ЛІБЕРАЛЬНО-ГІБРИДНА МОДЕЛЬ МОВНОГО ПИТАННЯ В ЗАКОНІ УКРАЇНИ "ПРО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ЯК ДЕРЖАВНОЇ"

5 квітня 2019 року після двох місяців розгляду 2 тисяч 59 правок ухвалено мовний закон "Про забезпечення функціонування української мови як державної", який підтримали 278 депутатів [4]. Лише фракція "Опозиційний блок" в повному складі голосувала проти. Набуває він чинности за два місяці від дня опублікування, проте за винятком значної кількости статей. Чи справді цей закон деколонізує Україну? Чи цей закон є національною моделлю розв'язання мовного питання в Україні чи все-таки ліберально-гібридною?

Його вступна декларативна частина має виразно національно зорієнтований характер, про що свідчить її базування на "Концепції державної мовної політики" (2010 р.) [12] і характерна суспільно-політична термінологія в преамбулі та загальних засадах: мова – "гарантія збереження ідентичности", "визначальний чинник і головна ознака ідентичности української нації", "базовий системотвірний складник української громадянської нації" (то зовсім чудасія: "громадянська" нація), "інструмент єднання суспільства", є "мовою міжетнічного спілкування в Україні"; "державотворча і консолідаційна функція української мови", "її роль в забезпеченні територіяльної цілісности та національної безпеки України", "верховенство української мови як єдиної державної мови".

Вперше наголошено, що мета закону – "створення належних умов для забезпечення і захисту мовних прав і потреб українців", на відміну від попередніх мовних законів, а також Конституції України, де обов'язково в невіддільній прив'язці з українською мовою йдеться про мови нацменшин. Не менше важливою для деколонізованого дискурсу закону є апелювання до історичного минулого як "багатовіковою асиміляційною політикою колонізаторів та окупантів", що призвели до "деформацій національного мовно-культурного і мовно-інформаційного простору".

Серед декларативних новацій закону суто лінгвістичні приписи: "вживання замість іншомовних українських слів, словосполучень і термінів у разі, якщо в українській мові існують рівнозначні відповідники", "запобігання вульгаризації української мови та змішування її з іншими мовами", "популяризація діялектів і говірок української мови та ії збереження".

Вперше закон передбачає створення окремого мовного органу "Національну комісію зі стандартів державної мови" (ст. 43), запроваджує посаду Уповноваженого із захисту державної мови (ст. 49) та передбачає штрафи за порушення відповідних статей (прикінцеві та перехідні положення). На жаль, із закону вилучено розділ про мовну інспекцію, що логічно доповнювала каркас мовного закону національного, а не ліберально-гібридного типу.

Проте позитиви цього закону та його декларативні вербально-термінологічні посили значною мірою лише ширма, за якою криється його ліберально-гібридна сутність. Вона полягає у трьох площинах: у змісті базових статей закону;у вторинності мовного закону, що системно відсилає до інших законів; у прикінцевих та перехідних положеннях, що відтерміновують дію закону не просто на місяці, а на роки.

[*]Про гібридність змісту базових статей закону.

У ст.8,п.2 (Мова документів, що посвідчують особу громадянина України) ідеться про право громадян, "рідна мова яких відмінна від української", "на транскрибований запис своїх прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції в документах, що посвідчують особу громадянина України", що повторено і в ст. 40, п. 2 цього закону. Таке право слід приписувати лише за умови написання питомого антропоніма поряд із українською транслітерацією, що мало б посилити державний статус української мови у сфері національної антропоніміки.

Неможливо збагнути, на якій підставі після першого читання законопроекту зі ст. 9, п. 2 (Особи, які зобов'язані володіти державною мовою та застосовувати її під час виконання службових обов'язків) з переліку обов'язкового застосування державної мови під час виконання службових обов'язків зникли народні депутати України, але підлягають такому обов'язкові депутати Верховної ради Автономної Республіки Крим, депутати місцевих рад та ін.!

