ПРО ІМ'Я ЕВА та навколо нього...
Ми не перестаємо бути українцями
тільки через те, що маємо грецькі,
латинські та ін. імена.
Ізмаїл Срезневський
Якось у нічній розмові з Ларисою Ніцой через приват у ФБ я почула від неї, що якийсь журналіст під час етеру запитав її, чому Ірина Фаріон назвала свою онуку Ева? Лариса Ніцой надзвичайно вихована і не послала цього чоловіка (?) до сучасного українського антропонімікону. Чому цей підозріло стурбований журналіст не запитав у моєї доньки та зятя – не знаю? Може, телефону не мав... Свого часу одна львівська журналістка на ім'я Сюзанна приписала моїй доньці Софії ім'я Жанна: я її послала через брехню до суду – і виграла. Отож, аби більше нікому не кортіло поза очі терти, як то Фаріон називає свою дитину та онуку чи кличе зятя, то розповім як антропоніміст про жидівські імена в українській мові.
Історія питання. Наші імена – це найпоказовіша історія взаємин з іншими народами та культурами. Позаяк об'єктом нашого особливого аналізу є старожидівське ім'я ЕВА (ст.-жид. ім. Haṷṷā haįā "жива" [Трійняк, с. 118]) , то покажемо джерело того імени – Біблію: "Голова 3.19. І дав чоловік жіньці своїй імя Ева: бо вона мати всіх живих", Голова 4.1. І взнав чоловік Еву, жінку свою, і завагонївши вона, вродила Каїна, і промовила: придбала я людину з Божої ласки. 2. Потім уродила брата його, Абеля" (перший переклад Біблії українською мовою І. Пулюя, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, правопис збережено) [Сьвяте Письмо, с. 7].
Біблія дуже поступово й повільно входила в наше українське життя. Християнство ми приймали кількома хвилями винятково як політично-державницький акт ще від часів Аскольда (його убив Олег, імовірно, з намови язичників 882 року). Відтак щойно 1903 року ми отримали перший переклад Біблії, на який вище й покликаємося. На першому Нікейському соборі 325 року канонічно визначено, що християнам під час хрещення даються імена християнських святих, які, звісно, що мали чужомовне походження. У східних слов'ян до вживання християнських імен почали масово переходити з кінця Х століття, тоді як у західних – аж із кінця ХVI століття відповідно до рішення Тридентського собору (1545-1563 рр.) [Медвідь-Пахомова, с. 299]. Нові імена-антропоніми, як знаки перейнятої культури, найпотужніше вриваються в наш простір із середини ХIII століття, про що зауважує Іван Франко: "Грецькі, латинські, а потрохи і жидівські імена власні переняло християнство в свій календар і розширило їх по всьому світі як хресні імена; вони витиснули відповідні індивідуальні поганські (у нас слов'янські) імена і своєю чергою послужили в модифікаціях, відповідних духові кожного язика також для витворення цілого ряду родових прозвищ" [Франко, с. 392]. Ці імена у нас сьогодні називають "візантійськими християнськими іменами, або іменами християнського календаря" [ВІЛ, с. 7], фонетико-морфологічне та словотвірне засвоєння яких у нашій мові на ХVI століття можна вважати доконаним фактом. Саме тоді християнські імена, зокрема старожидівського походження, на нашому ґрунті поглиблюють свою специфічну фонетико-морфологічну й словотвірну адаптацію:
Азарій "Ягве (бог) допоміг" → Азарко, Зарко, Зарцьо, Озарко;
Гаврило "моя міць, могутність – Бог" → Аврик, Габор, Габрик, Гаврилко, Гавришко та ін.;
Данило "мій суддя – бог", "божий суд" → Данилко, Даньо, Данилець, Данильчик та ін.;
Ілля "Ягве – мій Бог" → Гилько, Єлько, Єльчик, Ілейко, Ільцьо, Ільчик, Ілюсик та ін.;
Йосип (ф), Осип "він (бог) примножить, додасть" → Йосько, Йосюньчик, Йосипко, Йоня, Юсик та ін.;
Михайло "хто як бог, рівний богові" → Михась, Місьо, Мишко, Михасик, Михайлик, Мисечко та ін.;
Назар "присвятив себе богові" → Назаречко, Назарчик, Назаруньо, Назарко та ін.;
Охрім і Єфрем "плідний, урожайний" → Охрімцьо, Охрімчик, Охрімочко, Охрімик та ін.;
Семен "бог чує" → Сень, Сеник, Сенько, Сенечко, Семесь та ін.;
Соломія і Саломея "мир", "спокій", "благополуччя" → Соля, Солька, Соломашка, Солося та ін.;
Тамара "фінікова пальма" → Марця, Мася, Тамонька, Томця, Томонька та ін.;
Хома (Фома) "близнюк" → Томаш, Томцьо, Хомичко, Хомчик, Хомонька та ін.;
Ярема, Веремій, Єремія, Ієремія "Ягве (бог) піднесе, возвеличить" → Яремик, Яремцьо, Яремійко та ін.
