу з залишками давнього перфекта, що були характерні для всіх теренів України [8, с. 61, 74, 149; 1, с. 211], а тепер вони властиві винятково для галицько-буковинської групи говорів, що свідчить про неспинний обмін та взаємовплив південно-східного та південно-західного наріччя через мовлення тодішньої інтелектуальної еліти. Характерно, що ці форми композитор уживає у листах до галицьких українців В. Шухевича, О. Франко, М. Менцинського, В. Лукича.
вживання активних дієприкметників теперішнього часу: шануючий вас (с. 159), маючий співати (с. 172), сприяючі відозви (с. 172), утискаючий побір (с. 176), ласкаво пропонуючий (с. 205), слідуючий сезон (с. 312), щиро вас люблячий і шануючий (с. 284); дієприкметників минулого часу: зацікавивша вістка (с. 264), редакгуєма вами (с. 205).
Лексико-семантична і словотвірна практика
Не маємо на меті розлогого аналізу лексико-семантичного та словотвірного складу мови Миколи Лисенка ("Словник давніх, діялектних та новостворених українських слів" додано до Листів-2004, с. 661-663), проте зауважимо, що його дуже соковита і насичена мова, чи радше ідіостиль, – це прообраз сучасної літературної української мови, об'єднаної синтезом усіх українських наріч в основі з сучасними південно-східними говорами. Натомість наше завдання – показати передусім його ставлення до слова.
Водночас вважаємо, що серед лексичного складу мови є пласт особливих лексем – сигналізаторів етнічної тожсамости та водночас мовної універсальности. До таких лексем належать антропоніми та етноніми. Саме ця онімійна (nomina propria) лексика спресовано виказує національну свідомість та історичну пам'ять народу. Цю пропріяльну лексику доречно розглядати крізь призму соціялеми - максимально співвідносної лексичної одиниці з суспільством. На цьому промовисто зауважує сам композитор, прочитуючи крізь призму суспільних обставин вимушену польськомовну форму прізвища українця (лист до рідних від 1873 р.): "...перед Перемишлем почув нашу мову русин, довідався, відки ми, запросив до себе, вітав нас шампанським яко найдорожчих братів з України, виводив скрізь по Перемишлю и провів до залізниці. Это был лікарь Mencinski (Меньцінський). Тут часто под польскою фамилиею кроется щироруське серце. Предки под обстоятельствами полячились, а потомки, як зоря спізнання народовости зійшла, так и они почувствовали, какому народу должны служить. А настоящие поляки – так тех сразу узнаешь по отталкивающей манере" [7, с. 89]
Серед соціялем особливе значення посідають антропоніми, що у Лисенкових текстах мають переважну українську фонетико-словотвірну адаптацію: його діти називаються Катерина, Галина, Мар'яна, Остап, Тарас і дбайливий батько звертається до них такими пестливих формами: Тарасику, Мусю, Остапе, Галю і Катрусю (с. 377, 379). Зафіксоване ім'я Олександер (с. 22) у характерній для природної вимови формі, що згодом була зруйнована радянським правописом 1933 року; Йван - так зазвичай називав Івана Франка (с. 283).
До своєї рідної сестри звертається з допомогою типових українських демінутивів: Сохвійко, Сохвіечко (с. 16, 18), Соничка (с. 76), до братів – Михайло (с. 16), Миша (с. 59), Андрійко (с. 23); Оличка (с. 78), Олечка (с. 79), Марусю (с. 19), Лідочка (с.119), Мася (с. 23), Катря (с. 434), Ися (від Інна, с. 430); Хведько Рильський (с. 10) і дуже рідко Федько Рильський (с. 59), що відомий нам як Тадей Рильський – батько у майбутньому відомого поета Максима Рильського. Молодшого брата П. Чубинського названо з допомогою демінутива іменників IV відміни -ен: Чубеня [7, с. 116, 505]. Лише декілька антропонімів мають інтерферентну форму: Людмило Михайловна (с. 122), Дарья Владимировна (с. 213), Михайле Сергієвичу (с. 235), Ольго Хведоровно (с. 287), Маня (с. 81).
