19 липня 2017, 22:08

КОСТОМАРОВ У БИТВІ З ВАЛУЄВИМ: МОВА ЧИ ЯЗИК?

...а хто каже, що любить народ,

а річ його ненавидить, той бреше...

М. Костомаров

____

Старе "не было, нет и быть не может"

було тільки сформульоване Валуєвим,

а народилось воно серед самих українців,

було підготовлене їх власними руками,

їх власною зненавистю до самих себе,

їх власним моральним розкладом

і моральною нікчемністю часів першої Руїни.

В. Липинський

Валуєвський циркуляр від 18 липня 1863 року загальновідомий своєю забороною української мови в тодішній Російській імперії, проте чи оцінена та осмислена роль видатного українського історика та громадсько-політичного діяча Миколи Костомарова в появі цього зловісного документа, точніше відомчого акта? Історичне тло розгортання тієї події та основних позитивних і негативних персон, що перебували в її осерді, – це неабияка характеристика мовно-національної свідомості того часу й водночас оголений показ причини теперішніх регресивних тенденцій у мовно-політичному становищі держави під колоніальним гаслом "Єдина країна – єдіная страна". Всі теперішні мовні обставини сповна можна пояснити через наше минуле, що і є основним постулатом діахронної (історичної) соціолінгвістики. Власне, крізь призму антагонізму обставин та антагонізму персон проаналізуємо начебто загальновідомий суспільно-політичний, передусім освітньо-соціолінгвальний, розвиток у другій половині ХIХ століття.

Антагонізм обставин. Скасування кріпацтва 1861 року в Російській імперії вивело на гарячий порядок денний питання взаємин держави з її основним станом – селянством, яке в контексті тодішньої політики ліберальних реформ "слід було піднести до становища інших соціальних груп" [11, с. ХIХ]. Основним інструментом так званої соціалізації селянства стала освіта і мова подання знань. Українські інтелектуальні середовища відразу ж відгукнулися на розв'язання цієї проблеми і безсумнівним центром цього процесу став кирило-методієвець, політичний в'язень режиму Миколи I, автор першого політичного українськомовного етнонацієцентричного документа "Закон Божий. Книга буття українського народу" Микола Костомаров: "89. Але скоро побачила Україна, що попалась у неволю, бо вона по своєй простоті не пізнала, що там був цар московський, а цар московський усе рівно було, що ідол і мучитель. [...]. 109. Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов'янськім" (1847 р.) [5, с. 27, 30].

З ініціативи Миколи Костомарова, саме коли він відбув свій восьмилітній термін ув'язнення й заслання (березень 1847-грудень 1855), наприкінці 50-х – поч. 60-х років у Петербурзі з метою розвитку національної освіти та пробудження національної свідомості виникає культурно-освітнє товариство "Громада" та журнал "Основа" (1861-1862 рр.). І товариство, і журнал стають рупорами національних ідей у розвиткові мовної та історичної свідомості. Саме в журналі "Основа" М. Костомаров опублікував свою знамениту статтю "Дві руські народності" (1861) про показово відмінні психотипи трьох народів-сусідів: українців, поляків, московитів (зокрема про те, як наша чернь системно знищує своїх кармазинників, тому й не має свого проводу); про запліднення українцями-русинами в половині ХII століття тубільних етносів Ростово-Суздальсько-Муромсько-Рязанської землі й виникнення згодом так званої Московії; про украдений в українців політонім Русь у грецькому варіанті Росія, про українців-відступників та про дуже неприємну, але правдиву характеристику українців: "У південноруській натурі не було нічого насильницького, нівелюючого, не було холодного розрахунку, твердості на шляху до призначеної мети" [6, с. 25].

Проте основні битви Костомаровського фронту були таки мовні, що започатковано його статтею "Мысли южноруса" ("Основа", 1862). У цій статті він уперше визначив програмні завдання початкової освіти народу рідною мовою та невіддільний зв'язок між мовою освіти та самим існуванням окремого народу: "В сфере всенародного слова мы не можем быть полезны народу ничем другим, как употребив это слово орудием общечеловеческого образования. Народ должен учиться, народ хочет учиться; если мы не дадим ему средств и способов учиться на своем языке – он станет учиться на чужом, и наша народность погибнет с образованием народа" [цит. за 11, с. ХХ]. Наголосимо, що в Російській імперії можливість функціювання національних мов була обмежена лише початковою освітою, а відтак і виданням книжок для цього сегменту як переходом до російськомовної середньої та вищої освіти. Проте саме на цьому етапі початкової освіти винятково українці наштовхнулися на стіну заборон, що мали політичний характер.

