ПРАВОПИС 20-30-х рр. ХХ ст. У ПОЛІТИЧНИХ ПЕРСОНАХ

Цьогоріч виповнюється 100 років, як 29 квітня 1918 року Міністерство народної освіти ухвалило "Найголовніші правила українського правопису", які на доручення першого міністра Центральної Ради І. Стешенка уклав Іван Огієнко – приват-доцент Київського університету. Вже 1919 року під "Головнішими правилами українського правопису", ухваленими МНО для шкільного вжитку, підписався новий міністр освіти та автор цих правил Іван Огієнко. Відтак новостворена правописна комісія Української академії наук на чолі з А. Кримським доопрацювала ці правила, що вийшли окремою брошурою 1921 року і їх затвердив нарком освіти М. Гринько: "Найголовніші правила українського правопису", що базувалися значною мірою на фонетичному правописі П. Куліша – Б.  Грінченка, лягли в свою чергу в основу правописних правил у Харкові 1928 року" [4, с., 306].

Отже, 90 років тому, 6 вересня 1928 року, нарком освіти М. Скрипник після роботи Всеукраїнської правописної конференції, що відбулася в Харкові 26 травня – 6 червня 1927 року (понад 50 учасників), затвердив перший соборний академічний український правопис: "Зараз ми можемо визнати факт величезної культурної ваги, факт досягнення єдиного українського правопису" [4, с. 429]. 1933 року цей Правопис оголошено "націоналістичним": його основні засади знищено разом із авторами правопису та носіями самої мови...

Чинний Український правопис (ост. вид. 2012 р.) як основна мовна конституція і наріжний камінь культури мови – це наслідок і узаконення так званої української совєцької мови, яку "нормалізовано" у 20-30-і роки ХХ ст. "Нормалізацію" здійснено через насильну зміну внутрішньої структури мови (інтерференція та асиміляція як лінгвоцид) та зовнішній демографічний вплив на носія цієї мови (Голодомор, репресії та терор шодо українців як геноцид). Ці катастрофічні явища лінгвоциду та геноциду актуальні не лише як історичні факти-пересторога, але і як сучасна мовна реальність, що складно піддається до зміни. Ухвалений чужинцями через терор щодо українців Правопис 1933 року і досі чинний. Значний сегмент українського суспільства і досі в колонізованому стані, що і є основною причиною незмінених "червоних" норм правопису.

Щойно запропонований 15 серпня проєкт Правопису -2018 – це кровозмісне двоголове дитя компромісу: і вашим, і нашим. Типова модель гібридного та розвоєного мислення (шизопсихоглосного) більшости членів правописної комісії, про що детально напишемо в наступному матеріялі.

У цій розвідці розглянемо першу хвилю історії творення "червоного" правопису як факту суспільної реальности крізь призму політичного персоналістичного чинника і розкриємо ролі стрижневих політичних постатей у кодифікації правопису в часи першої хвилі совєтизації, зокрема висвітлимо їхнє етнічне походження та світогляд. Мусимо усвідомити та осмислити роль політичної персони та історичних обставин у творенні мовної конституції як артефакту культури та політики. І тоді, і сьогодні!

Московсько-більшовицька окупація України у 20-і роки ХХ ст. призвела до повної деструкції наріжного каменя культури мови – першого академічного і соборного українського Правопису 1929 року, який затвердив нарком освіти М. Скрипник 6 вересня 1928 року, а ВУАН та НТШ ухвалили його 1929 року. Саме відтоді його й почали називати "Українським правописом" [2,  с. 56; 7,  с. 18]. Вирішальну роль у затвердженні цього правопису відіграв націонал-комуніст із Донеччини (з Ясинуватої Бахмутського повіту) М. Скрипник (1872-1933), який у знаковій на сьогодні статті "Донбас і Україна" (1920) виписав характерні мовні пріоритети, зумовлені природністю української мови в устах донецького селянина: "Українського селянина ми зможемо завоювати, лише підходячи до нього із зрозумілою йому мовою, а коли треба, то й вивчаючи навіть цю саму мову. Ось чому комуністична партія в своїй резолюції ЦК КП (б) У прямо поставила своїм завданням розвиток української культури, "культивування" української мови, навчання її державних службовців – радянських службовців" [11,  с. 12].

