8 червня 2016, 23:17

ЯК ПЕТЛЮРА ВБИВАВ БОЛБОЧАНА...

Наша українська історія – це не лише війни з зовнішніми напасниками, це боротьба з українською правою ідеєю всередині країни. Через це передусім не маємо української держави за суттю. Фокусом цієї війни з правою ідеєю стало жахливе і дикунське вбивство 28 червня 1919 року Петра Болбочана (1883 1919) не від рук ворога, а самим Петлюрою – найвищим утіленням української влади часів Директорії. Чому ця права ідея така загрозлива і всередині, і ззовні, – можна довідатися з долі полковника Болбочана.

Який він був, цей незнаний для українського суспільства захисник України на зорі її самостійности? Ззовні дуже вишуканий та аристократичний: "...мав, певно, в своїх жилах домішок молдавської крови, бо зовні скидався більше на молдаванина чи навіть француза, ніж на українця"; "він був завжди у френчі та кашкеті англійського зразка" (В. Сідак, Т. Осташко, Т. Вронська. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника. К., 2009, с. 15; далі поклик на цю вагому працю). Культовий знавець української мови Борис Антоненко-Давидович підкреслює увагу полковника до зовнішнього вигляду його підопічних: "Будучи прибічником европейського вигляду української армії, Болбочан не перечив, коли його козаки й старшини під впливом національно-романтичних настроїв носили шапки з кольоровими шликами, а на поголеній голові лишали запорозького оселедця" (с. 15). Його шляхетний зовнішній вигляд відповідав не менше значущим характеристикам внутрішнього світу полковника: "...належав до тих природжених вояків-митців, чи як їх на старому Запоріжжі називали характерниками, які вміють підбивати насамперед серця підлеглих їм вояків – уміють прив'язувати їх до власної особи, а цим самим і до справи, якій самі служать [...] для такого командира нема слова "не можу", саме з таких вояків-митців виробляються полководці великих форматів" (військовий діяч В. Євтимович, с. 13); "Надзвичайно хоробрий, особисто кермував боєм і завжди знаходився в найнебезпечніших місцях. Тим то й здобув собі величезну популярність у корпусі" (військовий історик З. Стефанів, с. 26).

Отож, звідки він такий потужний узявся, вбитий і забутий своїми...?

Прелюдія долі. Народився на мальовничій Буковині 5 жовтня 1883 року у селі Гижці (молдовська назва Гіджеу) на Хотинщині (тепер с. Ярівка Чернівецької области) у родині священика. Навчання у Кишиневській духовній семінарії в буремний час революції 1905 року змінив на Чугуївське піхотне юнкерське училище, де серед переважної більшости юнкерів-українців заснував "український гурток для поширення рідного слова" (с. 6). Така не мілітарна, а вербально-національна ідея була вкрай загрозлива і для Болбочана, і для Російської імперії, тому догана і заборона з боку начальника школи не забарились. Мав намір навчатися у Військовій юридичній академії, але Перша світова війна вивела його на інші дороги: як підпоручика його відряджено до 38-го пішого Тобольського полку, і впродовж 1914-1915 років він узяв участь у 39 бойових акціях і дослужився 22 травня 1916 року до чину штабс-капітана с. 186 (с. 7).

Повернення в Україну. Крах самодержавної Росії обернувся у формування окремих українських військових частин, що беззастережно підтримали становлення УНР та Українську Центральну раду і провадили свою діяльність у націєцентричному руслі. Зокрема, соціялісти-самостійники виставили чітку умову: приймати до українського війська лише тих старшин, що добре володіли рідною українською мовою і це попри те, що до листопада 1917 року вони всі перебували на службі в російській армії (с. 11). П. Болбочан відразу ж звернувся до очільників ЦР з проханням дозволити йому організувати в Києві офіцерський загін – і отримав відмову.