У Києві 11 жовтня 1859 року відкрито першу недільну українську школу, а в 1860 році їх по всій Україні було 68 [7, с. 47], проте вже за три роки, 12 червня 1862 року, міністр внутрішніх справ П. Валуєв видає циркуляр київському губернаторові П. Гессе про потребу закрити недільні школи й читальні на тій підставі, "что под благовидным предлогом распространения в народе грамотности, люди злоумышленные покушались в некоторых воскресных школах развивать вредные учения, возмутительные идеи, превратные понятия о праве собственности и безверие" [10, с. 52]. Хоч зрозуміло, що причина, як побачимо далі, була одна: українська мова освіти – це визначальна форма сепаратизму.

У цьому контексті запропонована М. Костомаровим (наприкінці березня 1863 року в Петербурзі) ідея збирати кошти на видання науково-популярної та навчальної літератури українською мовою була сміливою відповіддю російській владі всупереч усьому розбудовувати українськомовний освітньо-науковий світ. Як бачимо з нещодавно опублікованих документів, мова навчальної літератури дуже хвилювала сановників Російської імперії: зокрема, в документі за 13 грудня 1861 року (N20) ідеться про небезпеку поширення українськомовних книг, виданих у Петербурзі в друкарні П. Куліша, а в донесенні начальника Луцької повітової поліції від 6 лютого 1862 року до генерал-губернатора І. Васильчикова (N21) йдеться про навчання селянських дітей студентами Київського університету Г. і С. Средзинськими за українськими букварями і підручниками (зокрема "Граматка" П. Куліша, "Псалми Давидові" Т. Шевченка та ін.) з показовою характеристикою: "Крестьянам, сколько замечено, нравится обучение по тем книгам". Як висновок із цього донесення: "Школу закрыть" [10, с. 28-29].

На цьому тлі місцевих заборон показовими є петиції Д. Пильчикова, В. Лободи, О. Кониського, а також викладачів київських шкіл у березні 1863 року до Петербурзького комітету грамотності з обґрунтуванням потреби викладати українською мовою в народних школах Наддніпрянщини з огляду на такі важливі чинники: 1) викладати чужою мовою – це деморалізувати народ та творити суміш мов як "уродливій говор"; 2) абсолютна незрозумілість російської мови для українців передусім з огляду на синтаксу й лексику; 3) сприяти подальшій полонізації краю. Крім того, петиції просили про занесення до списку рекомендованих для навчання книг "на южнорусском языке" [10, с. 37]. Наслідком цих петицій стало взагалі закриття "Громади" в Києві з промовистою причиною: поширення ліберальних ідей способом "издавать народные малороссийские книги, на печатание которых, будто бы, разрешено уже собирать деньги" [10, с. 37].

Уся ця протиборча діяльність між колонізованими та колонізатором вивершилася в анонімному листі від "благонамеренних малороссов" до начальника Третього відділу власної й. і. в. канцелярії В. Долгорукова про можливі наслідки та шкоду, яку може завдати державі переклад Біблії українською мовою "сепаратистами-хохломанами" (N36). Себто до протиборства між окупантом та окупованими долучилися колаборанти – "благонамеренные малороссы". Їхній донос формалізував основну небезпеку, яку несе українське слово – це національний сепаратизм: "Начав обособлением языка, она метит на отделение Малой России от Великой и федерацию с Польшей" [10, с. 59]. І хоч як це зумисно чи наївно заперечували тодішні громадівці, зокрема М. Костомаров, історія неспростовно довела (зокрема в нашому випадкові) причиново-наслідковий зв'язок між мовою та державою-нацією: окрема мова – це окрема держава. Тому "благонамеренниє малоросси" у своєму доносі акцентували на основних складниках цього правильно відчутого Росією сепаратизму ("из праха Шевченко выродилась целая шайка самых рьяных сепаратистов и ненавистников России", с. 58) і природного страху перед ним перевертнів як оскарженням власної зради і спідлення. Звідси логічні й умотивовані вимоги: а) народні українськомовні школи заборонити, зокрема "возмутительные "Граматки" и учебники", власне те, про що найбільше дбав та вболівав М. Костомаров; б) допуск до друку Біблії українською мовою призведе до "распадения и опасного раскола" імперського "отечества" [10, с. 59]. Як відомо, М. Костомаров сам переклав Новий Заповіт українською мовою і передав його до російського святого Синоду на цензуру, але доля цього безцінного рукопису досі не відома... [4, с. 37-51; 8, с. 137; 9, с. 133]. Крім показової аморальності зі стурбованими "благонамєрєнными малороссами", в цій ситуації задіяний і матеріальний чинник, зокрема, спілку московських шовіністів та малоросів-відступників у знищенні української мови підтримало місцеве духівництво, що побачило в розвиткові світської освіти потужного конкурента [4, с. 41; 10, с. 68]. Як припускають, зазначений анонімний лист написаний "кимось із церковної ієрархії" [3, с. 11-12].