Звернімо увагу, що більшість жидівських імен мають характерне богоносне (теофорне) значення, тобто у своїй етимології містять назву бога. Таку модель запозичили греки й римляни, як кальки виникли вони і в нас на зразок Богдан (Феодор), Богухвал, Богумил, Богуслав [Супераская, с. 32-34].
Імена-ідентифікатори. Через фонетико-морфологічну та словотвірну адаптацію чужі імена стали в нас символами нашої культури: чуже та питоме злилося й дало новий вицвіт саме з нашої землі та традиції. Тобто старожидівське ім'я ЕВА набуло питомих зменшено-пестливих (демінутивних) та згрубілих (авгментативних) суфіксів, що є визначниками винятково української мови: Евка, Евонька, Евочка, Евуня, Евуся, Евуська, Евця; Єваха, Євисько, Євище, Євка, Євонька, Євочка, Євуля, Євунька, Євуня, Євуньця, Євусенька, Євуся, Євуха, Євушка, Євця, Євчатко, Євчище; Їва; Явка, Явочка [Трійняк, с. 118]. Адаптація та продуктивність уживання цього імени такі високі, що ім'я стало основою для творення прізвищ з характерними українськими суфіксами переважно патронімно-матронімного значення: Єва, Євенко, Євенок, Євенчук, Євець, Євик, Євин, Євич, Євківський, Євко, Євочка, Євусяк, Євушко, Євчак, Євчан, Євченко, Євчик, Євчин, Євчинець, Євчук, Євчун, Явиха, Явкун (слушно, що деякі з цих прізвищ можуть походити від імен Є (Е) вген, Євдоким, Євмен) [Трійняк, с. 118]. Звернімо увагу, що сучасний словник подає це ім'я з початковим Е та Є: Ева та Єва, тоді як перший соборний академічний український правопис 1929 року каже лише про початкове е: "У чужих словах на початку слова е віддаємо через е (а не є): напр., Европа, европеїць, європейський, Ефрат, Евпаторія, Еспанія..." [Осипів, с. 21].
Отже, ідентифікація "не тільки розділяє, але і вводить у ряд. Ім'я пов'язує носія з іншими носіями цього самого імени, із тою самою групою суспільства, в якій воно прийняте, незалежно від його вихідного етимологічного значення" [Ніконов, с. 13-14].
Нагадаю, що в сучасній українській мові функціює близько 600 чоловічих та понад 450 жіночих імен, серед яких 119 старожидівських [див. джерела Трійняк, ВІЛ], на понад 40 мільйонів українців, тоді як у давньому Римі обмежувалися лише 18 іменами, але, як зауважує А. Коваль, усі рекорди побили шведи: у них 6 чоловічих і 6 жіночих імен охоплює третину жителів країни [Коваль, с. 54]. Проте майже скрізь найпопулярнішим (у святцях східної церкви трапляється аж 170 разів [Белей, с. 15]) є інше старожидівське ім'я Іван (ст.-жид. Įohānān, Įěhōhānān "Ягве (бог) змилосердився, помилував" -- божа милість,божа благодать" [Трійняк, с. 143]), що існує в різному одязі винятково своїх мов: у фр. Жан, англ. Джон, нім. Йоганнес (Ганс), сканд. Юхан, есп. Хуан, італ. Джованні, пол. і чес. Ян, молдов. Іво та ін. Натомість жіноче старожидівське ім'я Ганна (рід. Анна), що походить від Channa – chanan "він (Бог) був милостивий, виявляв ласку" – лагідна, милосердна, мила, є найпопулярнішим у світі: його має близько 95 000 000 жінок нашої планети [Трійняк, с. 81].