Три наступні статті закону поєднані терміном, почерпнутим із радянського Закону "Про мови в Українській РСР" 1989 року, "мова, прийнятна для сторін" [9, c. 145-147, 149 ]. Йдеться про застосування такої моделі внутрішньо державної комунікації в органах правопорядку (ст. 16, п. 2) (поряд із прийнятою нашою пропозицією залучення перекладача), у сфері обслуговування споживачів (ст. 30, п. 3), у сфері охорони здоров'я (ст. 33, п. 2) – за умови лукавого зазначення у п.1 всіх цих статей, що мовою "в органах правопорядку, розвідувальних органах, державних органах спеціяльного призначення з правоохоронними функціями", "мовою обслуговування споживачів", "у сфері охорони здоров'я, медичної допомоги та медичного обслуговування" є державна мова.

Проте кульмінацією постколоніяльної моделі мовного питання в цьому законі є освітня стаття, лукаво названа "Державна мова у сфері освіти", що складається аж із дев'ятьох пунктів, більшість із яких виконує функцію обмеження державного статусу української мови і запровадження в навчальний процес мов національних меншин не як окремих предметів, а як мови навчання. Інакше кажучи, це реанімація радянської моделі мовної політики в освіті:"Особам, які належать до національних меншин України, гарантується право на навчання в комунальних закладах освіти для здобуття дошкільноїта початкової освіти, поряд із державною мовою, мовою відповідної національної меншини України. Це право реалізується шляхом створення відповідно до законодавства окремих класів (груп) з навчанням мовою відповідної національної меншини України поряд із державною мовою і не поширюється на класи (групи) з навчанням державною мовою" (ст. 21, п.1).

Пропозиції націоналістичних сил про навчання по всій освітній вертикалі – від дошкільної до вищої школи – лише державною мовою не враховано. Не враховано також пропозиції навчатися мовами національних меншин у недільних чи суботніх школах (відповідно до 53 ст. Конституції) та рішення Конституційного Суду України від 14.12.1999 р. У п. 3 ідеться про виправлення показово колоніяльного пункту в законі "Про вищу освіту" (автор цієї правки Л. Гриневич) про право зовнішнього незалежного оцінювання та вступних випробувань мовами національних меншин і здійснення цього процесу державною мовою. Проте цей припис набере чинности аж 2030 року!

У сфері науки (ст. 22) вже, як звично у п.1, йдеться про те, що мова науки – державна, проте чотири наступні пункти допускають мови ЕС та англійську: "Наукові видання публікуються державною мовою, англійською мовою та/або іншими офіційними мова Европейського Союзу" (п.2). Дисертації, автореферати та відгуки опонентів приписано публікувати також державною або англійською мовою, а, на бажання здобувача, захищати англійською мовою.

Вважаємо, що саме в науці слід піднімати статус української державної мови, зокрема, як творення наукового стилю і питомої термінології, а також як способу формування для української мови світового конкурентоспроможного поля. Тому двоїсте формулювання про опублікування наукових робіт і захист дисертацій "державною мовою або англійською мовою" не реалізовує цього завдання. Така націєзахисна пропозиція чітко викладена в законі 5669:"Результати фундаментальних та прикладних наукових досліджень, отримані у державних наукових установах та державних наукових організаціях, а також у державних та комунальних вищих навчальних закладах, публікуються в Україні українською мовою. Інформація про результати фундаментальних та прикладних наукових досліджень може бути перекладена та опублікована іноземною мовою" (ст. 28, п. 4).

Амбівалентний характер має і стаття "Державна мова у сфері культури" (ст. 23). Попри п.1, де "Держава забезпечує застосування державної мови у сфері культурі", у п. 2 цей припис спростовано "творчим задумом організатора заходу", який легко і законно без будь-якої мотивації заводить у культурну сферу держави чужу мову, найчастіше російську: "Мовою проведення культурно-мистецьких, розважальних та видовищних заходів є державна мова. Застосування інших мов під час таких заходів дозволяється, якщо це виправдано художнім, творчим задумом організатора заходу, а також у випадках, визначених законом щодо порядку реалізації прав корінних народів, національних меншин України" (п. 2).

Показово гібридною є стаття про державну мову друкованих засобів масової інформації (ст. 25, п. 4. Державна мова у сфері друкованих засобів масової інформації), відповідно до якої допустимі друковані змі іншою мовою та ще й в окремо взятому місці:"У кожному місці розповсюдження друкованих засобів масової інформації друковані засоби масової інформації державною мовою мають становити не менше 50 відсотків назв друкованих засобів масової інформації, що розповсюджуються в цьому місці".