Характерним для передумов Валуєвського циркуляра і прямого стосунку до його появи М. Костомарова має лист із Ніжина І. Кулжинського від 27 березня 1863 року до київського, подільського і волинського генерал-губернатора М. Анненкова, в якому цей персонаж застерігає російську владу від небезпеки Костомаровської ініціативи збирати пожертви "для издания элементарных книг на малороссийском наречии для народных училищ" (про це було повідомлено у 3-у числі "Київського телеграфу" – органу громадівців у 1859-1876 рр.): "Неужели не можно никак удержать беспокойного Костомарова от его сепаративных затей, которыми он, кажется, как будто старается отомстить правительству за свою 10-летнюю ссылку" [10, с. 62]. Водночас цей адресат зауважує ще на двох проявах сепаратизму: народних школах із "местним наречием" і перекладі Євангелія на "малороссийское наречие": "...тот патриот, который не допустил бы Слово Божие до профанации на карикатурном, ополяченном малороссийском жаргоне, тот был бы достоин памятника!" [10, с. 62].

Антагонізм персон. Проте основним опонентом-ворогом Костомарова виступив московський публіцист і літературний критик, якого тепер слушно вважають засновником так званої московської політичної журналістики, М. Катков. У газеті "Московскіє вєдомості" за 21 червня 1863 року він виступив із матеріялом про шкідливість українофільства, неприпустимість формування літературної української мови та засудження М. Костомарова за його ідею збору коштів з метою видавати книжки для народної освіти, позаяк "Украина не может иметь особого политического существования" [10, с. 66-71]. Він слушно зауважує, що "года два или три тому назад, вдруг почему-то разыгралось украйнофильство", а відтак мимоволі вказує на важливий для нас факт співучасті місцевого духівництва в агресивному супротиві відкриття українських недільних шкіл: "По украинским селам начали появляться, в бараньих шапках, усердные распространители малороссийской грамотности, и начали заводить малороссийские школы, в противность усилиям местного духовенства, которое вместе с крестьянами не знало как отбиться от этих непрошеных просветителей. Пошли появляться книжки на новосочиненном малороссийском языке. Наконец, одним профессором, составившим себе литературную известность, торжественно открыта национальная подписка для сбора денег на издание малороссийских книг и книжек" [10, с. 67-68]. Саме це останнє найбільше насторожило слугу імперії: коли українець збирає гроші на навчальну книжку, то це надто загрозливо для Росії... Ця думка стає провідною в матеріалі М. Каткова: він наполегливо закликає духівництво тлумачити народові, "что правительство никак не может заводить школы для развития местного наречия в ущерб государственному язику; не может употреблять народные деньги на такое дело, которое явно клонится к ославлению и расторжению народного единства" [10, с. 70].

