Просто робота
Зараз всі ми багато говоримо про бездіяльність української влади в умовах економічної кризи. І правильно говоримо, бо гризня (інакше це вже не назвеш) настільки захопила можновладців, що на дрібниці типу чогось там антикризового не вистачає ні часу, ні натхнення.
Однак не забуваймо народну мудрість: "Краще з розумним втратити, ніж з дурнем знайти". Я скажімо, аж ніяк не впевнений, що український парламент у його теперішньому стані здатен приймати щось дійсно корисне. Парламент і раніше того... Не відрізнявся якістю законотворчості. Так що його теперішній параліч це, цілком можливо, не наша біда, а наше маленьке, але щастя. Нам би, чесно кажучи, якось розібратися і навчитися застосовувати ту купу законодавства, яку народні обранці наприймали за минулі роки.
Та й яка різниця, що написано у законі, який ніхто й не збирається виконувати?
От, наприклад, що є в українському політикумі універсальним засобом розрахунків? Правильно – посади. Угруповання, що їх ми називаємо політичними силами, домовляються про надання один одному різноманітних послуг, передбачаючи оплату певною кількістю комплектів портфель-крісло. Домовитися їм, як правило важко, тому що кількість комплектів обмежена і до того ж вони нерівноцінні.
Наївна людина, на це дивлячись, мала б здивуватися. Що за цінність у тих посадах? Адже на міністерську заробітну платню навіть невеличку партію прогодувати навряд чи вдасться. А відповідно до Конституції, органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (стаття 6). А є ще й стаття 19, де сказано: "Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України".
То яка, вибачте, різниця, хто обіймає ту чи іншу посаду, коли цей хтось, бідненький, навіть пальцем має ворушити "лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб..."?
Тобто, якщо певна політична сила воліє щось змінити в країні, вона має домагатися прийняття відповідного закону і його наступної реалізації, а хто конкретно той закон виконуватиме у конкретному міністерстві чи відомстві, то не важливо.
Просто і красиво міркувала б наївна людина.
Але ж ми не можемо собі дозволити бути наївними. Ми з дитинства знаємо, що практика – критерій істини. А практика свідчить, що головна боротьба точиться не стільки навколо змісту законів, скільки навколо посад. Отже, чи то законодавчі рамки для посадовців у нас занадто широкі, чи на ті рамки ніхто і уваги звертати не збирається.
Бо посада чиновника, а тим більше якогось там міністра, в нашій суспільній свідомості це не просто робота за зарплатню. На посаді не працюють. З неї годуються.
Система "кормлєнія", що її намагався викорінити ще славнозвісний Іван Грозний 450 років тому, "живе і перемагає". Тобто формально грізний монарх систему скасував. А на практиці (критерій істини) чиновники продовжують отримувати з нас "корм" на своє утримання "с чади і домочадці", тобто, з партіями і блоками, тільки не тричі на рік (на Різдво, Пасху та Петрів день), а значно частіше. Прогрес.
Одне погано (тобто, погано багато чого, але це особливо засмучує). "Кормлєніє" з почуттям власної гідності майже несумісне. Тому й чиновник у нас при всій своїй пихатості такий жалюгідний. У нас же існує ціла культура чиновницького підлабузництва, "тримання носа за вітром", розвішування у кабінетах правильних портретів, на які вони чи то моляться, чи потихеньку плюють, хто знає? Хіба що прокурори після перегляду відеозаписів.
Чому при численних конфліктах у коридорах влади у нас так мало добровільних відставок? Створені ж всі умови. Відповідно до Закону України "Про державну службу" чиновник може подати у відставку, зокрема, якщо він принципово незгоден з рішенням державного органу чи посадової особи, якщо існують етичні перешкоди для перебування на державній службі, якщо хтось примушує його до виконання рішення, яке суперечить чинному законодавству. При цьому відставка не означає, що чиновника викинуть на вулицю. У разі відставки державного службовця, який не досяг пенсійного віку, але має страховий стаж для чоловіків – не менше 25 років, для жінок – не менше 20 років і відпрацював на посадах першої чи другої категорії не менш як п'ять років, йому виплачується щомісячно 85 відсотків його посадового окладу з урахуванням надбавок за ранг та за вислугу років до досягнення пенсійного віку. А не йдуть! Роки собі збавляють через суд, щоб ще хоч рік-другий на посаді втриматися.
Коли у царській Росії готувалися поставити перед судом присяжних Віру Засулич (терористку, але популярну у суспільстві), мали проблему з обвинувачем. Не хотіли відомі прокурори бруднити репутацію. І адвокатура імперії поповнилася двома колишніми прокурорами: Андрієвським та Жуковським. Слід сказати, що обидва аж ніяк не пропали, навпаки, стали знаменитими адвокатами.
Спеціаліст, що знає і любить свою роботу, завжди має можливість уникнути приниження, грюкнувши дверима. Адже професіоналу все одно, працювати на державу чи у приватному секторі, бо робота є робота. Так, у всякому разі, має бути. І так є у багатьох країнах, куди їдуть наші співгромадяни шукати кращої долі.
А той, хто годується з посади, потуратиме всім примхам вищого. Царські міністри принижувалися перед Распутіним, Хрущов танцював для Сталіна гопака, Молотов і Калінін хвалили вождя, коли їх дружини сиділи в таборах. Сучасні чиновники підтанцьовують співаючому меру, веселять публіку на прес-конференціях, витрачають державні кошти на різний непотріб. І не соромляться. Спадковість.
Що ж робити? А Бог його знає. Може намагатися якось підтримати тих, для кого державна посада – просто робота? Адже такі є, їх не може не бути.