Системна помилка законів з мовним питанням, ухвалених у час президентства П. Порошенка, пов'язана з наскрізним квотуванням як не самої мови, то українськомовного продукту. Замість запроваджувати квоти на використання чужомовного продукту, український законодавець квотує власний простір, через що він йому і не належить. Це характерна ознака гібридної мовної політики

Цей же квотувально-угодовський підхід застосовано у сфері книговидання та книгорозповсюдження. Перший пункт цієї статті утверджує абсолютний полілінгвізм у видавничій сфері (і знову з покликанням на інший закон "щодо порядку реалізації прав корінних народів, національних меншин України"):"1. Видавець, внесений до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції, зобов'язаний видавати державною мовою не менше 50 відсотків усіх виданих ним упродовж відповідного календарного року назв книжкових видань.Ця вимога не поширюється на видавничу продукцію, видану кримськотатарською мовою, іншими мовами корінних народів чи національних меншин України за рахунок коштів державного та/або місцевих бюджетів відповідно до закону щодо порядку реалізації прав корінних народів, національних меншин України" (ст. 26. п. 1). Понад то, у п. 2 йдеться про розповсюдження книжкових видань мовами ЕС, а також про "спеціялізовані книгарні, створені для реалізації прав корінних народів, національних меншин". Себто література мовами національних меншин і корінних народів може бути в будь-яких книгарнях та ще й до того ж у спеціялізованих.

У період виняткового розвитку інформаційних технологій особливого значення набуває функціювання мови у сфері користувацьких інтерфейсів комп'ютерних програм та веб-сайтів (ст. 27). Позаяк стаття нараховує аж вісім пунктів, то обмеження статусу державної мови більше ніж очевидне. Основний посил цієї багатопунктної статті в тому, що комп'ютерна програма з користувацьким інтерфейсом "повинна мати користувацький інтерфейс державною мовою та/або англійською мовою, або іншими мовами Европейського Союзу", хоч, як зазначено в п. 6, для користувачів в Україні державною мовою має завантажуватися за замовчуванням. Показово обмежує державний статус української мови п. 8 статті, оскільки в спеціялізованому науковому, технічному, медико-діягностичному та іншому професійному обладнанні нехтує державною мовою на користь англійської. Такий підхід засвідчує не просто вторинне ставлення до державної мови, але й блокує розвиток наукової термінології у вузьких галузях на питомій основі, а отже, не актуалізує ні можливостей українського поняттєвого дискурсу, ні мови.

Амбівалентний характер має ст. 38 ("Державна мова у зверненнях до громадських об'єднань, політичних партій та інших юридичних осіб"), що допускає звернення до громадських об'єднань, політичних партій та інших юридичних осіб іншими мовами. У такому разі представники цих інституцій мають бути поліглотами.

[*]Про вторинність мовного закону

Вторинність мовного закону полягає в системному відсиланні до інших законів, де принагідно виписане мовне питання: закон "Про судоустрій і статус суддів" (ст. 14), закон "Про національні меншини в Україні" (ст. 21, 23, 26, 29, 32), що чомусь названий "законом щодо порядку реалізації прав корінних народів, національних меншин України",закон "Про кінематографію", "Про державну підтримку кінематографії в Україні" (с. 6), закон "Про телебачення і радіомовлення" (ст. 24), "Про захист прав споживачів" (ст. 30) чи так звані "спеціяльні закони" в освіті (ст. 21).

У ст. 14 ("Застосування державної мови в судочинстві") віднаходимо поклик на закон "Про судоустрій і статус суддів", в якому статус української мови обмежено правом використання іншої мови. Якщо у ст. 12, п.1 цього закону йдеться про те, що "судочинство і діловодство в судах України проводяться державною мовою", то п.3 це показово спростовує: "Суди використовують державну мову в процесі судочинства та гарантують право громадян на використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють".