Відтак М. Катков, непрямо покликаючись на відому статтю М. Костомарова "Дві руські народності", вибухає гнівом на саму Костомарівську констатацію існування двох окремих народів: "Если русская земля должна быть одна и русский народ должен быть один, то не может быть двух русских народностей, двух русских языков: это очевиднее чем дважды два четыре" [10, с. 71]. Його пасквіль закінчується відвертим оскарженням і приниженням М. Костомарова за його блискучу ідею збору коштів, які, на думку М. Каткова, краще "сжечь" або передати на розвиток жаргону у Франції чи Англії та ін. Отже, М. Костомаров, як бачимо, влучив в ахіллесову п'яту московського самодержавства: спроможність українців фінансово зарадити просвіті свого народу. На щедро зібрані кошти (4 тисячі карбованців), було видано "Щотницю" О. Кониського, "Оповідання зі Св. Письма" С. Опатовича, а решта коштів, з огляду на його духовний заповіт, передано імператорській академії наук "для використання його на видання словника малоруського наріччя", яким згодом, по смерті Костомарова, став словник за редакцією Бориса Грінченка. Крім того, з належного йому капіталу – 11 тисяч карбованців, Костомаров заповів на заснування сільського училища для селянських дітей у рідній слободі Юрасівці Воронезької губернії Острогозького повіту... [1, с. 119-122; 9, с. 177-178].

Звісно, М. Костомаров, намагався публічно відповісти М. Каткову, проте його статтю-відповідь "Правы ли наши обвинители?", що мала бути опублікована в газеті "Голос" (1863 р.), ми змогли прочитати аж за 127 років завдяки зусиллям дослідника Ю. Пінчука [8, с. 137-146]. Тоді статтю заборонив цензурний комітет: "Статья эта Комитетом к печати не дозволена" [цит. за 8, с. 139].

Цей безцінний матеріал цікавий для нас передусім у контексті спричиненого Костомаровим Валуєвського циркуляру. Історик наголошує на потребі народу здобувати освіту "своим природным наречием" [цит. за 8, с. 144] і передусім тому, що абсолютно неможливо, з огляду на людську природу, "чтоб народ сознательно, без содействия насильственных обстоятельств, возненавидел свое собственное слово?" [цит. за 8, с. 141]. Він зауважує на надважливому історико-генетичному та ірраціональному (чи кордоцентричному) підході до трактування мови, які сьогодні маємо максимально активізувати задля власної мовно-національної самодостатності: "Каждый малорос знает, что она была речь отцов, дедов, прадедов его, что он ее всосал с материным молоком, что она его святое достояние; и этого довольно. Неужели ви не понимаете, что любовь к родному слову, как и к народности, дело сердца, а не сухих умозаключений, как и всякая любовь? Вам не нравится малорусское наречие, на здоровье вам. А нам оно нравится. Что же с этим делать? Предоставьте нам говорить на этом "гадком грубом жаргоне", не мешайте нам любить его..., а вы себе оставайтесь с мнением о его "ничтожестве и испорченности" [цит. за 8, с. 144]. Водночас історик, мабуть-таки, позірно, з огляду на непоборні тоді історичні обставини, заперечує політичний характер українськомовного питання, за яким начебто не криється "сепаратизм" і "разложение России" [цит. за 8, с. 145]. Звісно, історія засвідчила абсолютну вмотивованість тривог М. Каткова, а не вимушених виправдань Костомарова: окрема мова, зокрема у стосунках між окупованим та окупантом, – це і прелюдія, і гарант окремої нації та держави.

Натомість про збір коштів "в пользу издания книг научного содержания на южнорусском языке" М. Костомаров висловився безапеляційно і прямо. Найбільше їх надійшло з Харківської та Чернігівської губерній, відтак із Потавщини, Новоросії (Південна Україна) та навіть Кавказу. Значно менше коштів отримано з Київщини та Поділля і жодної копійки з Волині – і тому, що саме в останніх трьох губерніях поміщики – поляки [цит. за 8, с. 146]. Таким способом, через економічний чинник, М. Костомаров переконливо підтвердив визначальність історико-генетичного та ірраціонального принципу в утвердженні "природної", рідної мови.