Найяскравішою та унікальною соціялемою у контексті зв'язків між мовою і суспільством, межи своїми та чужими є етнонім – назва народу як знак його окремого існування. Лисенко не оминув підкресленого називання своєї етнічности: "...можу й мушу себе взивати, яко щирий українець, але, крий Боже, не "українофіл". Українофілом може бути великорос, жид, поляк, але українцеві не приходиться. Це все одно, якби поляк був полякофіл, великорос – русофіл іт.и. Це ж нісенітниця, чорти-батька-зна-що!" [7, с. 267]. Звісно, композиторове обурення мало під собою правдивий ґрунт, адже від початку українофілами себе називали саме чужинці, що дуже шанобливо ставилися до української культури: перший із них – це німецький філософ Й-Ґ. Гердер, відтак польські поети, що живучи в Україні, звісно, писали українською мовою, а потому, у 1860-ті роки, цей термін поширився на діячів національного спрямування, що воліли називати себе народовцями (див. [7, с. 179]), аж поки з новим поколінням не виник термін націоналів та націоналізму разом із "Братством тарасівців" (1891 р.) І. Липи, М. Міхновського, Б. Грінченка та інших.
Микола Лисенко, з огляду на свою бурхливу суспільну діяльність і загострене національне самоусвідомлення в умовах суспільно-політичного пресу його ідеалів, дуже часто вживає характерні етноніми-назви українців, що відображають не лише його національну свідомість, але і засвідчують історію функціювання етноніма, зазвичай, це протиставна опозиція русин, українець – малоросіянин, хохол: "Ну, то дозвольте мені зарекомендувати себе, – я єсть русин, Тесля з назвиська", – так відрекомендовує себе Лисенкові уповноважений зустріти його у Львові 1903 року (с. 377); "яко и кожного правдивого русина опанувала найживіша цікавість и схильність до першого дійсне народнього органа української народовости" (с. 42). Часом він русинами називає лише галичан: "получил уже 2 письма от русинов" (с. 45) або "Про русинів не згоджуюся з Вами. Добробут наших українців і трохи не кращий від галичан" (с. 206), "спосіб задоволення петицій від українців" (с. 121).
Етнонім хохли вживає винятково в негативному значенні, що випливає з показового тексту про міжособистісні чвари серед українців: "Оце ті хохли, що безпричинно можуть пошкодити не так людям, а ділові..." (с. 235) чи про підступні і підлі утиски російської цензури: російська цензура "ходе під урядовим девізом нищити всяко укра[їнські] літературні заходи, й дійсне, все, що талановитіше, – нищиться, забороняється, все, що гірше, недотепніше, – пускається цензурою в світ, щоб подати публіці на очі, що, бачте, мовляв, чим хахли пробавляються!..." (с. 267), чи про виродження українців-посіпак: "От тильки в цьому гемонському Київі, з якого зроблено центр обрусєнія Юго-Зап[аднаго] края и де найбільше, коли не виключно, "хохлы" – Піхно, Томара, Новицький жандарм et consotes ("зі спільниками") – причинилися до "попиранія" української національности и її загону..." [7, с. 270]
Етнонім малоруський використовує лише у російськомовних текстах, зокрема як назву у рекламі "Губернских ведомостей" "Романсы и песни Н. В. Лисенко к малорусскому тексту Гейне" (с. 239), у російськомовних листах до родини "чисто малорусскую газету" (с. 45), "из-за научных рефератов на малорусском языке" (с. 290), а також у зневажливому значенні про незнання мови одним молодим українцем: "Він, сердешний, по-польському а ні бе, та й по українському теж поганенько, як звичайно паничі малоросийських дворянъ, де немає натяку на яку-небудь свідомість національну" (с. 293).