Не менше злободенні соціолінгвальні спостереження М.  Скрипника, висловлені у статті "Есперантизація чи українізація" (1930). Переймаючись "кепською справою з українізацією Сталінщини та взагалі Донбасу" і висловлюючи сподівання, що "в майбутньому запевно зукраїнізується Сталіне" (звернімо увагу на флексію -е в цьому топонімі, що тепер Донецьк), він покликається на дані перепису "людности з 1926 року", відповідно до якого виявлено патологічне явище в Україні, яке і сьогодні має масштабні обриси: невідповідність етнічного походження і визначення "рідної" мови (відповідно до перепису 2001 року, 14% (бл. 5 млн.) українців назвали рідною мовою російську). М. Скрипник це соціолінгвальне явище, що охопило тоді 1 400 000 осіб, називає "коефіцієнтом 300-літнього русифікаторства царату" і "наслідком пригноблення українського народу": "Цю спадщину 300-ліття зліквідувати відразу абсолютно неможливо. Це великий процес культурний і господарчий, що відбувається тепер, йде величезними кроками". Коефіцієнтом цієї русифікаторської політики є також так звана "ламана мова" зросійщених українців, що говорять "з російським акцентом та з домішкою російських слів" [11,  с. 186-187].

Ще однією базовою проблемою зазначеної статті є зароджуване соціолінгвальне явище протистояння між інтернаціоналізацією (тепер космополітизацією та лібералізмом) та українізацією (тепер націоналізмом і консерватизмом), а саме між: есперантом та українською мовою. Звісно, що форму есперанто М.  Скрипник змінює за аналогією до іменників другої відміни. Цей політичний діяч слушно зауважує, що новітня есперантизація суспільства – це зовсім не спосіб інтегруватися у світову спільноту (хоч би задля розбудови комунізму), а прихований і зловмисний спосіб "підмінити українізацію есперантизацією": "Ця есперантизація йде проти українізації... [...] Для нас питання українізації це є питання мільйонів трудящих мас. Це невід'ємне завдання цілої соціялістичної перебудови країни. Тому знову я підчеркую, що лінію проведення есперантизації замість українізації треба категорично й рішуче засудити і відкинути" [11, с.  190-191]. Чи не нагадує це сьогоднішню безпрецедентну англіїзацію освітньо-наукового простору, що зумисне здійснюють не поряд, а замість необхідної і тотальної українізації?

На ту пору тотальної московізації України його доля як "надхненника" українізації [16, с. 323-324] була визначена: неминуча загибель, тому, не чекаючи на здійснення вироку від П. Постишева, він вчинив самогубство 7 липня 1933 року.

Одночасно знищено основний продукт багатолітньої мовознавчої правописної думки та кульмінацію скрипниківської українізації 20-х років – "Український правопис" (1929). Від весни 1933 року розпочалася безприкладна атака на "скрипниківський" правопис, а вже наприкінці 1933 року вийшло його перше совєтизоване і деукраїнізоване видання. Передували цьому постанови Наркому освіти УРСР вже на чолі з В.  Затонським (1888-1938, родом із Хмельниччини) із дуже промовистими мілітарними назвами: "Резолюція Комісії НКО в справі перевірки роботи на мовному фронті", "Резолюція Комісії НКО для перевірки роботи на мовному фронті в питаннях термінології", "Резолюція Комісії НКО для перевірки роботи на мовному фронті в справі граматичній" та у виступі і книжці очільника новоствореної Правописної комісії, заввідділу агітації та пропаганди Політбюро ЦК КП (б) У, заступника наркома освіти А.  Хвилі – "Націоналістична небезпека на мовному фронті й боротьба проти неї" (26 квітня 1933 року), "Знищити коріння українського націоналізму на мовному фронті", а також у низці статей "правильних" мовознавців у журналі "Мовознавство" за 1933 рік, що написані в пік Голодомору і ще не зросійщеною українською мовою, зокрема у царині фонетичній. Саме того року, як свідчив в одній із доповідей 1934 року нарком освіти В. Затонський, знищено 1649 українських науковців-"націоналістів", здебільшого фахівців з української мови та історії [12, с.  140-148; 9, с.  136-137]. Символічно, що того ж В. Затонського, що здійснював уніфікацію українського та російського освітніх процесів, збільшував кількість годин на вивчення російської мови, знищував Кам'янець-Подільський державний університет, воював з "галицьким" діялектом, совєтизував правопис, арештовано прямо в кінотеатрі 3 листопада 1937 року і звинувачено в належності до "антирадянського українського націоналістичного центру" і 29 липня 1938 року, всупереч вирокові 10 років тюремного ув'язнення, - розстріляно того ж дня [15].