Отже, національномовна адаптація антропоніма – це один із надійних засобів ідентифікації народу: якщо я Іван, а не Йоган, то я українець; а якщо я Ваня, то Івасик - людина іншої етноналежности. І що це за українка Ганна, обізвана Аннушкой, Анічкой, а Марія (ст.-жид. Miriām mārar "бути гірким" -- гірка; або ст.-жид. mārā "чинити опір", "відмовлятися", "заперечувати" – яка чинить опір, заперечує; вперта" [Трійняк, с. 212] (згадайте упертий і зухвалий характер героїні Лесі Українки Міріам з поеми "Одержима"), обізвана Машей, Мурачькай, Машулєй? Набувати чужих форм імени – це уподібнюватися до чужої нації. Саме звідси імператив від видатного українського мовознавця Івана Огієнка: "Бережи своє особове ім'я й родове прізвище в повній національній формі й ніколи не змінюй їх на чужі. І найменша тут зміна – крок до винародовлення". Отже, національна форма імени, себто передусім фонетична оболонка, всупереч джерелові походження самого імени, стає ІДЕНТИФІКАЦІЄЮ носія. Так само неминучі запозичення в мові свідчать передусім про її здатність переробляти чужий матеріял на свій лад.
Ім'я як універсальний знак – це водночас мовно-національний витвір, і визначальну роль у цьому відіграють суфікси як найкраща візитівка щодо мовної, а тим самим і етногенетичної належности носія власної назви [Роспонд, с. 32]. Саме вони, суфікси, є інформаційно-національними кодами антропоніма.
Мотиви називання – це ірраціональна сфера, проте варто пам'ятати саме глибинну й класичну мотивацію, а не ту, що виникає на гребені модної минущої хвилі чи просто загальної необізнаности суспільства з ономастикою, що в перекладі з грецької означає "мистецтво давати імена". На думку Платона, давати їх можуть не всі, а лише майстри своєї справи. Сама ж майстерність полягає у здатності осягати сутність речей, які і промовляють з імени [Фаріон 2002, с. 189-190]. Отож до класичних мотивів номінації належать родина традиція, за якою сина або доньку називають іменем батька, дідуся, бабусі, матері та інших родичів; вшанування іменем дитини видатних осіб, літературних та кіногероїв тощо; милозвучність імени та його легкість і стислість вимови [ВІЛ, с. 12]. Завше серед національно свідомих батьків працюватиме мотивація назвати дитину так, щоб неможливо було змосковщити її ім'я, як, до прикладу, ЕВА чи грецьке ім'я Тарас.
Сила запозичень. Ми сильні не тим, що не запозичуємо, а тим, що дуже вправно адаптовуємо, хоча віддаємо належне слушній думці Іоанна Пачича: "Я роздумував із собою, що ми упродовж декількох століть, уживаючи чужі для нас халдейські, жидівські, грецькі, латинські, німецькі імена, які ми не розуміємо, можемо зіпсувати свою народність...Чому нам не повернутися до своїх давніх імен і не почати називатися ними?" [Пачич]. Як зауважує видатний український ономаст П. Чучка, кількісне співвідношення слов'янських (питомих, або автохтонних) імен та імен іншомовної етимології (походження) в сучасних слов'янських народів дуже різне. У південнослов'янських народів питомі імена сягають понад 70%, у чехів – приблизно 30-35%. Натомість в українців питомі імена на зразок Ярослав, Людмила, Віра (калька з грецької) – всього лише 3-4% [Чучка, с. 10]. До речі, П. Чучка у своєму знаменитому словникові реконструював понад 2000 тисячі таких питомих українських імен. Додамо, що в поляків, попри могутній вплив католицизму, сума християнських імен відповідає питомим (автохтонним), таке ж співвідношення спостережено в босняків, чорногорців, далматинців, словаків і лужичан [Фаріон 2000, с. 309]