Показовими є прикметникові похідники від двох етнонімів русин- українець, які митець уживає переважно як нероздільну сурядну й однорідну єдність: "про русько-українських міщан" (с. 81), "...оповісти на ввесь українсько-руський люд" (с. 237), "перлина русько-української нації" (про С. Крушельницьку) (с. 285), "загальний наш русько-український інтерес" (с. 307).
Серед промовистої і колоритної лексично-семантичної і словотвірної практики зауважено на таких формах: "німецько-український послівник", "наською мовою" (с. 81), "зверхній орудчий (керівник) при редакції", "утвори з наських писателів" (с. 77), "імення перекладця не скажу" (с. 81), "усім добрим, ласкавим родимцям" (с. 85), "з чужоземських літератур" (с. 116), "з великим ухіттям припав до роботи" (с. 117), "розв'язалося оце безмов'я" (с. 119), "люди наші справді неохочі до пера через нікольство або більш того через баглаї" (с. 175), "визначити певного реченця (термін, вирок) " (с. 206), "носителі високих знань" (с. 213), "оце тобі Соція (товариство, громада) " (с. 214), "щоб Куліш згодився на перероб" (с. 238), "дотепні письмовці" (с. 270), "речі сьогобіцького Куліша можуть здаватися тогобічанам в зовсім инчому освітленні" (с. 296), "була товаришем-помогачем у обчеських справах" (с. 300), "питима справа" (с. 301), "поки ще розслід іде, з глибоким поважанням щирий покірник" (с. 311), "до двірця залізничного" (с. 378), "беручи чужу власність, не спитавши властивця" (с. 385) та ін.
Його мова пересипана іскристими метафорами та народними фразеологізмами, що виказує обдарованого літератора, який, до речі, дуже вимогливо ставився до мови лібрета до своїх творів, про що свідчить гроно його лібретистів, яке С. Єфремов назвав "інтимною силою українського руху". Серед них М. Старицький, М. Драгоманов, І. Нечуй-Левицький, Дніпрова Чайка, М. Садовський, Л. Старицька-Черняхівська [11, с. 56]. Отож дрібка словесних вервечок від маестра музики, що полонив своєю мовою: "а надії пожовкли" (с. 214), дякує Франкові за "боротьбу супроти овечих темпераментів синів Руси" (с. 271), "А Вас я ждав-виглядав та й жданки погубив" (с. 265), "Що кияни покисли, та коли ж вони підсихали?" (с. 174-175), "Ніхто, хто має здатність, кебету, снагу – ніхто ні за холодну воду" (с. 136).
Мовна діяльність
Безцінними для нас я міркування Лисенка 1887 року про роботу над Словарем Б. Грінченка – основним творінням часопису "Київська старовина" покоління так званих українофілів (від 1864 до 1902 рр.), а зокрема, складні суспільні умови його творення: "Словарь все поки в одному стані. На Різдво про нього балакали і міркували. Біда, що він, здається, писаний герцеговинкою [драгоманівкою – І. Ф.] з j (йотами); поки в Академії був Ягич, доти й надія була, що проведе через Академію, а як вийшов, та ще в останній час страшенні утиски и важення у цензури умертвити усю укр[аїнську] літературу, про що вони и похваляються, то, мабуть, на російську добрість не сподіватись, а як викінчать, то на свої сили підіймати" [7, с. 175]. Як згадує Б. Грінченко, Микола Лисенко брав активну участь у зборові матеріялів до цієї епохальної словниці [2, с. ХХII]. Про Лисенкову перейнятість готовністю словника до друку свідчить його лист до Б. Познанського, де він виокремлює особливу роль у словникові відомого історика мови П. Житецького, що певний час відповідав за фіксування на карточках окремих лексем, взятих із етнографічних збірників, а також В. Науменка, що "був попереду хазяїном роботи коло словаря...". Проте через їхнє надмірне завантаження і через відсутність відданих словникарській праці людей робота над словником ішла поволі: "...усе молодше од нас або в роботах єсть 0, або ж такі, як Яків Шульгін [...] – пошивсь геть у заробітки приватні [...]. Оце тобі Соція [товариство, громада]", – скрушно заявляє композитор [7, с. 214]. Проте, як уже знаємо, знайшовся цей "молодший", Борис Грінченко, що взяв на себе основну працю довершення Словника.