Виняткову роль у першій хвилі знищення "Українського правопису" 1929 року виконував заступник В.  Затонського А.  Хвиля (1898-1938, справжнє прізвище Олентир чи Олінтер, родом із Чернівеччини), відомий своїми статтями про вигаданий петлюрівський антисемітизм [1]. 25 квітня 1933 року при Наркомосі створено Комісію для перегляду роботи "на мовному фронті" під його головуванням [16,  с. 337]. Наступного дня на комісії НКО А. Хвиля виголосив доповідь "Націоналістична небезпека на мовному фронті й боротьба проти неї", де, зокрема, зауважив на правописній проблематиці: "...в державному українському правописі, зокрема в 3-ій частині його, є пункти, що їх застосування, як виявилося, дає політично шкідливі наслідки, скорегувати український правопис в частині правопису іншомовних слів..." [6,  с. 149].

Рішення про "скоригування" не забарилося. Наприкінці червня 1933 року  Політбюро ЦК КП (б) У затвердило постанову "Про зміну в українській науковій термінології, граматиці та правописі", подану комісією у складі, С.  Косіора, П.  Постишева, В.  Затонського та А.  Хвилі. Постанову не оприлюднено, текст збережено лише в архіві. Як наслідок, без жодних дискусій і конференцій 5 вересня 1933 року затверджено новий деукраїнізований "Український правопис", очищений "від націоналістичних перекручень, що ставили перешкоди оволодінню грамотністю широкими масами і спрямовували українську мову на відрив від мови російської" [13, с. 489]. З українського правопису вилучено майже все, що відбивало самобутні риси української фонетико-морфологічної системи. Відтак у лютому 1934 року видано окремою книжкою "Український правопис (1933) ". Склад правописної комісії цієї першої хвилі знищення правопису не названо. За логікою сатанинського терору, цього борця з "українським буржуазним націоналізмом" та природою української мови заарештовано 1937 року і розстріляно 1938 року як "агента польської розвідки" та одного з "організаторів і керівників антирадянської націонал-фашистської диверсійно-терористичної організації в Україні, яка своєю метою ставила повалення Радянської влади" [17].

Позаяк членів правописної комісії не вказано, то Ю.  Шерех слушно зазначає, що серед них найімовірніше був Н.  (Нухим Аронович) Каганович (1903-1938, з Бердичева) , "єврей з походження, росіянин культурою", ще один "диктатор" зросійщення українців [16, с. 334-335, 341, 358]. Про це свідчать три його статті ще 1930 року: "Проти "народництва" в мовознавстві (Куди йде українська літературна мова?) , у якій наголошено на "поживності" для української мови "язичія", себто суржика; "Кілька слів про словники" (1930), укладачам яких закинуто "наукове шкідництво" і "українське буржуазно-національне хуторянство" і "Мовна теорія українського буржуазного націоналізму", у якій "буржуазний націоналізм" виявлено у: 1) відкиданні неологізмів революційної епохи; 2) відкиданні інтернаціональних слів; 3) відкиданні мовних складників, спільних з іншими мовами радянських республік, особливо російською; 4) намаганні прищепити мовні складники клясово ворожого характеру; 5) намаганні через мову розповсюдити февдальну й буржуазну ідеологію; 6) намаганні запровадити штучні новотвори; 7) викривленні тлумачення багатьох понять, зокрема політичних, економічних тощо (правопис Н. Кагановича збережено – авт.) [16,  с. 335-337].

Отож фас українській мові дано персоніфіковано й обґрунтовано. У розлогій документально-історіографічній праці "Інститут мовознавства... Матеріали до історії (1930-2005) " його безпристрасно згадано як директора Інституту мовознавства ВУАН (з вересня 1934 по березень 1937 р.), за якого здійснено "велику роботу над викоріненням націоналістичного шкідництва" [3, с. 30], як відповідального редактора журналу "Мовознавство" і "одного з керівників роботи над "Українським правописом" (1933) , а в доповідній записці Президії АН УРСР до ЦК КП (б) У за 1934-1937 рр. йшлося про "наукову розробку питань правопису" під керівництвом Н. Кагановича [3,  с. 30]. Відтак зауважено, що після процесу Камєнєва-Зинов'єва (серпень 1935 р.) серед репресованих 1938 року виявився "колишній директор Інститут мовознавства, член-кореспондент АН УРСР Н. А Каганович"...[3, с. 31]. Наголосимо, що цьому "політичному" докторові наук і член-кореспондентові було всього 35 років! Слушно зауважує історик О. Іщук, що на Н. Кагановича звернули увагу найвищі політичні чини після його критичних статей про "націоналістичні впливи" на українську мову – звідси посади, звання і помешкання в Києві. Проте справедлива гра долі в тому, що його арештовано 27 листопада 1937 року і розстріляно 20 січня 1938 року в Києві саме за "український буржуазний націоналізм" та "троцькізм" і, як припускають, похований він у безіменних могилах на території спецоб'єкту НКВС у Биківнянському лісі [5].

