"За народною ініціативою"? Так це ще Медведчук намагався зробити
Див. ФБ та NV
Наскільки обґрунтованими є припущення про можливість президентських виборів і референдуму вже у травні з огляду на воєнний стан і відсутність мирної угоди. Чи може українська влада юридично та політично ініціювати виборчий процес без припинення бойових дій, і які наслідки це матиме для легітимності результатів?
Референдум у період воєнного стану прямо заборонений Конституцією. Чинне законодавство (хоч і не в Конституції) містить заборону на одночасне проведення виборів і референдуму. Теоретично, 226 голосів – і можна змінити і закон, і Виборчий кодекс. Але уявіть, яких надзусиль це вимагатиме. Адже проблема полягає в політичних і технологічних ризиках. Поєднання різних форм волевиявлення в один момент створює сприятливий ґрунт для маніпуляцій, політтехнологій і розмивання відповідальності, що неминуче вдаряє по легітимності результатів.
Уявіть, яких надзусиль це вимагатиме.
Загалом, можливості для ініціювання референдуму з боку президента або Верховної Ради є вкрай обмеженими. Вони не можуть просто взяти й оголосити референдум без чітких підстав. Такими підставами можуть бути, наприклад, зміни до Конституції, які відповідно до Основного Закону потребують затвердження на референдумі, або питання зміни території України – суто в бік її збільшення, а не зменшення.
Інший формально можливий шлях – референдум "за народною ініціативою". У 2013 році до цього механізму намагався вдатися, хто б ви думали? – Віктор Медведчук, який хотів, зокрема, узаконити Митний союз з Росією. Конституція передбачає, що для такого референдуму необхідно зібрати не менше трьох мільйонів підписів громадян у різних регіонах України (кампанію Медведчука вдалося процесуально і технологічно завалити). В умовах воєнного стану, коли такі підписи зазвичай збираються в публічних місцях, сама ідея видається, щонайменше, сумнівною – як з практичного, так і з легітимаційного погляду.
У цьому контексті варто поставити просте запитання: для чого референдум може бути потрібен чинній владі? Один із можливих мотивів – перекладання відповідальності за можливі поступки Росії на український народ. У разі, якщо влада піде на складні рішення, наприклад, щодо відведення українських військ з неокупованих територій Донбасу, референдум може бути використаний як інструмент легітимації таких кроків.
У такому сценарії президент зможе апелювати до суспільства за такою логікою: "Я приношу вам мир, обирайте між миром і війною". Якщо ж це поєднати з виборчим процесом, формується образ "миротворця", який стає ключовим елементом передвиборчої кампанії. Тому не можна виключати, що у президента з'являється зацікавленість провести вибори, і, можливо, референдум без реального припинення бойових дій. Але виникає логічне запитання: як знімати воєнний стан, якщо війна триває? Навіть у разі підписання перемир'я ніхто не може гарантувати його тривалість.
Чи можемо ми в таких умовах одразу відмовитися від режиму воєнного стану? Очевидно, що ні. При цьому воєнний стан створює для чинної влади надзвичайно сприятливі умови для домінування у виборчому процесі. Можливості інших кандидатів будуть істотно обмежені – як у доступі до медіа, так і в організації кампаній.
Якщо говорити про період після завершення війни, варто згадати домовленості, досягнуті наприкінці 2023 року в межах діалогів Жана Моне, які проводили структури, афілійовані з європейським парламентом. У цих діалогах брали участь усі парламентські фракції України, і було погоджено, що вибори мають відбутися не раніше, ніж через шість місяців після завершення війни.
Формально Конституція передбачає коротші строки – місяць на оголошення виборів і два місяці на виборчу кампанію. Але очевидно, що Основний Закон не міг передбачити реалій повномасштабної війни. Саме тому більшість експертів сходяться на думці: мінімальний підготовчий період має становити, щонайменше, пів року. Йдеться про відновлення реєстру виборців, організацію голосування за кордоном, а також проблему недовіри до електронного голосування через Дію. Україна вже мала досвід втручання в сервери Центральної виборчої комісії у 2004 році, що стало одним із чинників Помаранчевої революції. Додаймо до цього необхідність забезпечити участь у голосуванні майже мільйона військовослужбовців... І масштаб викликів стає очевидним.
Теоретично до цього всього можна готуватися. Але на практиці інституційної спроможності провести справжні, повноцінні демократичні вибори сьогодні не існує. Водночас політична зацікавленість у їхньому проведенні зростає – передусім, з боку чинної влади, яка розраховує скористатися умовами короткої кампанії та обмеженої конкуренції для перемоги.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