Глибина конфлікту між людьми типу Болбочана та соціялістичною ЦР проявилася вже на Першому українському військовому з'їзді 18 травня 1917 року, який організував натхненник української мілітарної сили Микола Міхновський, проте його своїм збільшовиченим виступом повністю нейтралізував В. Винниченко. Так на років понад 100 схрестилися у двобої дві протилежні концепції розвитку держави: націоналістична й соціялістична, самостійницька й залежна. Через кров, терор і почасти несвідомість маси перемогла остання концепція, промовисто впакована у Винниченкові слова: "Не своєї армії нам соціялістам-демократам треба, а знищення всяких постійних армій. [...] Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати – українського мілітаризму не було і не повинно бути й далі" (лідер Української соціал-демократичної робітничої партії В. Винниченко) (с. 9). Крім того, з подачі Винниченка у резолюцію з'їзду вписано абсолютно маразматичні соціялістично-комуністичні ідеї на зразок того, "що всяка війна є справою не народів, а імперіялістичної політики пануючих клас, постійне військо як знаряддя панування буржуазних класів не відповідає змаганням народу..." (М. Міхновський. Суспільно-політичні твори. К., 2015, с. 140). Ця ідея й досі живе у колонізованих мізках, збірним образом яких є лібералістично-аморальний, слизнякуватий вислів з пісні одного розпіяреного співака "це не твоя війна". Саме лібералізм є обернутою стороною комуносоціялізму, максимально відроджуваного зараз під пудрою так званої европейської ліберальної демократії.

Попри те, Болбочан зоставався одержимий ідеєю творення українського війська. Його перший військовий досвід в українській частині – це Республіканський курінь (бл. 500 осіб, переважно інтелігенція та свідомі офіцери), на чолі якого він брав участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці 1918 року. Згодом, у лютому 1918 року, Республіканський курінь приєднано до Окремого Запорізького корпусу, що став найбоєздатнішою військовою одиницею. 2-й Запорізький полк корпусу очолив Болбочан. Це 4 тисячі бійців, 70-80% яких – професійні офіцери та представники інтелігенції. Це 16 піших сотень, кінна сотня, команда піших розвідників, команда наколесників, саперна сотня, сотня зв'язкова з чотою кінних ординарців, дві кулеметні сотні, одна бомбометна і запасна сотня (с. 21-23).

Операція КРИМ: перемога, обернена в поразку. 10 квітня 1918 року полковник Болбочан на чолі виокремленої дивізії отримав таємний усний наказ від уряду УНР звільнити Крим від большевиків, захопити військове майно кримських портів і доєднати Чорноморський флот до складу ЗС України. 24 квітня операцію успішно здійснено. Переможний Кримський похід Запорізької дивізії став тріюмфом українського війська: "Болбочан був одною з яскравіших постатей в цілому корпусі. Великий організатор і здібний стратег. Умінням користуватися всім для добра справи й успіху, пояснюється такий швидкий наступ Запорожців на Крим, хоч звідси мали перед собою значно сильнішого ворога" (с. 26). Проте, відповідно до умов Берестейського миру, німці вимагали від Болбочана покинути Крим на тій підставі, що він не належить до України. Полковник категорично відмовлявся виконувати ці накази чужинців. Цікаво й прикметно, що під час Берестейських перемовин німці пропонували українцям включити Крим до сфери інтересів України, проте українська делегація відмовилася це зробити, мотивуючи свою відмову "правом татарського народу на самовизначення"... (с. 26), а потому, всупереч власнїй позиції, оголошеній німцям, – наказала Болбочанові визволяти Крим. Після логічного тиску німців і ультиматиму Болбочанові негайно скласти зброю і покинути Крим як територію, що не належить Україні, надійшла і заява уряду УНР: "Український уряд рахує Крим цілком самостійною державою..." (с. 28). Ось так велику перемогу обернуто у ганебну поразку. Не німці, а саме українська влада спричинилася до українсько-німецького конфлікту в Криму (с. 29). Ідіотизм тодішнього уряду сповна накладається на теперішню недодержавність: коли нема сили бути самостійними, то нема її у всьому і все. Проте саме Кримський похід заклав основи непохитного мілітарного капіталу Болбочана, чого ніколи не пробачають примітиви при владі.