А поміж тим навчальна та науково-популярна література нестримно надходила до цензурних комітетів, що у відношенні міністра внутрішніх справ П. Валуєва до міністра народної освіти О. Головніна було названо "систематическим наплывом изданий на малороссийском наречии" [10, с. 79]. Серед цього "напливу" до Київського цензурного комітету був і рукопис "Притчи Господа нашего Иисуса Христа на украинский мови росказани", призначений саме для навчання "в училищах". На цьому, як на особливій небезпеці "обособления малороссийской народности" [10, с. 73], наголошує в поданні до П. Валуєва голова Київського цензурного комітету О. Новицький, що, до речі, вперше, дещо перефразувавши М. Каткова, вживає несусвітній і згодом поширений ляп "никакого малороссийского языка не было, нет и быть не может" [10, с. 72]. Саме це подання голови цензурного комітету в Києві спонукало П. Валуєва до доповідної записки цареві Олександрові II "О книгах, издаваемых для народа на молороссийском наречи" з пропозицією дозволити друк творів лише красного письменства та призупинити видання навчальної та релігійної літератури українською мовою [10, с. 73-76]. У записці цареві П. Валуєв виокремлює М. Костомарова як організатора пожертв "для издания дешевих книг на южнорусском наречии", багато з яких вже надійшло до цензурного комітету, і цитує сумновідоме "никакого малороссийского языка не было, нет и быть не может" із покликанням на авторство самих малоросів [10, с. 74]. Відтак 18 липня 1863 року міністр внутрішніх справ П. Валуєв дав секретне розпорядження Київському цензурному комітетові про заборону друкувати українською мовою книжки релігійного змісту, підручники та видання для початкового читання [10, с. 79]. Наголосимо, що це секретне розпорядження так і не набуло статусу закону і лише засвідчило свавільність російського чиновника по всій ієрархії російської самодержавної влади.

Мине п'ять днів від таємного розпорядження, як М. Костомаров звернеться до міністра з проханням зняти заборону з його публічної відповіді М. Каткову в газеті "Голос", і додає, що цензор Лєбєдєв відмовив йому надрукувати пропоновані два рукописи на підставі написання їх українською мовою... М. Костомаров дотепно поіронізував із цієї заборони: "Из этого можна заключить, что правительство оказывает доверие к тем, которые думают, будто бы издание книг научного содержания на южнорусском языке состоит в солидарности с идеею сепаратизма и стремлениями оторвать Южную Русь от Русского государства" [10, с. 84]. П. Валуєв розпорядився про зустріч із М. Костомаровим, про яку згодом написав у своєму щоденнику від 28 липня: "...Костомаров сильно озадаченный приостановлением популярных изданий на хохольском наречии. Мягко, но прямо и категорически объявил ему, что принятая мною мера останется в силе" [10, с. 86].

Чи думав тоді Костомаров, що це розпорядження (відомчий акт) П. Валуєва всього лиш прелюдія до Указу Олександра II від 18 (30) травня в Емсі про заборону ввозу до Росії українськомовних видань, друкування оригінальних творів та перекладів, текстів до нот, постанов українських п'єс...? Але це вже інший епізод у війні з нашою Мовою, на полі битви за яку Костомаров "вигорів як олива в світильнику", зменшивши "цю ударну площину, щоб легше її обстояти" [2, с. 10]. Попри те, маємо засвоїти та осмислити щонайменше шість віхових сходинок у народженні Валуєвського циркуляра, на більшості з яких печать боротьби Костомарова за нашу мову: лист анонімів (4 березня 1863 р.), лист-донос І. Кулжинського до генерал-губернатора М. Анненкова (27 березня 1863), стаття М. Каткова в "Московскіх вєдомостях" (21 червня 1863 р.), подання-донос голови Київського цензурного комітету О. Новицького міністрові внутрішніх справ П. Валуєву (27 червня 1863 р.), доповідна П. Валуєва цареві Олександрові II (11 липня 1863 р.), секретне розпорядження П. Валуєва про заборону українськомовної навчальної та релігійної літератури (18 липня 1863 р.). У трьох із цих документів прямо, в одному опосередковано згадано М. Костомарова як призвідника освітнього та релігійного процесу українською мовою, що має небезпечне сепаратистське спрямування щодо імперії [10, с. 58-59, 61-63, 66-71, 72-76, 79].

Отже, висновок із цієї мовно-освітньої битви між Костомаровим та Валуєвим як показових персон антагоністичної історії того часу очевидний: мова й освіта – категорії політично-державні. Битва за мову – це битва за владу та панування! Якщо імперська російська влада та її навколо культурний істеблішмент це дуже добре усвідомлювали й відразу ж умикали систему протидії, то сколонізований український інтелектуальний провід усіма можливими нереволюційними методами домагався існування останнього прихистку своєї нації ("народності") – мови та початкової освіти цією мовою. Безпомічний аргумент М. Костомарова про те, "что народ не хочет отделения" [8, с. 145], а хоче лише говорити та навчатися своєю мовою, в останню чергу засвідчує ліберальність його поглядів, проте передусім свідчить про безапеляційну рацію валуєвих. Отож є в кого повчитися й засвоїти цей урок історії вже в третьому тисячолітті.

