15 років. Йдемо далі
Час летить швидко. Здається, ніби учора вперше вийшов на професійний ринг... Насправді ж сьогодні, 16 листопада, виповнюється 15 років з того часу – дата, яка наводить на певні роздуми. І не лише про спорт.
Звичайно, підсумки підбивати зарано. Але вже очевидно, що ці 15 років були для нас з братом насиченими не тільки боксерськими поєдинками. Окрім них були різноманітні соціальні заходи, громадська робота, благодійна діяльність нашого з Володимиром Фонду. Зрештою, все це переросло у політику, яка нині забирає 90% мого часу.
Іноді запитую себе – чи досягнув би Віталій Кличко чогось у своєму житті, якби не спорт? Питання, звичайно, риторичне. Бо точно знаю, що спорт – це той фундамент, на якому збудовано фортецю моїх досягнень.
Тому сьогодні, коли хтось з так званих "експертів" розмірковує на тему занадто великої "спортивності" політика Віталія Кличка, я лише посміхаюся. Бо саме заняття спортом навчили мене дисципліні, самообмеженню, умінню працювати в команді та системній роботі. Зрештою, навчили діяти за правилами, долати труднощі та, зціпивши зуби, йти до перемоги.
Розумію, що в українській політиці такі якості сьогодні не дуже шанують (бо вона, якщо проводити паралелі, більше схожа на бої без правил, ніж на бокс). Однак, це не означає, що з цим треба миритися. Як співає один з моїх улюблених виконавців Андрій Макаревич, "не нужно прогибаться под изменчивый мир...". Далі по тексту, як кажуть.
Цього правила намагаюсь дотримуватися і в спорті, і в політиці. Йду своєю дорогою, не зважаючи на спокуси чи обіцянки. А їх було чимало... Пам'ятаю, як 1996 року після перемоги Володимира на Олімпіаді нас із братом запросив до себе на розмову Дон Кінг.
Такої кількості словесного меду, який вилив на нас відомий промоутер, ми до того не чули. Кінг обіцяв золоті гори, найкращі поєдинки та безтурботне майбутнє. А для "закріплення" власних слів вирішив зіграти на фортепіано. Ми були вражені тим, як гарно у нього це виходило! От тільки згодом я придивився і побачив, що педалі інструменту рухаються... самі по собі – фортепіано було механічним! Після цього стало зрозуміло, що мати справу з таким "музикантом" дуже ризиковано. Тож Володимир і я відмовилися від співпраці з Кінгом. І, як показав час, це рішення було правильним.
Згодом мені неодноразово доводилося бувати в ситуаціях, коли різні люди намагалися подібним чином "зіграти на фортепіано". Особливо старалися окремі політики. Та, на щастя, я зумів відчути їхню нещирість.
З самого початку політичної діяльності я визначився з тим, що за жодних обставин не буду грати роль "весільного генерала". Тому відхилив чимало пропозицій. Місце у передвиборчому списку мене ніколи не цікавило, не хотів отримати посаду, щоб покрасуватися гарним кабінетом. Для мене політика – це інструмент, можливість змінити ситуацію в країні на краще. Звісно, за умови, що ніхто згори не диктує тобі правила гри та не смикає за мотузочки.
Я радий, що прийшов у політику, маючи за плечима роки спортивної та громадської діяльності. Адже, як сказав колись Нельсон Мандела, "спорт має силу змінити світ". Саме спорт дав мені можливість отримати певний багаж знань, контактів та досвіду, познайомитися з багатьма впливовими політиками Європи та США, дізнатися секрет успіху колишнього губернатора Каліфорнії Арнольда Шварценегера, запросити до Києва багаторічного мера Нью-Йорка Роберта Джуліані та вислухати поради щодо реформ у Києві від мера швейцарського Берна Олександра Чаппета.
А головне – спорт дав мені можливість побачити і відчути, що таке європейські стандарти життя, та як їх треба впроваджувати в Україні.
До речі, чимало українських політиків люблять поговорити про європейські цінності. Це в них виходить аж занадто професійно. Шкода тільки, що в реальності вони живуть за принципами середньовічного феодалізму – поділити територію, награбувати грошей і сховатися у власному замку, аби інший феодал не забрав "нажите непосильною працею". Кріпосних, слава Богу, немає, але нові пани, як в тому анекдоті, вже думають і над цим...
Куди веде така "професійна" політика – зрозуміло усім. І є лише один спосіб переламати ситуацію – відмовитися від принципу "моя хата скраю". Не біда, якщо ви не хочете йти на політичні барикади. Просто змінюйте щось навколо себе та чесно виконуйте свою роботу.
А роботи у нас – непочате поле. Я бачу це на прикладі діяльності нашого Фонду братів Кличків. Ми реалізовуємо різноманітні програми, нещодавно відремонтували дитячі спортивні школи в Кам'янці-Подільському, Горлівці, Хотині та Києві, відремонтували боксерський зал у Голій Пристані, сьогодні має відкритися оновлена ДЮСШ у Сєвєродонецьку на Луганщині... На черзі – школа в Севастополі. І хто скаже, що можливість забрати дітей з вулиці, дати їм шанс на нове майбутнє, є менш важливою, аніж заняття політикою?
Повторюся – сьогодні політика стала основною сферою моєї діяльності. І мене часто запитують, коли ж я завершу боксерську кар'єру? Скажу відверто, що бити рекорди Джорджа Формана, який став чемпіоном світу в 45 років, не збираюся. Але декілька поєдинків, думаю, ще проведу.
Та й чи маю я право піти сьогодні зі спорту, який нині дає змогу показувати світові Україну не як заполітизований дикий край, а як державу-переможницю? Скажу відверто – ні з чим не можна порівняти відчуття, коли ти стоїш в ринзі й бачиш, як піднімається прапор України, лунає її переможний гімн. Вірю в те, що вдасться реалізувати ще одну заповітну мрію братів Кличків – провести боксерський поєдинок на Батьківщині. Тим більше, що той же оновлений НСК "Олімпійський" цілком здатний приймати боксерські шоу світового рівня. А якою була б підтримка уболівальників під час бою!...
Та, за великим рахунком, таку підтримку я відчуваю не лише в ринзі. Коли на вулиці до тебе підходять незнайомі люди й говорять слова вдячності, це, повірте, дорогого варте. Розумієш, що знаходишся на правильному шляху. І це додає сили рухатись далі.
Тому не перебільшу, якщо скажу – в усіх моїх досягненнях останніх 15 років є внесок тих, хто вболівав перед екраном телевізора, підтримував, приходив на зустрічі, віддавав свій голос на виборчій дільниці. Я щиро вдячний кожному з вас. Ми – разом, а значить – в нас усе вийде. Тож, ідемо далі.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