Організація і підтримка видань українських творів, зокрема перекладних, – окрема ділянка праці невтомного композитора. Передусім це стосується драматичних перекладів П. Куліша з Шекспіра та Шиллера. У листі до І.Франка від 15 листопада 1894 року Лисенко просить видатного письменника "узяти на себе труд вести усю тую працю видавництва Кулішевих перекладів", натомість він бере на себе фінансову та організаторську роботу: "...я давно вже пильнував це діло і близько брав до серця, що така чільна праця не бачить світа" [7, с. 234-235, 290-191]. Уже за кілька років композитор дуже делікатно, але наполегливо просить через дружину Ольгу, аби Іван Франко жодною мірою не втручався у лексику Куліша, "бо пані Куліш абсолютно заборонила чіпати мову йійі небіжчика мужа. И коли трапиться яке слово замінити (у його часто бува московське слово), то, хиба, українським, а не галицьким, – крий, Боже" [7, с. 293], з чого бачимо цікаве протиставлення українського – галицького, українського – московського. Проте композитор не вгавав – і за кілька днів написав окремого листа І. Франкові (від 26 вересня 1899 року), де просить не виправляти Кулішевої мови з дуже цікавою мотивацією сприйняття його лексики як "певних святощів", "якими поневіряти й гребати ніяк не слід. Хай краще ці хиби часом яскраво вразять чительника своєю неотесаністю, клевретством [прислужництвом – І. Ф.], зухвалим уживанням на голо чужого, немов з бравади, слова, – його критика безстороння зачепить, осудить, а піддобрювати зкрізь, усюди, ні, це не повинно бути. Чи так, шановний мій Добродію?" [7, с. 296].
Обстоюючи "недотичність первотвору" і "відсутність власного рукоприкладства", композитор демонструє блискучі знання семантики окремих слів, що мали різне тлумачення у Галичині і в Україні, і водночас приймає Франкову рацію щодо вживання окремих лексичних одиниць із власною ґрунтовною мотивацією: "Ви, наприкл[ад], слово вгонобити вважаєте за идентічне вшанувати, пригостити. У нас же це слово кажуть в змислі умовити, уговорити, ублажити [...]. Таким побитом деякі вирази й речі сьогобіцького Куліша можуть здаватися тогобічанам в зовсім инчому освітленні, в инчому змислі. Ну, королиця зам[інити] королева, - це я цілком поділяю непотребу такого вульгарізма. Вже з народ[ніх] уст скоріше "королиха" (у веснянці: "А короля нема дома, королиха сама дома, – одчиняй ворота") [7, с. 296-297]. Серед ще одних наполегливих прохань композитора – дотримання фонетичного правопису, всупереч тому що наприкінці життя Куліш сам "фонетіку і етимольогію ужива мішма й здається ять навіть подекуди" [7, с. 296].
Поза тим композитор організував комісію з науковців та літераторів, що мали опрацювати Кулішеві рукописи та подати їх до друку у "Київській старовині", "щоб павутина забвения не покрасила тих творів" [7, с. 286, 284] і дбав про чергове видання "Чорної ради" українською мовою [7, с. 297].
Після смерти П. Куліша 1897 року розпочинається активне листування Миколи Лисенка з удовою письменника Ганною Барвінок щодо закінчення перекладу Біблії від І. Нечуя-Левицького, зокрема четвертини Старого Завіту, та видання цієї епохальної праці: "Не стало Куліша – зосталися ж діти по йому, котрі не дадуть пропасти скарбам материним. Це так скрізь у світі робиться, те, що мусить животіти, не повинно згинути!" [7, с. 276-277, 291].
