Пане Вікторе, я не буду говорити що ви лох, але...
Сидять два кума. Біля них зупиняється авто. З машини виходить чоловік і питає їх: "Підскажіть будь ласка – як проїхати в центр?" Воні мовчать. Він питає: "Скажите пожалуйста, как проехать в центр?". Мовчать. Чоловік задає теж питання на англійскій і урду. Мовчать. Він плюнув та поїхав. Один кум іншому: "Вікторе, ти бачив – скільки людина мов знає!". Другий відповідає: "І що це йому дало?".
Вчора мав честь спілкуватись з послом Пакистану в Україні. Багато цікавого дізнався про цю країну. Але вразила мене одна річ. Фактично, державна мова у Пакистані (в нашому розумінні цього слова) – англійська. Конституція написана на англійській мові, а вже потім перекладена на урду та інші рідні для людей мови країни. Їхні закони – на англійській. Внутрішня кореспонденція на вищих щаблях влади – на англійській. При цьому частина населення взагалі не знає цієї мови. Lingua franca (ми б це назвали мова міжнаціонального спілкування) – урду. Найбільш поширена мова в країні – пенджабі. Більшість населення знає всі ці три мови.
Асоціації з Україною – зрозумілі. Я не закликаю до копіювання цього досвіду (хоча цікаво уявити Україну з англійською, як офіційною, російською як lingua franca та українською як мовою більшості громадян). Але, принаймні, прошу думаючих людей замислитись про це. Тим більш, що різниця між англійською, урду та пенджабі набагато більша, ніж між англійською, російською та українською. Тим більш, що англійська – це повністю привнесена всього 200 років тому на територію країни мова. Всі визнають, що це мова загарбників, але вважають це історією. А знання англійської – корисним.
У мене є друг. Дуже розумна, освічена людина з Івано-Франківська. До речі – дуже перспективний лідер. Так він мені каже: "В мене є принцип. На території України я спілкуюсь виключно українською мовою". Для мене (та як виявилось для 180 мільйонів пакистанців) це звучить трішечки дико. Бо в мене інший принцип – я спілкуюсь з людиною на тій мові, на якій вона до мене звернулась. Звісно, якщо я її знаю. Моя рідна мова – російська. З Божою (та маминою) допомогою володію українською, англійською і французькою. І отримую від цього задоволення.
Я багато у чому розумію галичан. 50 років їм нав'язували російську мову. І зараз дехто з них поводить себе, як той "дід" другого року служби в армії. Який натерпівся за перший рік та тепер намагається відвести душу на новачках. Але, по-перше, мститься він не тим, хто його ображав. По-друге, це є замкнене коло, з якого ніколи не буде виходу. А по-третє – це не є поведінка вільної людини. Бо вільна людина відрізняється від раба тим, що прагне свободи, а не прагне мати власних рабів.
(при написанні цього тексту ані живі, ані комп'ютерні перекладачі не використовувались).
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.