За Скоропадського. За швидкоплинного малоросійського гетьманату Болбочан робив свою велику професійну справу. У червні 1918 року з наступом большевиків на північні кордони Української Держави його відряджено на чолі Запорізької дивізії охороняти українсько-російський кордон на північ від Слов'янська, відтак запорожці відбивали наступ московських більшовиків на Харківщині, а з серпня їх перекинуто на протибільшовицький фронт на Чернігівщину. За виявлені мужність і героїзм 9 жовтня гетьман П. Скоропадський присвоїв Болбочанові звання полковника (с. 35).

Чи не найкраще всю трагедію переживання влади Скоропадського передав Евген Маланюк, воїн армії УНР: "Якою Голготою був цей час для кожного українця! Знати, що всякий вибух в Україні, всяка спроба повстання негайно приведе на Україну большевиків (а це було ясно для кожного військового) і, в той же час, вже не ставало сил терпіти далі щоденні образи, щоденне обпльовування й ґвалтування всього святого для ураїнця – на Україні, на своїй рідній землі! Кожен притомний українець здавав собі справу з цілої пекельної ризикованости так званого тоді повстання проти Гетьмана. Це було вже балансування не на вістрі ножа, лише бритви. Але й не повстати дедалі було для такого українця психічною (а то й фізичною) неможливістю" (с. 37-38). Отож Болбочан таки повстав, проте не так проти ідеї гетьманату, як самої постаті Скоропадського. Погодившись на повстання проти гетьмана, Болбочан категорично відмовився співпрацювати з московськими більшовиками – і це започаткувало його конфлікт з представниками панівних лівих течій в українській політиці (с. 39). Натомість Винниченко нелегально зустрічався з представниками московської більшовицької влади і домовлявся, що в обмін на підтримку більшовиками антигетьманського повстання в Україні легалізують діяльність комуністичної партії та запровадять робітничо-селянську владу... (с. 48). Натомість Болбочан мав виразний націєцентричний світогляд, про що сам писав у відкритому листі до Петлюри та ін. 10 лютого 1919 року: "... я щиро весь час підтримував партію Самостійників і не боявся сього і в Гетьманські часи" (с. 208).

За Директорії. Незаперечно, що осердям Армії УНР став Запорізький корпус під командуванням П. Болбочана та корпус Січових Стрільців Евгена Коновальця. Після 16 січня 1919 року, коли Директорія офіційно оголосила війну Росії, Болбочана призначають керівником Лівобережного фронту: це 30 тисяч багнетів Запорізького корпусу, корпусу Січових Стрільців, Сірої дивізії та ін. частин. Цього було вкрай мало, аби спиняти наступ ворога. Ситуація на фронті катастрофічно погіршувалася: "Генеральний Штаб весь час не вірив мені, що наступають організовані, міцні регулярні частини російського совітського уряду...", "Це військо воює з ідеєю українства, воно з наміченою метою йде знищити все те, що підтримує Україну", – апелював до уряду стривожений Болблчан (с. 77, 196). У той час зі штабу Петлюри надходили абсурдні розпорядження, наприклад, "аби запорожці скинули наплечники-погони та під тризуби начепили червону стрічку" (с. 58), на що Болбочан наказав не звертати уваги на "революційних маніяків" (с. 58) і підкреслив, що "Червоний колір є емблема нашого ворога – большевика, а у нас є національний колір" с.77-78. Криза взаємин через протилежні світогляди загострювалася. Спостерігаючи за вкрай виснаженим голодним, роздягнутим і небоєздатним військом, Болбочан ухвалює рішення відступити з Полтави, що стало підставою для звинувачення його у зраді.

