Щоденник євроатлантиста. Ренесанс між Україною та НАТО?
Головнокомандувача НАТО в Європі, адмірала Джеймса Ставрідіса, який зараз перебуває в Україні з офіційним візитом, складно не запам'ятати з першого разу. Мені випала нагода з ним познайомитись та поспілкуватись на минулорічній Мюнхенській конференції безпеки. Пригадую, одна з перших ремарок, яку він тоді зробив, була: "Ви вже зафрендили мене на Facebook? Якщо ні, то зафрендідь". Я на мить уявила українського генерала, який би попросив потоваришувати з ним у соціальній мережі. Та, на жаль, більшість українських військових найвищого рангу звикли дивувати – чи точніше, шокувати – західну публіку іншими речами. І зазвичай не позитивними. Один колишній міністр оборони, наприклад, надовго запам'ятався своїм американським колегам після того, як гасив цигарку об долоню свого помічника...
Не знаю, яку дружбу Джеймс Ставрідіс пропонує зараз українським посадовцям під час візиту до України – віртуальну чи реальну, але факто залишається фактом: його візит дуже гарно вписується в те пожвавлення, яке відбувається у натівсько-українських відносинах останнім часом. Парламентська Асамблея НАТО в Києві, "круглий стіл", присвячений 20 рокам Євроатлантичного партнерства в Дипломатичній Академії, візит Грищенка в штаб-квартиру НАТО (як відомо, зовсім не обов'язковий пункт в програмі українських високопосадовців, які відвідують Брюссель) і візит до Києва делегації НАТО на чолі з Джеймсом Ставрідісом до Києва – і все це впродовж якихось двох-трьох тижнів. А якщо до цього додати постійні запевнення дипломатів, що практична співпраця між НАТО та Україною процвітає, то взагалі виходить непогана євроатлантична картинка.
Це, щоправда, зовсім не означає, що я планую уподібнюватись одній російській газеті і писати про те, що Україна, декларуючи позаблоковий статус, потайки рухається до НАТО. Бо подібне твердження – ну вже дуже явне перебільшення (хоча, кому як не мені хотілось би, аби це була правда).
Те, що дійсно сьогодні відчувається в діалозі між Києвом та Альянсом – це певна недосказаність. Такі собі три дрібні крапки замість однієї жирної. Від представників штаб-квартири НАТО можна почути у неформальних розмовах, що позаблоковий статус України програшний у стратегічному плані, але виграшний як короткостроковий крок, бо зняв напруження у відносинах з Росією, втихомирив внутрішньополітичні пристрасті і водночас не закрив повністю двері для України в НАТО, бо будь-який закон в Україні може бути переглянутим. Ігор Долгов, посол України при НАТО, на якому, в принципі, сьогодні тримається українсько-натівський лінк взагалі заявив на минулому тижні, що "на основі цього вибору (позаблокового -Авт.) між Україною та НАТО вдалось посилити практичну співпрацю". Дійсно, Віктору Ющенку – головному промоутеру членства України в НАТО – під час його президентства і не снилось, мабуть, стільки військових навчань між українськими військовими та їхніми натівськими колегами, як було проведено у минулому році за президентства Януковича. Не просто навчань – люди, які відстежували останній "Сі-Бриз" були вражені його масштабами. Як, до речі, і Росія, котра не змогла не зробити свого коментаря з приводу заходу американського судна в севастопольський порт. Та й кількості заходів, які заплановані на цей рік в рамках Річної національної програми (якщо не помиляюсь, 420), будь-який євроатлантист може тільки потішитись, бо це справжній рекорд. Ігор Долгов також каже, що за останній рік не було жодного тижня, аби не відбувалось якогось заходу по лінії Україна-НАТО.
Одним словом, у сторонніх спостерігачів може цілком скластись враження, що для того, аби посилити свою співпрацю з НАТО країні-партнеру Альянсу потрібно оголосити... позаблоковість. Справжній парадокс. Але тим не менше, у багатьох політиків, експертів і дипломатів за останній рік вже встиг сформуватись стереотип, що після того, як Україна стала позаблоковою, вона почала більше співпрацювати з НАТО, ніж тоді, коли офіційно інтегрувалась в Альянс. Лише за келихом бельгійського пива натівські дипломати сумно зітхають: мовляв, не все зовсім так, як доводиться писати в прес-релізах. Чого дійсно не вистачає, кажуть натівці, так це нормального політичного діалогу (чим, в принципі, вже добрий візит Грищенка в Брюссель). Не вистачає відкритості і більш довірливої атмосфери. Надто багато напруження. Надто багато незрозумілих шифрів з боку українських колег.