Над усіма цими реалізаторами терору щодо української мови та її носіїв горезвісно нависає постать етнічного росіянина П.  Постишева (1887-1939) з міста Іваново-Вознесенська (Росія), що вдруге, разом із понад трьома тисячами "таваріщєй", присланий до України у січні 1933 року як другий секретар ЦК КП (б) У з абсолютно необмеженою владою задля повного погрому українізації через організацію Голодомору, розстріли української інтелігенції, знищення українських церков і, звісно, українського правопису. Як зауважив Ю. Шерех, "Згубні наслідки політики Постишева виявилися, отож, не в забороні української мови чи формальному припиненні українізації, а в майже тотальному розгромі українських кадрів" [16,  с. 342]. Проте хто зброю підняв – від неї і загине: в Москві Постишева звинувачено в організації та керівництві диверсійно-шкідницькою роботою в Україні і розстріляно 26 лютого 1939 року як "японського шпигуна" та "правого троцькіста", відтак  13 січня 2010 року Апеляційний Суд міста Києва визнав Постишева винним в організації Голодомору. Прикметно, що і А. Хвиля (Олінтер), і В. Затонський брали участь в організації Голодомору в частині реалізації хлібозаготівель.

По інший бік барикад знищення самих кодифікаторів Правопису 1929 року. Серед них основний нормалізатор української мови ХХ ст. О.  Синявський, відкривачі нової змішаної діялектної основи нашої мови В.  Ганцов та О.  Курило, найпотужніший поліглот світу та укладач академічного словника живої української мови А. Кримський, автор першої наукової граматики С.  Смаль-Стоцький (на диво, вцілілий, але здискредитований), автор першого правописного словника за соборним правописом Г.  Голоскевич, автор першої історії української літературної мови та знавець синтасису як моделі національного світобачення М.  Сулима, автор першого історичного словника української мови Е.  Тимченко, автор першої праці з української стилістики Б.  Ткаченко, автор завжди злободенного гасла "Геть від Москви!" М.  Хвильовий...

Отже, у кодифікуванні мовних норм у 20-30-і роки ХХ ст. політичний персоналістичний чинник та суспільно-політичні обставини мали визначальне значення: боротьба за мовну норму отримала ціну самόго людського життя. Чи не є це найпереконливішим доказом націєтвірної та державотвірної ролі унормованої літературної мови самодостатньої нації через її мовну конституцію – Правопис? Подальший аналіз кореляції персоналістичного чинника і внутрішнього розвитку мови – один із визначальних напрямів лінгвоперсонології та соціолінгвістики.

Далі буде про проєкт Правопису 2018.

Ірина Фаріон, доктор філології, професор



1. Годун Н. Політична діяльність А. Хвилі в УСРР (1926-1936 рр.): функції і завдання головного цензора. Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/51799/08-Godun.pdf?sequence=1 (11.02.2018).

2. Данильчук Д. В. Український правопис: роздоріжжя і дороговкази. К., 2013.

3. Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України – 75, 1930-2005: Матеріали до історії. К., 2005.

4. Історія українського правопису ХVI-ХХ століття. Хрестоматія / Упорядн. В. Німчук та ін. К., 2004.

5. Іщук О.  Режим доступу: http://www.cdvr.org.ua/content (11.02.2018).

6. Кубайчук В. Хронологія мовних подій в Україні (Зовнішня історія української мови). К., 2004.

7. Німчук В. В. Переднє слово // Історія українського правопису ХVI-ХХ століття. Хрестоматія. К., 2004.

8. Німчук В. В. Проблеми українського правопису ХХ – початку ХХI ст. Кам'янець-Подільський, 2002.

9. Погрібний Анатолій. Раз ми є, то де? (З розмов про наболіле). К., 2003.

10. Про український правопис і проблеми мови. Нью Йорк-Львів, 1997.

11. Скрипник М. Статті й промови з національного питання / Упоряд. Іван Кошелівець. Мюнхен, 1974.

12. Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду. Документи і матеріали / За редакцією Лариси Масенко. К., 2005.

13. Український правопис (1933) // Історія українського правопису ХVI-ХХ століття. Хрестоматія. К., 2004.

14. Фаріон І. Правопис – корсет мови? Український правопис як культурно-політичний вибір. Львів, 2004.

15. Черкаська Г. І воздалося за справами. Режим доступу: http://www.uamodna.com/articles/i-vozdalosya-za-spravamy/ (11.02.2018).

16. Шерех Юрій. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941) // Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеологія. Три томи. Т. 3. Харків, 1998.

17. Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.