Перший арешт. 22 січня, о 5-ій годині ранку, 1919 року, саме у День Злуки ЗУНР та УНР Болбочана нібито самовільно арештовує підлеглий йому сотник Волох, згодом червоний большевик, із його ж корпусу... Болбочан риторично й оскаржувально запитував у листах до Петлюри та ін.: "За що я арештований. Я прохаю відповіді. Може за те, що вже 16 місяців активно борюся за права самостійної України. Може за те, що зумів збудувати міцну військову частину..." (с. 200). Не важко здогадатися про петлюрівську режисуру цього театру абсурду у час страшної війни, хоч безпосередніх документальних доказів наказу Петлюри про цей арешт не маємо. Після прибуття до Києва 24 січня 1919 року Болбочан перебував під домашнім арештом у готелі "Континенталь" у кімнаті N22 по сусідству з Петлюрою. За іронією долі, наглядати за арештованим мав Осадний корпус Січових Стрільців Евгена Коновальця. Жодних звинувачень йому ніхто не висунув, крім фрази з вуст Винниченка, що арешт відбувся з наказу уряду через "недемократизм" командувача Лівобережного фронту. Жоден із керівників держави не виявив бажання з ним зустрітися й офіційно подати причину арешту (перебували поряд із ним у номерах того ж готелю). Водночас розгорнулася безпрецедентна щоденна кампанія очорнення, дискредитації та цькування полковника в офіційному органі інформаційного бюра Армії УНР у газеті "Ставка".

Мабуть, найбільш слушно про арешт Болбочана висловився Евген Чикаленко: "...це результат більшовицької інтриги, або старшинської зависті, бо Болбочан придбав собі славу невтомного борця з більшовиками, з якими він без перериву воював цілий рік і в подяку за це (а може якраз за це) тепер і арештували його" (с. 68-69). Саме у відкритих листах Болбочана до Петлюри, членів Директорії, начальника Генерального штабу А. Мельника, полковника Е. Коновальця найбільшою мірою виявлено політичний світогляд героя. Він категорично відкидає звинувачення його у зраді і, звісно, що в єврейських погромах (це вічна класика звинувачень українців!) і викриває насправді зраду недолугого уряду: "Бідна Україна, ми боремося з більшовиками, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ними, а уряд український іде назустріч большевизму і большевикам. Ви не хочете уявити, що це для України кошмар" (с. 70). Він шмагає їх правдою про катастрофічний стан держави і суспільної свідомости: "Україна повинна червоніти перед всім світом за свій уряд, котрий очевидячки веде свою сторону до погибелі. На одній нараді представників Полтавщини і Харківщини в Полтаві один із найавторитетніших представників Українського громадянства сказав, звертаючись в бік есерів: "Подивіться, що з себе уявляють наші міністри. Як не кретин, то подлец". Так буде до тої пори, поки всі Ви громаянські представники не скажете: "Я ПЕРШЕ ВСЬОГО УКРАЇНЕЦЬ, А ПОТІМ ВЖЕ ПАРТІЙНИЙ ДІЯЧ" (с. 203, 26 січня 1919 року).

А поза тим майже вся Лівобережна Україна після усунення Болбочана на лютий 1919 року опиняється в руках Червоної Армії.

Після евакуації Києва за наполяганням Е. Коновальця під вартою Січових Стрільців Петра Болбочана перевозять до Івано-Франківська, де він упродовж чотирьох місяців вільно спілкується з представниками правих партій: Української демократично-хліборобської та Української партії соціялістів-самостійників – і нещадно критикує лівий уряд за неспроможність здійснювати державне керівництво: "До уряду мають прийти нові практичні будівничі, бо соціялісти до кінця свого життя будуть співати по-старому. Для них, не забувайте, ріднішим братом скорше усього є Ленін чи Раковський, ніж ми, борці за незалежність держави" с. 109. Обговорюють також можливі дії у разі приходу до влади правих партій. Водночас Державний секретаріят ЗУНРу виявляє особливе зацікавлення до Болбочана, маючи на меті призначити його на поважну військову посаду, і не припиняє надсилати до уряду запити в його справі (с. 89).