1. Г о н ч а р О. Українофільська діяльність Миколи Костомарова 1863-1885 рр. у дзеркалі його епістолярної спадщини // Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/95326/08Gonchar.pdf?sequence=1е-ресурс, с. 119-122,19 червня 2017 р.

2. Г р у ш е в с ь к и й М. З публіцистичних писань Костомарова // Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. – К., 1928. – С. 3-21.

3. Д а н и л е н к о А. Українська Біблія і Валуєвський циркуляр 1863 р. // Українська мова. – 2013. – N4. – С. 3-21.

4. Є г о р о в В. Науково-публіцистична боротьба М. І. Костомарова проти антиукраїнської політики царизму (1860-ті-початок 1880-х рр.) // http://shron.chtyvo.org.ua/Yehorov_Vladyslav/Naukovo-publitsystychna_borotba_M_I_Kostomarova_proty_antyukrainskoi_polityky_tsaryzmu_1860-ti__poch.pdf, с. 37-51, 19 червня 2017 р.

5. К о с т о м а р о в М. Закон Божий. Книга буття українського народу. – К.: Либідь, 1991. – 40 с.

6. К о с т о м а р о в М. Дві руські народності. – К.: Вид-во Пр.АТ "Українська прес-група", 2012. – 72 с.

7. К у б а й ч у к В. Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови. – К.: "К.І.С.". – 176 с.

8. П і н ч у к Ю. Заборонена стаття М. І. Костомарова // Український історичний журнал. – 1990. – N1. – С. 137-146.

9. П і н ч у к Ю. Микола Іванович Костомаров (1817-1885). – К.: Наук. думка, 1992. – 232 с.

10. У к р а ї н с ь к а ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання / Упорядник Геннадій Боряк. – К.: ТОВ "Вид-во Кліо", 2015. – 810 с.

11. Ш а н д р а В. Мова як засіб формування національної ідентичності / В. Шандра // Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання. – К.: ТОВ "Вид-во Кліо", 2015. – С. VII-ХХХVI.

Хто програв суд: Фаріон чи суддя-москвофіл Стрельбицький?

Зробила над собою зусилля і прочитала 16 сторінок публіцистично-політичного маразму від львівського судді В. Стрельбицького, що персонально ухвалив рішення відмовити професорові Ірині Фаріон "у задоволенні позовних вимог у повному обсязі" через її так званий "аморальний проступок" на адресу москвоязичних представників "Азову" (розумій Нацкорпус Авакова), що досі заявляють про своє убоге право москворотити у війську, всупереч ст...

ВІДПОВІДІ ВІД ПОСАДОВЦІВ на мої звернення щодо хамоматюкальників з Нацгвардії України

13 листопада 2023 року у відповідь на брутальний матюкливий випад на мою адресу представника політичної партії Нацкорпусу М. Жоріна (такі собі аваковці), а також майора Нацгвардії Б...

СЛІДСТВО і ДОПИТ

Як і обіцяла, що інформуватиму про перебіг слідства у справі моєї заяви до Управління кіберзлочинів з вимогою відкрити кримінальне провадження щодо зловмисників...

БОРИС ГРІНЧЕНКО – ВОЇН на полі МОВИ. 160 літ вічности

...кожен, хто приносить хоть крихту обмоскалення в наш народ (чи словом з уст, чи книжкою), - робить йому шкоду, бо відбиває його від національного ґрунту...

''Звільнити Ірину Фаріон – це вбити Правду, Мову, Ідею'', – Оксана Микитюк, мовознавець

Дуже актуально в день реєстрації мого судового позову про незаконне і брутальне звільнення мене зі Львівської політехніки опублікувати цей допис...

#НЕПРОМОВЧУ! Любов Голота про Ірину Фаріон

Любов Голота – письменниця, лавреат Шевченківської премії (2008), головний редактор тижневика "Слово Просвіти" https://www.facebook.com/lubovholota Ірина Фаріон знаю з часу, коли вона та її студенти здійснили чудовий проект, створивши влучні, актуальні плакати на захист української мови...