6 липня 2021, 11:22

Вашингтонські враження: дежавю і німці

Трохи гнітюче враження в українських питаннях справляє нині Вашингтон, куди зовсім скоро збирається президент Зеленський із першим на посаді президента візитом до Білого дому і з першим візитом до США часів президентства Байдена. Хоча дат, до речі, на момент написання цього тексту досі не було.

Це гнітюче відчуття частково викликане стійким дежавю, що відсилає до адміністрації Обами. Але не тільки. Є й деякі нові тренди, що палко вітаються всіма прибічниками трансатлантичного партнерства і єдності, але наразі рикошетять по Україні.

Так, в історії США ще ніколи не було президента, який би так добре знався на Україні і стільки разів повторював під час переговорів із різними українськими партнерами, що Україна "в нього в серці". Однак парадоксально, та в політиці Білого дому стосовно України це поки що особливо не проявляється.

Скептики відразу зауважать: а чи є в Білого дому ця політика стосовно України взагалі? Навіть представники адміністрації й не чужі для неї експерти погоджуються: такої політики, чи то пак стратегії, наразі немає. Але поки що, мовляв, немає і стратегії стосовно Росії. Єдина стратегія, контури якої більш-менш окреслені, це стратегія стосовно Європи.

Попри зусилля зрозуміти, в чому ця стратегія полягає, скидається, що йдеться не так про стратегію, як про свідому спробу адміністрації Байдена покрити моральну шкоду, заподіяну Німеччині у часи президентства Трампа. Причому схоже, що задекларований Байденом підхід на відновлення альянсів має більш односторонній характер – виключно з американського напряму в бік європейського. Жоден із моїх американських співрозмовників не зміг відповісти на запитання, що в рамках політики відновлення альянсу з Німеччиною США отримують від Німеччини. Адже що німці отримують від американців – зрозуміло. І це, з огляду на потенційну можливість спокійно добудувати "Північний потік-2", насправді досить щедрі дари. Можливо, німецький внесок у відбудову трансатлантичного альянсу стане більш зрозумілим під час візиту Ангели Меркель до США наступного тижня – 15 липня.

Це все важливо для України, бо за останні місяці ми стали свідками того, як важливі для нас рішення в адміністрації Байдена приймалися на основі міксу двох підходів – добре відомого на Заході "не провокувати Путіна" і досить нового – "не засмучувати Німеччину". Йдеться, зокрема, про три показові рішення. Перше – це, звісно ж, послаблення санкцій стосовно "Північного потоку-2". Бажання відновити пошкоджений Трампом альянс із Німеччиною зіграло в цьому питанні для Байдена ключову роль. Однак тут коректніше було б говорити про бажання відновити альянс із Меркель, а не з Німеччиною, оскільки нинішня канцлерка завершує цього року свою політичну кар'єру, а в нового уряду, якщо до нього все ж увійдуть Зелені, інше бачення "Північного потоку-2", яке навряд чи сприятиме порозумінню за нинішньої лінії Білого дому.

Друге показове питання, що також, є підстави вважати, потрапило під вплив гримучої суміші підходів "не засмучувати Німеччину" та "не провокувати Росію", – це НАТО. Після зустрічей у Вашингтоні складається враження, що питання інтеграції України в НАТО для американських десижнмейкерів не існує. Є питання реформування сектора безпеки та оборони. Є питання двостороннього безпекового і військового співробітництва. Подекуди є навіть готовність обговорювати запропоновану Україною угоду про безпекове та оборонне співробітництво – хоч і з певними застереженнями до слова "угода", вихолощеним змістом і, звісно ж, без жодних безпекових гарантій і навіть запевнень. Тобто нічого спільного з укладеними в середині минулого століття з низкою країн світу аналогічними двосторонніми угодами, які навіть мали свою статтю 5 про взаємну оборону, на кшталт Угоди між США та Японією.

Чи не вперше за багато років в американській столиці я зіштовхнулася з тим, що тема майбутнього членства України в НАТО відверто дратує не тільки опонентів України, а й багатьох друзів. Попри те, що пояснюєш: ніхто не вимагає негайно запросити Україну до НАТО чи навіть надати ПДЧ – розробімо спільно маршрут до фінального пункту призначення, який ви в Альянсі самі визначили в Бухаресті ще 2008 року. І цей пункт призначення – членство. Визначмо ті ключові кроки, які Україна має зробити, аби досягти і військової, і, не менш важливо, політичної взаємосумісності.

Чимало американських співрозмовників тим часом симпатизують ідеї, що у випадку з Україною та Грузією ПДЧ в принципі не може бути найбільш адекватним інструментом для підготовки до членства в Альянсі. Проте велике питання полягає в тому, хто з американських урядовців чи конгресменів готовий інвестувати в найближчі роки свій політичний капітал у просування ідеї членства України в НАТО на практиці, а не на рівні загальних і дуже абстрактних декларацій. Адже скидається, що підтримка (чи не підтримка) членства України в НАТО на сьогодні не є індикатором підтримки України у Вашингтоні.

Третє показове рішення – це відмова в наданні Україні "заброньованої" військової допомоги на 100 млн дол. у зв'язку з нарощуванням російських сил на кордонах України. Саме цей елемент найбільше викликає дежавю з часами адміністрації Обами, коли ті або інші рішення дуже часто розглядалися через призму того, як це буде сприйнято в Москві. Саме бажання "не провокувати Росію", на думку, фактично, всіх американських співрозмовників, було – на тлі зустрічі Байдена з Путіним – важливим чинником відтермінування допомоги. Саме "відтермінування", адже дискусія в Білому домі навколо цього питання звелася до того, надати допомогу вже на цьому етапі чи після того, як Росія реально розпочне наступ. Знаю, доцільність такого обговорення виглядає щонайменше сумнівно: допомога, надана вже після можливого наступу, втратить будь-який сенс.