Другий арешт. Несподіваною прелюдією до другого арешту та смертного вироку Болбочанові став "Закон про Державний інспекторат..." від 7 травня 1919 року і, зокрема, новопризначений державний інспектор М. Гавришко, що, скориставшись своїми законними повноваженнями, призначив командиром Запорізького корпусу відстороненого досі полковника. Як слушно зауважують дослідники трагічної долі Болбочана, "Вочевидь, М. Гавришко не припускав навіть думки, що призначення ним Болбочана новим командувачем Запорізької групи може трактуватися як спроба державного перевороту. Не кажучи вже про самого Болбочана, який зобов'язаний був виконувати всі накази державного інспектора" с. 103. Натомість сам Болбочан, попри наполягання командирів полків Запорізької групи очолити корпус, вагався і врешті "відмовився, кажучи, що я цього не можу зробити без санкції головного командування" (с. 107). Проте це не важило.

Маховик другого арешту полковника і його неминучого смертного вироку запущено телеграмою Петлюри від 9 червня 1919 року до командувача Запорізької групи військ В. Сальського, у якій ішлося про незаконність дій інспектора Гавришка, а повернення Болбочана на посаду потрактовано "як самовільний захват власти" (с. 112-113). Цього ж дня Петлюра власноруч пише наказ начальникові контррозвідки Дієвої Армії УНР Чеботареву: "За злочинну діяльність проти законного правительства, за злочинне захоплення влади" заарештувати полковника Болбочана та держінспектора Гавришка з покликанням на дисциплінарний Статут ч. 75, ст. 246, що передбачала смерть (с. 113). Попереджений про арешт полковник категорично відмовився від можливості його уникнути і зі словами "я не вчинив нічого протизаконного, нічого не боюся, хоч і знаю вибрики уряду" – віддав свою зброю (с. 116).

Знаменно, що цього ж дня, з огляду на наступ польської армії, Е. Петрушевича призначено диктатором ЗУНР, а начальним вождем Галицької Армії став талановитий військовик О. Греків. У петлюрівському середовищі це сприйняли як можливу політичну конкуренцію і загрозу чинному урядові УНР. Зокрема, очільник уряду Петлюри Ісаак Мазепа писав у своїх спогадах про начебто напрацьовані плани правих сил: "...за допомогою Болбочана усунути соціялістичний уряд і Петлюру та проголосити диктатуру Петрушевича і генерала Грекова" с. 117

Судилище. З нечуваною оперативністю суд відбувся наступного дня, 10 червня, і тривав від 11.15 до 20.20. Годину радилися. Вирішили одностайно – смерть. Вирок на підставі карного статуту часів Російської імперії. Суддями були "стрільці з охорони Головного Отамана Петлюри", що прийшли на суд з готовим рішенням, "прокурором виступив "державний" літератор Петро Певний", "оборонцем призначено козака...", який, правда, в обороні не сказав жодного слова, с. 156-157. Користуючись правом прохання пом'якшити жахливий присуд, полковник звернувся до Петлюри: "Я засуджений на смертну кару – не так я виноватий, аби нести таку сувору кару. Прохаю Вас, пане Отамане, взяти на увагу і ту працю і ту користь, котру я колись приніс для України" (с. 127). Проте смертного вироку вочевидь було замало – кампанія дискредитації Болбочана серед військовиків неймовірно посилилася: у статті з промовистою назвою "Гадюка гадюкою!" (центральний часопис армії УНР "Український козак") його подавали речником поміщицько-буржуазних кіл, що прагнули захопити владу.

Проте і це ще не все в дикунському добиванні політичного супротивника своїми ж. Після вироку 12 червня йому влаштовано новий допит вже як свідка у справі державного перевороту з боку правих сил... Це був уже зламаний Болбочан: сипав прізвищами і деталями, справляв враження знищеної людини. Цей допит – це наміри уряду вибити з нього свідчення про підготовку державного перевороту та почути імена діячів правої опозиції, які начебто були його натхненниками!!!! (с. 133).