Так, емоції після оголошення позаблоковості зникли. Але це якраз той випадок, коли разом з емоціями суттєво випарувався й інтерес одне до одного. Небагатьом відомо, скільки довелось докласти зусиль прихильникам українсько-натівської дружби в Брюсселі, щоб переконати генсека Расмуссена прихати в Київ з візитом. У НАТО, зі свого боку, не розуміють постійних натяків українських колег, які, по суті, зводяться до наступної умови – будемо з вами дружити, якщо не будете робити жодних політичних месиджів.
І якщо в Києві принаймні є якесь розуміння, що діалог з НАТО продовжується і нічого злочинного в такому діалозі немає, у регіонах України побутує думка, що підтримувати відносини України з НАТО – собі дорожче. І в ознайомчі поїздки у штаб-квартиру краще не їздити. Проблема нинішніх дивних відносин між Україною та НАТО полягає в тому, що грань між співпрацею та інтеграцією виявилась занадто тонкою матерією, аби нею могла оперувати більшість політиків, експертів, держслужбовців і журналістів. Не від одного співрозмовника доводилось чути питання, навіщо описувати плюси співпраці з НАТО, якщо, не дай Боже, хтось ще візьме та сприйме ці плюси як агітацію за членство в Альянсі. І скільки б українським чиновникам не доводили, що мати справу з НАТО не заборонено, вони, здається, надають перевагу іншому варіанту: ніяких зайвих євроатлантичних рухів. Так і виходить: підвладні Януковича бояться дружити з НАТО через страх перед Януковичем, Янукович боїться дружити з НАТО через страх зірвати й так сумнівну "історію успіху" з Росією.
Позаблоковий статус України – словосполучення, після якого потрібно ставити три крапки ще й тому, що навіть позаблоковій Україні, на думку натівських співрозмовників, все одно доведеться дуже швидко визначатись, в якому напрямку рухатись – натівському чи російсько-одекабешному. І навіть якщо вона не намагатиметься вступати в ту чи іншу організацію формально, вона має для себе розставити крапки над "і", за якими стандартами продовжувати модернізувати армію і, наприклад, які озброєння в майбутньому закуповувати – російські чи західні. У цьому плані досить показовою є вчорашня заява начальника Генштабу, Головкомандуючого ЗСУ Григорія Педченка на зустрічі зі Ставрідісом, що Україна бажає мати Збройні сили, інтгровані в європейську систему безпеки. Чи насправді це так?
Непоганим тестом буде й остаточний вибір на користь європейської інтеграції (ЗВТ, Угода про асоціацію з ЄС) чи російської інтеграції (митний союз, ЄЕП). Адже навряд, щоб країна, яка в економічному плані інтегруватиметься в європейську систему координат, у безпековому плані інтегруватиметься в російсько-одекабешну систему координат.
Так чи інакше, для мене особисто – і я про це вже згадувала у своєму виступі в Дипломатичній академії – відносини України з НАТО були і залишаються найкращим індикатором зовнішньої політики України. Індикатором того, наскільки наші політичні еліти здатні приймати незалежні рішення. Індикатором того, наскільки вони є чутливими до зовнішнього впливу. Індикатором того, наскільки вони готові взяти на себе прийняття стратегічних для країни рішень без тотальної оглядки на громадську думку. Наскільки вони бояться не дратувати Росію. І наскільки вони готові приймати виклики. Адже взяти й оголосити позаблоковий статус, помахавши НАТО ручкою – найлегше, що міг би зробити будь-який політик в країні, де тема НАТО викликає таку неоднозначну реакцію, як в Україні.
І ще: дехто говорить, що нічого кращого для відносин України з НАТО у сьогоднішній ситуації навіть придумати не можна, як мовчки нарощувати практичну співпрацю. Може, це й правильно. Але мені здається, що поки тема НАТО знову не буде в мейнстрімі, поки її не будуть підтримувати політики на піку свого рейтингу і робити це публічно, справжній ренесанс у відносинах не наступить. Адже як було в новітній українській історії? Реальне зближення України з НАТО українські президенти почали підтримувати тоді, коли або переставали займати цей пост (як Кравчук), або знаходились не й найкращій електоральній формі і не могли похвалитись серйозним рейтингом (як Кучма чи Ющенко). А це значить, що девальвуючись та маргіналізуючись персонально як політики, вони девальвували і маргіналізували й тему НАТО. НАТО стало автоматично асоціюватись з низьким рейтингом і чимось маргінальним. Теж стосується головних опініонмейкерів в країні та просто популярних у суспільстві людей.
Нарешті, мені дуже сподобалась фраза посла Долгова про те, що підсумовувати відносини України з НАТО ще рано – це тільки початок. Сто відсотків згідна.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