Для усвідомлення глибини нашої мистецької мовної адаптації пропоную перелік ВСІХ імен старожидівського походження за основними сучасними і дієвими джерелами [Трійняк і ВІЛ]. Їх є 119 із понад 600 сьогодні активних імен, себто п'ята частина або 20%:
Аарон, Авдієс, Авдон, Авель (Абель), Авенір, Авесалом, Авив, Авим, Авія, Аврам (Оврам, Абрам), Ада, Адам, Аза, Азарій, Амон (Амоній), Амоніт, Амос, Ананій, Аріян, Асир, Ахаз, Ахія; Бал (ь) тасарій;
Варак, Варахіїл, Варахісій, Варух, Веніямін, Віфоній;
Гаврило, Гад, Ганна (Анна), Гедсон, Голіяф, Гурій;
Давид, Дан, Данило, Діна;
Естера (Есфір), Ева (Єва);
Єзекія, Єлизар (Єлеазар), Єлима, Єлисей (Ялисей), Єнафа, Єрусалим;
Іван, Ієгудиіл, Ієзекіїль (Єзекіїль), Ієгудиїл, Ієсей, Ізабелла, Ізмаїл, Ілій, Ілля (Ілько), Іоад, Іов (Йов), Іоїла (Іоїль), Іона (Йона), Іордан (Йордан), Іосій (Іосія), Ісав, Ісай, Ісак (Ісаак, Сакій), Ісахар, Іуда (Юда);
Йосаф, Йосафат (Осафат, Сафат), Йосип (Осип, Йосиф);
Каїн;
Лазар, Левій;
Манасій, Манефа, Мануїл, Марія, Мелхиседек, Мельхіор, Михайло, Михей, Мусій (Мойсей);
Назар, Наум, Нафан, Невфалим, Неємія;
Огій (Огей), Ольда (Олдама), Осія, Охрім (Єфрем);
Рувим, Руф;
Саватій, Савел (Савелій), Самей, Самон, Самсон, Саул, Семен, Серафим, Серафима, Сим, Симон, Сисой, Сіоній, Соломія (Саломея), Соломон, Софон, Сусанна;
Тамара;
Фафуїл;
Халев, Хома (Фома);
Юдита (Юдиф);
Яків, Ярема (Веремій, Єремія).
Отож старожидівські імена, зазвичай у старослов'янській (згодом у церковнослов'янській) одежині, сповна переплавились у горнилі нашої мови і стали знаками нашої самодостатньої культури [Фаріон 2004, с. 259]. А журналіст, який запитував у Лариси Ніцой, чому внучка Фаріон називається ЕВА, хай зателефонує до моєї донечки Софійки (з. гр. sophia "мудрість") і зятя Василька (з гр. basileios "царський", "царственний" [Трійняк, с. 344, 60-62]. Вони мудрі та царські – і дадуть вичерпну відповідь неосвіченому журналістові, а ЕВА, вирісши – доправить!
________________
Література:
Белей Л. Ім'я для дитини в українській родині. – Ужгород, 1993. – 116 с.
ВІЛ – Скрипник Л. Г., Дзятківська Н. П. Власні імена людей. – К., 1996. – 333 с.
Коваль А. Життя і пригоди імен. – К., 1982. – 240 с.
Медвідь-Пахомова С. Вплив християнства на антропонімійну систему української мови // Християнство й українська мова. – Львів, 2000. – С. 293-301.
Никонов В. Имя и общество. – М., 1974. – 278 с.
Осипів М. Найголовніше з нового українського правопису. Харків, 1929. – 77 с.
Пачичъ І. Именословъ или ръчникъ личны имена разны народа славенски. Будымъ, 1828.
Трійняк І. Словник українських імен. – К., 2005. – 508 с.
Фаріон І. Вплив християнства на український антропонімікон // Християнство й українська мова. – Львів, 2000. – С. 302-313.
Фаріон І. Ідентифікаційна функція антропоніма як складник його онтологічної природи // До джерел. Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського. – Київ-Львів, 2004. – С. 254-268.
Фаріон І. Когнітивно-креативний аспект антропонімійної лексики // В пространстве филологии. – Юго-Восток-Донецк, 2002. – С. 188-198.
Франко І. Причинки до української ономастики // Твори в 50-и томах. – К., 1982. – T. 36. – С. 391-426.
Супераская А. Структура имени собственного. Фонология и морфология. – М., 1969. – 207 с.
Сьвяте Письмо старого і нового завіту. Переклад П. О. Кулїша, І. С. Левіцького і Пулюя. – Нью Йорк, 1944.
Чучка П. Слов'янські особові імена українців. Історико-етимологічний словник. – Ужгород, 2011. – 428 c.
Rospond S. Struktura pierwotnych etnonimόw slowianskich // Rocznik Sławistyczny. – 1966. – T. 26.