Схоже на те, що, як і в часи Обами, в Білому домі формуються дві умовні групи в питаннях України. Чи, точніше, чутливих питаннях щодо України. І, як і в часи Обами, лінія поділу між цими таборами полягає в тому, наскільки ті або інші представники адміністрації готові враховувати потенційну реакцію Росії, приймаючи ті чи інші рішення на українському напрямі, як це було у випадку зі Сьюзен Райс, а сьогодні цілком може бути у випадку з Джейком Салліваном. Причому в часи Обами Джейк Салліван був, швидше, на "боці України".

Чи буде ця лінія тривалою, чи завершиться разом із піврічним випробувальним періодом в американсько-російських відносинах, наразі невідомо. Так само невідомо, яку роль відіграватиме особисто президент (Байден – усе ж не Обама в питаннях України).

Для багатьох, хто палко підтримував Байдена на виборах і вірив у його спроможність вибудувати серйозну політику щодо України, важливим індикатором було те, де опиниться Майк Карпентер, його багатолітній радник з питань України, президент створеного Байденом аналітичного центру. Зрештою, Карпентер був "засланий" послом США в ОБСЄ – далеко не найважливіший пост, за мірками американської дипломатії. Цілком можливо, що в ОБСЄ Україна отримає нового Деніела Баєра, який у часи адміністрації Обами високо й гучно тримав на порядку денному питання російської агресії щодо України, але важливіше, що Україна втратить Майка Карпентера у Вашингтоні.

Відмінність адміністрації Байдена від адміністрації Обами полягає в тому, що в першій значно більшу роль відіграватиме лінія на поглиблення співпраці з Німеччиною: урядові структури продовжують поповнювати фахівці, для яких розвиток відносин із Німеччиною пріоритетний. Бажання загоїти травму, заподіяну німцям президентством Трампа, справді серйозне. Хоча, якщо розібратись, Україна теж була травмована Трампом. Жоден закордонний лідер жодної країни світу не зазнав на собі такого тиску від президента США, як Володимир Зеленський, хоча Хантер Байден працював не лише в українській компанії. А листувань і закритих розмов політиків інших країн із їхніми американським партнерами публічно не "полоскали" – без їхнього відома та згоди – на публічних слуханнях у Конгресі США.

Так чи інакше, вже сьогодні американські друзі України радять Києву активніше працювати саме з Німеччиною. Що, до речі, цілком уписується в лінію, яка чітко простежувалася за каденцій двох попередніх президентів США: Україна в Європі, тому й її справами має опікуватися передусім Європа.

Невже в урядових колах США бракує людей, готових розвивати відносини з Україною без постійних озирань на Берлін та/або Москву? Такі люди є, але вони воліють розглядати Україну через інші окуляри – антикорупційні. Ті, кому насправді – за американським мірками – болить Україна, пріоретизують в українському досьє саме питання антикорупції. Ми можемо скільки завгодно докоряти американським партнерам, що головною безпековою загрозою для України є загроза з боку Росії, представники нинішньої адміністрації, і особисто Байден, переконані в іншому: такою безпековою загрозою для України є корупція. Тобто ми не говоримо зі США різними мовами – вони мовою антикорупції, а ми мовою безпеки, ми говоримо різними безпековими мовами.

Всі ці (і не тільки) речі мають враховувати ті, хто готує візит президента Зеленського до США, без належних підстав сподіваючись на підписання близько 15 угод, заледве виконавши до візиту одну чи максимум дві обіцянки, дані американській стороні на Банковій під час візиту держсекретаря Ентоні Блінкена. З такими результатами ми й далі бачитимемо лише апдейт політики Обами щодо України з посиленим німецьким акцентом. А нам конче потрібен серйозний апгрейд.

Вперше опубліковано в "Дзеркало тижня" під назвою "Підходи Байдена до України: "не провокувати Росію" і "не засмучувати Німеччину"

powered by lun.ua

Мінімум від Меркель

Можливо ще ніколи дата візиту закордонного політика до України так багато не говорила про сам візит, як у випадку з майбутнім візитом Ангели Меркель до Києва: після Москви і до (а не на) саміт Кримської платформи та 30-річчя Дня незалежності України...

Чому реакція Байдена на Афганістан важлива для України?

У подіях в Афганістані з шокуюче швидким захопленням Талібаном території країни, особливо показовою для України має бути реакція президента Байдена...

Вашингтонські враження: дежавю і німці

Трохи гнітюче враження в українських питаннях справляє нині Вашингтон, куди зовсім скоро збирається президент Зеленський із першим на посаді президента візитом до Білого дому і з першим візитом до США часів президентства Байдена...

Брюссель, Женева, статус-кво

Для України обидва саміти, які відбулись на цьому тижні – НАТО в Брюсселі та Путін-Байден в Женеві – стало самітами підтвердження нинішнього статус-кво...

Все можливо й без олігархів

Впродовж двох днів у Києві відбувалась подія, вагу якої ще належить багатьом оцінити. Це була міжнародна конференція "Демократія в дії". Без сумніву, головна конференція в Україні, про Україну і для України цього року...

Блінкен і 5 обіцянок Зеленського

Візит Блінкена – це передусім відповідь на питання "Чи заслуговує Україна на більшу підтримку США лише тому, що Україна продовжує бути жертвою російської агресії?"...