Винятковою щодо нівелювання державного статусу української мови є освітня ст. 21 з особливим п. 9, який у принципі заперечує дію цього закону в освітній царині, позаяк відсилає до інших законів: "Особливості використання мов в окремих видах та на окремих рівнях освіти визначаються спеціяльними законами". І цей "спеціяльний" закон не забарився. 30 травня 2019 року в першому читанні проголосовано законопроєкт "Про повну загальну середню освіту", ст. 5 якого має гібридно-угодовський характер. Квотування державної мови на всіх рівнях навчання здійснено залежно від етапу освіти (початкової (1-4 класи), базової (5-9 класи) і профільної (10-12 класи) та етномовного принципу носіїв: корінні народи України (кримські татари, караїми, кримчаки), національні меншини з мовами ЕС, інші нацменшини. Всі ці рівні освіти і чужомовні категорії населення об'єднані процесом навчання мовами меншин: "Особи, які належать до національних меншин, мови яких є офіційними мовами Європейського Союзу, та реалізують право на навчання мовами відповідних національних меншин, здобувають в комунальних та корпоративних закладах освіти відповідно до вимог державних стандартів:

базову середню освіту державною мовою в обсязі не менше 20 відсотків річного обсягу навчального часу у 5 класі з щорічним збільшенням такого обсягу (не менше 40 відсотків у 9 класі);

профільну середню освіту державною мовою в обсязі не менше 60 відсотків річного обсягу навчального часу.

Особи, які належать до інших національних меншин, здобувають в комунальних та корпоративних закладах освіти відповідно до вимог державних стандартів базову та профільну середню освіту державною мовою в обсязі не менше 80 відсотків річного обсягу навчального часу" (п.7).

Особи, що належать до корінних народів та національних меншин, здобувають початкову освіту державною мовою в обсязі від 10 до 20 відсотків (п. 4, 5, 6). Понад то, відповідно до п. 8, у кожній школі можна відкрити клас з мовою нацменшини: "Право на навчання мовою корінного народу чи національної меншини України реалізується шляхом відкриття окремих класів з навчанням відповідною мовою поряд із державною мовою і не поширюється на класи з навчанням українською мовою.

Клас з навчанням, поряд з державною, мовою корінного народу чи національної меншини України, відкривається відповідно до вимог цього Закону за наявності достатньої кількості заяв про мову навчання від учнів (або їх батьків), які належать до відповідного корінного народу чи національної меншини".

Викликає застереження припис (п. 11) про право приватних закладів "вільного вибору мови освітнього процесу" (за умови оволодіння їхніми учнями державною мовою відповідно до вимог державних стандартів середньої освіти).Така ж лазівка з правом вільного вибору мови навчання в закладах вищої освіти закладена і в законі "Про вищу освіту" (ст. 48, п. 3). В умовах слабкої національної держави, війни з Росією, розхитаної національної свідомости така модель не працюватиме на укріплення нашого суверенітету, про що свідчить анексований Росією Крим, окупована третина Донбасу. Саме там був найнижчий відсоток загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання: Севастополь – 2.2%, АР Крим – 5.4%, Донецька область – 32.9%. У вищій школі – найменший відсоток у Севастополі: 3.6%, в АР Крим: 13.5%, в Донецькій області: 37.1%, в Луганській: 52.5% (станом на 2006 рік) [5, с. 202, 204].

Подібні проблеми назрівають на Закарпатті, де"угорська сторона практично відтворила повноцінну власну систему освіти, в якій навчальний процес відбувається виключно угорською мовою. І це при тому, що загальнодержавну освітню політику місцеві діячі постійно звинувачують в надмірній українізації. Загальновідомо, що організаційним та ідеологічним центром угорськомовної національної меншини на Закарпатті є угорський приватний виш – Закарпатський угорський інститут імені Ференца Ракоці ІІ (далі – ЗУІ). Діяльність закладу започаткована на підставі Договору від 10.01.1994 між Товариством угорської культури Закарпаття, Берегівською міською Радою народних депутатів, Закарпатським Угорським педагогічним Товариством та Закарпатською реформаторською церквою. Інститут має право юридичної особи, відокремлений баланс, веде окремий облік своєї діяльности та фінансується рядом благодійних фондів, зокрема – угорським державним благодійним фондом ім. Бетлена Габора" [11].

Рекордсменом у впливі на свідомість суспільства, і зокрема мовну свідомість, є телебачення та радіомовлення. Аналізований мовний закон замість того, щоб чітко і безальтернативно приписати державну мову в теле- і радіомедійному просторі (з відповідною квотою для корінних народів та нацменшин), відсилає користувача (див. ст. 24) до закону "Про телебачення і радіомовлення" [3],основна і наскрізна ознака якого квотування українськомовного, а не іншонаціонального продукту (ст. 9, 10).