29 вересня 1900 року Микола Лисенко звернувся листом до Кулішевого співперекладача Нового Заповіту відомого богослова, поліглота і фізика Івана Пулюя. Їхній спільний переклад Євангелій за Матеєм, Марком, Лукою та Іваном виходив послідовно один за одним у Відні 1871 року, повністю Новий Заповіт надрукувало НТШ у Львові 1880 року [3, с. 204]. Лисенко сподівався від І. Пулюя "на патріотичну чулість і відгучність у такому кардинальному питанні, як видання у рідній мові цілої Библії..." і вже в наступному листі наголошував, що про гонорар для пані Кулішевої та І. Нечуя-Левицького "нема чого й гадати [...] річ иде лишень о те, щоб довелося хоч побачити видану Библію на укр[аїнській] мові" [7, с. 308, 312] – і світ побачив її у Відні 1903 року. Олександра Барвінок у листі до І. Пулюя слушно написала: "Казав однин дуже осьвічений чоловік науковий: "Не було б Куліша, не було б і Біблії. А я тепер кажу: "Не було б Пулюя, не було б Біблії" [3, с. 207]. Дозволимо собі риторично запитати: чи вийшла б Біблія 1903 року, коли б на цьому не наполягав Микола Лисенко?
P. S. Лисенкове серце раптово завмерло 6 листопада 1912 року. Як завше, зловорожий до правдивого українства світ випустив своєї антиМОВНОЇ жовчи навіть при смертному одрі маестра. На другий день після похорону у якомусь часописі написали: "Навіщо читати Євангеліє українською мовою, а не те, що звичайно читають над небіжчиками? Чом не читали псалтирі слов'янською мовою?". Олена Пчілка відповіла: "Читали потім і псалтир – теж українською мовою; та який же тут гріх, як читали й ту книжку, що так любив небіжчик, мав у себе, як велику, двічі дорогу для його святощ?" [9, с. 129]. Його ховали під його ж "Жалібний марш", який влада наказала негайно припинити...Звуки маршу, що линули з театру Садовського, раптово урвались, як і життя цієї Людини, сильнішої за ЧАС. Героя людського ДУХУ.
Частина I
Література
1. Бевзенко С. П. Українська діалектологія. – К., 1980. – 245 с.
2.Гринченко Б. Предисловіе // Словарь української мови / Упорядк., з дод. власн. матеріялу Борис Грінченко. – К., 1907-1909. – Т. I. – К., 1958. – С. IХ-ХХХII.
Ґайда Роман. Пляцко Роман. Пулюй Іван (1845-1918). Визначні діячі НТШ. Життєписно-бібліографічний нарис. – Львів, 1998. – 284 с.
4.Корній Л. П. Микола Лисенко як творець української національної моделі романтичного стилю // Микола Лисенко, його діяльність і стильові параметри творчості. – Режим доступу: http://knmau.com.ua/chasopys/15_NBUV/docs/02_Korniy.pdf
5. Курс сучасної української літературної мови за ред. Л. А.Булаховського: у 2-х т. – Т. 1. – К., 1951.
6. Лисенко М. В. Листи / Упорядк., примітки та коментарі О. Лисенка. – К., 1964. – 533 с.
7. Лисенко М. В. Листи / Авт.-упоряд. Р. М. Скорульська. – К., 2004. – 680 с.
8. Матвіяс І. Г. Українська мова і її говори. – К., 1990. – 163 с.
9. Микола Лисенко у спогадах сучасників: у 2 т. / Редкол.: А. П. Лащенко та ін. – К., 2003. – Т. I. – 342 с.
10. Поліщук Тетяна. Микола Лисенко – Гетьман української музики. -Режим доступу: http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=576
11. Таранченко О. Г. Микола Лисенко у роботі над оперним лібрето: особливості творчого процесу // Микола Лисенко, його діяльність і стильові параметри творчості. – Режим доступу: http://knmau.com.ua/chasopys/15_NBUV/docs/02_Taranchenko.pdf
