Китайська стратегія
Отже, у московському кремлі підтвердили дати візиту Сі Цзіньпіна: 20-22 березня 2023 року. Вже з понеділка.
Я, якщо чесно, не бачу підстав сподіватися що той змушуватиме Путіна згорнути війну. Особливо, після безкарного враження американського безпілотника над Чорним морем, коли ця війна почала вже символічно ослаблювати й США, а не лише РФію з Україною.
Ослаблення основного стратегічного конкурента, нехай і суто символічне (а в міжнародній політиці це має особливе значення) цілком в інтересах Пекіна.
Якщо на шальках терезів лежатиме символічне приниження США коштом РФії з одного боку, і відновлення торгівлі через Чорне море зерном (українським і російським) та добривами, як з Китаєм так і з його сателітами на Глобальному Півдні, товариш Сі обере продовження війни.
Але, звичайно, по-китайськи хитро замаскує свій вибір під миротворчість, а свою підтримку РФії під нейтральність.
Вже сам факт візиту до Москви, а не до Києва засвідчує що Пекін вступає у війну (дипломатичну) на боці РФії. Він і раніше був на її боці в різноманітних голосуваннях в ООН, а зараз зробить спільну фотографію зі своїм "безмежним" партнером, а насправді вже геополітичним васалом. Для історії.
Досягнення першої цілі, васалізації РФії, буде закріплено в ході візиту до Москви і підписання двосторонніх документів.
Друга ціль – ослаблення США, вийде на порядок денний і буде реалізовуватися під гаслом "Китай не дозволить Заходу перемогти свого васала".
А що ж Україна? Китай не бачить Україну взагалі. Він, як і РФія, дивиться крізь Україну і бачить США. Чи є у такому баченні провина самої України? Безумовно, частково є. Але таке вже стратегічне бачення Китаю.
Імовірний алгоритм дій такий:
1) Сі ритуально вислуховує позицію Москви (яка йому вже давно відома).
2) Сі вислуховує (по телефону) позицію Києва. Як варіант, запрошує президента Зеленського на особисту зустріч, наприклад, до Будапешту.
3) Китай запрошує до Пекіна президентів (або міністрів закордонних справ) України й РФії і пропонує підписати спільну декларацію про припинення вогню й принципи врегулювання.
4) Україна відхиляє пропозицію, яка насправді фіксує статус-кво без можливості повернення своїх територій і, що важливо, покарання агресора.
5) Китай вдає ображеного, звинувачує США і Захід у небажанні припинення війни і переходить відкрито на сторону Москви, навертаючи туди й увесь Глобальний Південь.
6) Починається гра на ослаблення Заходу і критично важливою стає позиція Індії.
7) А в Україні тим часом точиться війна. Рфія набирає нові сотні тисяч добровольців в надії оснастити їх за допомогою Китаю. А в Україну прибуває нова західна зброя і техніка.
З огляду на таку очевидну для мене перспективу, викликає подив позиція радника Білого дому з питань національної безпеки й оборони Джейка Саллівана, який прямим текстом закликає Пекін поговорити з Зеленським. Щоб вислухати іншу сторону. Без силових аргументів на полі бою це не матиме жодного сенсу, крім дотримання політичного ритуалу.
Якісь промінчики надії могла б дати розмова президента Байдена з товаришем Сі напередодні його московського візиту. Але це вже було. Їхня особиста зустріч на полях саміту G20 восени в Індонезії якщо і вплинула на Китай з РФією, то лише на тактику, знявши риторику ядерної загрози. Але не стратегію.
А відверта демонстрація слабкості Заходом – страх "ескалації", під якою розуміється пряме зіткнення з РФією, стратегічно веде до послаблення Заходу, спочатку політичного, а згодом і економічного.
Це китайська стратегія. Вони гратимуть вдовгу, без огляду на проміжні результати чергових виборів, використовуючи внутріші суперечності західних демократій. Як це намагаються робити й РФійці, вже давно будучи частиною китайської стратегії.
Для Заходу і України, як його частини, є лише один спосіб уникнути стратегічної поразки – це перемогти РФію на полі бою вже у цьому, 2023 році. Спільними зусиллями. Замість демонтрації страху перед "ескалацією" і прямим зіткненням потрібна демонстрація твердості, рішучості й сміливості. Демонстрація сили.