Проте кричущою демонстрацією ліберально-гібридної моделі мовного питання є право використовувати інші мови без дублювання та озвучення в низці випадків, що передбачені, зокрема: а) у репортажі з місця події (крім мови та реплік репортерів); б) у виступах, інтерв'ю, коментарях, поясненнях, запитаннях тощо осіб, які беруть участь у передачі (крім ведучих (дикторів) передачі), або в окремих репліках ведучих (дикторів) передачі в обсязі, обумовленому творчим задумом передачі; в) у будь-яких творах, виступах, виконанні тощо мовами корінних народів України (ст.10, п. 7) [3].

3. Про прикінцеві та перехідні положення як відтермінування дії закону.

Прикінцеві та перехідні положення цього закону перетворилися в спосіб відтермінування його дії в 16-х базових статтях, що також підтверджує ліберально-гібридну модель розв'язання мовного питання в Україні. Звісно, цілком прийнятним є відтермінування дії статті про створення Національної комісії зі стандартів державної мови (ст. 7, 13), але за межами розуміння ЗНО державною мовою аж із 1 січня 2030 року (ст. 21, п. 3). Державну мову у сфері культури з виразною преференцією для мов нацменшин відтерміновано на два роки (ст. 23, п. 2-6, 8), у друкованих засобах масової інформації загальнодержавної і регіональної сфер розповсюдження – на 30 місяців (2,5 роки), у місцевій сфері розповсюдження закон запрацює – аж за 60 місяців (5 років) (ст. 25); у сфері книговидання та книгорозповсюдження – за 2 роки (ст. 26); у сфері користувацьких інтерфейсів комп'ютерних програм та веб-сайтів – за 3 роки (ст. 27). Для того щоб державною мовою упереміш із мовою, "прийнятною для сторін", запрацювала сфера обслуговування споживачів, потрібно півтора року (ст. 30), в охороні здоров'я, сфері транспорту, в технічній і проєктній документації, у сфері діловодства громадських об'єднань, політичних партій та інших юридичних осіб – 1 рік (ст. 33, п. 3-5; ст. 36, п. 5; ст. 31, ст. 37), у сфері реклами – 6 місяців.

Одну з найпрогресивніших і найдієвіших частин закону – штрафи (у розмірі від 200 до 500 неоподаткових мінімумів) за його порушення – також відтерміновано на три роки [14].

Висновки

Виняткова небезпека цього закону полягає в тому, що через олігархічні провладні засоби масової інформації ліберальні політики подають його як неабияке досягнення громадськости на захист української мови. Це вдалий винахід у маніпулюванні суспільною свідомістю на тлі її незрілостий суцільного "політичного анальфабетизму" певної частини нашої інтелігенції та загалу. Як слушно зауважує Д. Донцов, "все діло в двоїстості національної психіки сучасного українця, яка робить із нього раба чужих ідеологій" [2, с. 32] та у витворенні "нації-гермафродита" [2, с. 36].

Цей закон не забезпечує українській мові її державного статусу, а навпаки, винаходить найрізноманітніші лазівки, аби його обмежити (зокрема так зване квотування), що виявлено: 1) у змісті базових статей, 2) у вторинності цього закону через системне відсилання до інших законів, 3) у наскрізному відтермінуванні його окремих статей та відтермінуванні покарання за порушення. Показово про це свідчать три базові сфери буття нації: освітньо-наукова, культурно-інформаційна та державно-управлінська. У всіх них допущено іншу мову або ж мову, "прийнятну для сторін". Можемо констатувати, що завдяки цьому законові та мовним статтям у законі "Про освіту" (ст. 7), проєкті закону "Про середню освіту" (ст. 5) винайдено нову форму війни з українською мовою через піднесення статусу мов національних меншин. У прикінцевих положеннях зазначено, що протягом шести місяців з дня набрання чинности цим законом підготувати та подати на розгляд Верховної Ради проєкт закону щодо порядку реалізації прав корінних народів та національних меншин.

