Українська дилема 2010: БРЕХУНИ проти КРАДІЇВ

Після новорічних свят друзі, знайомі та родичі почали діймати запитанням: за кого я буду голосувати?

Екзальтованості немає, але нотки паніки пробиваються. Конфліктність на виборчому грунті прослідковується навіть всередині сімей. Особливо, якщо родичі мешкають у різних політико-географічних зонах.

У цьому немає нічого нового – у 2004 перед виборцями стояла дилема сформованих образів: Чужий (Ющенко для Південного Сходу) проти Хижака (донецькі прийдуть і все відберуть).

З аргументів, які зараз наводяться в побутових дискусіях випливає, що цього разу електорат поділився на тих, хто лояльно ставиться до брехні Тимошенко (зато красіво), і тих, хто лояльно ставиться до крадійства Януковича (усі крадуть). Отож, брехуни проти крадіїв – це не про штаби й команди кандидатів, це про електоральну базу.

Особисто я не бачу для себе можливості вибирати з такого "асортименту". Просто гидко...

А як же інші кандидати, особливо ті нові, що подавали надії?

А ніяк. Їхні статегії від самого початку мали іншу ціль – створення нових виборчих проектів "під себе". Тобто, замість того, щоб рятувати країну від перемоги брехунів над крадіями і навпаки, всі вони працювали на власну перспективу, чим переконали мене в їхній несправжності (що є політиканами, а не політиками). Справжні політики здатні були б пожертвувати власною амбіцією заради майбутнього країни, створити спільну платформу реформ і показати виборцю справжню програмову альтернативу крадіям та брехунам, а не безліч персоніфікованих "альтернативок" без реалістичних і чесних програм. Тому політики другого ешелону справді заслуговують таких політиків ешелону першого.

А чи заслуговуємо ми, громадяни, таких політків? Нажаль так...

У вчорашній редакційній статті Файненшл Таймс вдало підмічено цинічний характер нашої сьогоднішної політичної культури. В країнах глобального Заходу дискредитований політик практично не може повернутися в публічну політику. Є лише один спосіб уникнути дискредитуючих звинувачень – подати у відставку на час розслідування справи.

У нас повернення вчорашніх відбувається постійно (хоча б "політичне воскресіння" Дмитра Табачника), можна "відбілити" будь-кого і ніяка вільна преса цьому не завадить. Якщо чесно, то мене б вже не здивували й спроби "відбілити" Павла Лазаренка чи навіть сумнозвісного Лозінського... Чому Тимошенко (чи будь-хто інший, просто приклад класичний) приймає у свою команду "на перевиховання" тих людей, яких сама ж публічно дискредитувала не гребуючи нічим? Тому що сама не вірить у правдивість своїх звинувачень. Бо має справу із собі подібними.

Свобода слова є, але однієї її замало. Потрібна ще й елементарна совість і правила пристойності серед політичного класу.

Отож, політичний плюралізм є, але реальний вибір зводиться до крадіїв та брехунів. Чи винні у цьому громадяни? Очевидно, що так, винні. Не в тому, кого обрали, а в тому, що не проконтролювали. Але не тільки і не стільки вони. Набагато тяжча вина за цинізм політичної культури виборця лежить на політичних лідерах, тих, кому ці ж виборці довірили владу й провід.

Тож де вихід? Там де й вхід. Системна причина перманентної політичної кризи (крім суто правових та політологічних) – у витравленні з політики моралі. Спосіб її усунути – повернення в політику моралі та її носіїв.

Тож голосувати я, напевно, не піду. Хіба що для того, щоб поговорити з людьми...