Наказний отаман Осецький після безрезультатних прохань до уряду та Петлюри про помилування віддав розпорядження: "Наказую негайно виконати вирок суду по ділу Петра Болбочана від 10 червня 1919 року, маючи на увазі, що два прохання Болбочана до п. Головного Отамана лишились без відповіді" (с. 140). Його розстріляли 28 червня 1919 року о 22-й годині на станції Балин поблизу Кам'янця-Подільського (с. 140). Звісно, були спроби викрасти полковника задля порятунку, проте "Стан, в якому вже перебував полковник Болбочан, примусив припинити вже справу його визволення з "в'язниці на колесах", бо ж це не принесло б жодної користи... – полковник Болбочан вже був мертвий духовно і фізично, він був скалічений на душі й тілі" (с. 141-142). Йому було 35 років. Зосталась дружина і донечка.

Розстріл. Його вбили вже божевільного й непритомного: "Бідолаха не міг прийняти нормальним розумом того безглуздя, що призвело до його загибелі не від ворожої кулі, а від рук української влади, до створення якої він так багато зробив у критичні часи..." (Б. Антоненко-Давидович, с. 156). А після вбивства з подання Петлюри від 5 липня 1919 року продовжили слідство у справі спроби військового перевороту. Я. Кривицький, секретар державної слідчої комісії, у справі В. Оскілка та П. Болбочана, згадував, що пів чоти стрільців з охорони двічі відмовлялися розстрілювати полковника – і "тоді розлючений начальник охорони Чеботарьов (соціал-демократ марксист) добув нагана і двічі вистрелив полковникові Болбочанові в голову, по тому – вхопив агонізуючого за комір і поволік, копаючи ногами, до ями" (с. 157). Останні слова його були, коли він, ударений прикладом, упав на коліна: "Донечко моя, рятуй мене!" (с. 302).

P.S. Особливу моторошність викликають мотиви вбивства полковника від партійного побратима Петлюри Б. Мартоса (належав до УСДРП): "От питаєте мене чому розстріляли Болбочана? Уявіть собі панка, виголений, напудрений, надушений, в лакированих чоботях чи нагаєм в руці, та хіба ж це український старшина, та це ж справжній реакціонер! Уявіть собі, що було б з нами, якби запанувала його реакція – треба було розстріляти – ну і розстріляли!" (с. 163-164).

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.

Апеляційний суд у справі Ірини Фаріон

Апеляційний суд у справі безпрецедентного звільнення професора Ірини Фаріон на вимогу нечуваної злучки – верескливої юрби юних більшовиків, ницих неуків у владі і застрашеного керівництва Львівської політехніки...

Одеса 2024. ''По призначення України''. Вдруге!

ОДЕСА. Виїздила з гостинця у Львові, що зганьблений безголовою скульптурою голого хлопа на постаменті. Мабуть, то садовий. В'їхала в обійняту вранішнім серпанком Одесу, ніби в чар очікуваного відпочинку, затишку і світлої новизни...

Хто програв суд: Фаріон чи суддя-москвофіл Стрельбицький?

Зробила над собою зусилля і прочитала 16 сторінок публіцистично-політичного маразму від львівського судді В. Стрельбицького, що персонально ухвалив рішення відмовити професорові Ірині Фаріон "у задоволенні позовних вимог у повному обсязі" через її так званий "аморальний проступок" на адресу москвоязичних представників "Азову" (розумій Нацкорпус Авакова), що досі заявляють про своє убоге право москворотити у війську, всупереч ст...

ВІДПОВІДІ ВІД ПОСАДОВЦІВ на мої звернення щодо хамоматюкальників з Нацгвардії України

13 листопада 2023 року у відповідь на брутальний матюкливий випад на мою адресу представника політичної партії Нацкорпусу М. Жоріна (такі собі аваковці), а також майора Нацгвардії Б...

СЛІДСТВО і ДОПИТ

Як і обіцяла, що інформуватиму про перебіг слідства у справі моєї заяви до Управління кіберзлочинів з вимогою відкрити кримінальне провадження щодо зловмисників...

БОРИС ГРІНЧЕНКО – ВОЇН на полі МОВИ. 160 літ вічности

...кожен, хто приносить хоть крихту обмоскалення в наш народ (чи словом з уст, чи книжкою), - робить йому шкоду, бо відбиває його від національного ґрунту...