За останні роки створено хиткий баланс протиборчих сил в Україні з перехідним періодом від колоніяльної мовної моделі до ліберально-гібридної (а не національної), де проросійські сили (партія регіонів, комуністична партія і ліберально-гібридний склад ВР VIII скликання) вже не змогли через закон насаджувати російську мову, а пронаціональні сили ще не були спроможні диктувати українськомовний пріоритет через адекватний мовний закон. Врешті 2019 року проголосовано ліберально-гібридний закон, що поданий як виняткове досягнення української мовної політики, проте наголошено на його залежності вже від нового європейського тиску: "З моєї точки зору, закон є надзвичайно ліберальним. Ліберальнішим, ніж будь-який інший закон, який є в будь-якій іншій європейській країні. Нас за це дуже часто критикують. На жаль, ми змушені йти на певні речі, тому що відбувається тиск зі сторони наших європейських партнерів, які є членами НАТО... Є кілька країн, таких, як, наприклад, Угорщина, яка блокує наші активності в НАТО. І тому для того, щоб "вибити" такі небезпечні козирі для нашої безпеки, ми робили все, аби задовольнити всі бажання тих людей, які переживають за наше майбутнє, ...тому закон дуже ліберальний і демократичний", – пояснив народний депутат України, голова комітету з питань духовности і культури М. Княжицький [13].

За період після Майдану 2014 року не вдалося утвердити національну модель мовного питання. Причина цього не так у політичному проводі держави, як в амбівалентному, нецілісному світогляді значної частини населення України та в опортуністичній м'якотілій мотивації більшости політиків, що системно піддаються внутрішньому та зовнішньому тискові. Це стало передумовою для витворення антимілітарного політичного гібридизму в усіх суспільних царинах, а відтак загрози реваншу колоніяльної мовної моделі. Ухвалений закон не утверджує державного статусу української мови, а його обмежує та маргіналізує.

1.Бестерс-Дільгер Юліане. Українська мовна політика з 1991 по 2009 рік: погляд ззовні // Мова і суспільство. Випуск 1. Львівський національний університетімені Івана Франка, 2010. С. 88-94.

2. Донцов Д.Модерне москвофільство. К.: "Українська прес-група", 2014. 71 с.

3. Закон України "Про телебачення і радіомовлення". Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3317-15>[Дата звернення: 20 травня 2019].

4. Закон України "Про забезпечення функціонування української мови як державної" (N5670-д), 2019. Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2704-19>[Дата звернення:14 червня2019].

5. Калитовська Оксана. Мовна ситуація в сфері освіти //Мовна політика та мовна ситуація в Україні. Аналіз і рекомендації. К.: Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2008. С. 196-233.

6. Кулик Володимир. Мовна політика та суспільні настанови щодо неї після Помаранчевої революції // Мовна політика та мовна ситуація в Україні. Аналіз і рекомендації. К.: Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2008.С. 11-54.

7. Масенко Л. Мова і політика. К., 1999. 98 с.

8. Мацюк Галина. Прикладна соціолінгвістика. Питання мовної політики. Серія "Мова і соціум". Випуск 2. Львів: Видавничий центр ЛНУ імені І. Франка, 2009. 210 с.

9. Мовні питання в Україні 1917-2000. Документи і матеріали. Сімферополь: Доля, 2003. 286 с.

10. Мовна політика та мовна ситуація в Україні. Аналіз і рекомендації. К.: Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2008.

11. Нечипоренко М., О. Поліщук. Чим займаються угорські приватні вишів Україні? Режим доступу: https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2340120-cim-zajmautsa-ugorski-privatni-visi-v-ukraini.html.>[Дата звернення 14 червня 2019].

12. Про Концепцію державної мовної політики. Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/161/2010.>[Дата звернення 14 червня 2019].

13. Україна може ухвалити найбільш ліберальний у Європі мовний закон. Режим доступу: https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/2601310-ukraina-moze-uhvaliti-najbils-liberalnij-u-evropi-movnij-zakon-deputat.html].>[Дата звернення 15.06.2019].

14. Штрафи за порушення відстрочено на 3 роки. Режим доступу: https://www.depo.ua/ukr/politics/shtrafi-za-porushennya-movnogo-zakonu-vidstrochili-na-3-roki-20190425954676.>[Дата звернення: 15 червня 2019].

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.