"Мовне" питання: йдемо до Європи чи лишаємось вовтузитись у пострадянському болоті?
Останніми днями ллється потік несамовитої критики на адресу Закону "Про засади державної мовної політики".
Враження таке, що перехлюп емоцій маскує сумну реальність: більшість протестуючих цього закону взагалі уважно не читали. І, до того ж, зовсім не обізнані з міжнародними зобов'язаннями України у мовній сфері.
Свідомо хотів би відійти від суперечки про роль російської мови, яка завжди в наших мовних дискусіях виходить на перший план. Як фахівець-міжнародник хочу звернути увагу на міжнародний бік справи.
Спочатку тільки сухі факти.
Перший факт. Україна є стороною Європейської хартії регіональних мов або мов меншин. Ратифікаційна грамота щодо цієї Хартії була здана на зберігання Генеральному секретарю Ради Європи 19 вересня 2005 року, за президента Ющенка та міністра закордонних справ Тарасюка, лише через 10 днів після звільнення Тимошенко з поста прем'єр-міністра. Партія регіонів, нагадаю, знаходилася тоді в опозиції.
Другий факт. Приєднання до міжнародного договору означає його безумовне виконання. З відповідними механізмами звітування та контролю – з боку Ради Європи. Це – аксіома. Міжнародні договори треба виконувати, хочемо ми цього чи ні. Крапка.
Третій факт. Комітет експертів Ради Європи 7 липня 2010 року опублікував Доповідь про застосування Хартії Україною http://www.coe.int/t/dg4/education/minlang/Report/EvaluationReports/UkraineECRML1_ukr.pdf. Цей документ містить величезну кількість зауважень до України, а також сувору критику політики тодішньої української влади у сфері реалізації мовних прав меншин.
У кого є сумніви, хай не полінується та уважно прочитає 129 сторінок документа. Побачите самі, як виглядала на той час реальна мовна політика країни в очах європейських експертів.
Інколи їх висновки читати просто соромно.
На основі Доповіді Комітет Міністрів Ради Європи розробив Рекомендації щодо застосування Хартії Україною http://www.coe.int/t/dg4/education/minlang/Report/Recommendations/UkraineCMRec1_ukr.pdf
Рекомендації містять усього сім пунктів, але вони виключно конкретні.
Четвертий факт. Якби опозиція, мітингувальники та голодуючі уважно прочитали ухвалений Радою Закон, вони б побачили, що він є фактично виконанням Рекомендацій Комітету Міністрів РЄ та дає конкретні відповіді на багато-багато зауважень Комітету експертів Ради Європи.
Прикладів можна наводити безліч. Наведу лише головні.
Рада Європи критикувала відмову віднести до числа регіональних низку "малих" мов, що знаходяться під загрозою зникнення, включаючи караїмську та кримчакську, і вимагала змінити їхнє становище (п. 6 Рекомендації).
Новий Закон у п. 2 статті 7 виконує цю вимогу, розширюючи перелік регіональних мов з 13 до 18.
Далі. У сфері застосування мов меншин у галузі освіти європейці зауважують:
"Обов"язок органів української влади забезпечувати створення класів або шкіл з навчанням мовою меншини... у даний час чітко не визначено і здається, що немає жодного ефективного правового засобу проти свавільної відмови місцевих органів влади". (п. 152 Доповіді)
Стаття 20 розділу ІІІ Закону "Про засади державної мовної політики" й є таким "ефективним правовим засобом".
Висновки європейців, поміж іншого, нищать міф про те, що нібито в Україні права російськомовного населення повністю задоволені.
"Комітет експертів вважає, що зобов'язання, обране українськими органами влади у відношенні до російської мови, не відповідає існуючим можливостям отримувати дошкільну освіту цією мовою" (п. 186 Доповіді). Аналогічні негативні висновки європейські експерти зробили і щодо можливостей російськомовних громадян одержувати початкову шкільну, середню, професійну та вищу освіту російською мовою (пп. 217, 244, 252, 277, 280, 299 Доповіді).
Йдемо далі. У сфері судочинства Рада Європи зауважує, що українська влада не надала "будь-якої інформації про те, як існуючі правові рамки застосовуються на практиці та якою мірою регіональні або мови меншин використовуються у судочинстві".
Дійсно, яку інформацію могла надати влада, яка практично повністю заборонила використання у судочинстві будь-яких мов меншин?
Стаття 14 Закону знімає усі зауваження європейців щодо використання мов меншин у судовій сфері.
Особливу критику Ради Європи викликало положення законодавства, за яким "мова певної національної меншини може використовуватися... в роботі різних державних органів лише у тих місцях, де ця національна меншина становить більшість населення". На думку Ради Європи, такий поріг є занадто високим у порівнянні з європейськими стандартами і не відповідає Хартії (п. 381 Доповіді).
У новому Законі ситуацію виправлено. На вимогу Європи введено поріг у 10 % від чисельності населення у регіоні як умову введення регіональної мови. На вимогу Європи введено можливість проголошення регіональною навіть мови, чий поріг поширеності не перевищує 10 %. Це зроблено якраз задля збереження "малих" мов, на чому робить постійний наголос Хартія.
Перелік критичних зауважень європейців є довгим. Рада Європи вважає невідповідними Хартії мовні квоти на радіо та на телебаченні (пп. 448, 451, 486 Доповіді), вимогу дубляжу або субтитрування українською кожного іноземного фільму (п.581).
Чимало критики з боку європейців викликала ситуація із застосуванням мов меншин у соціальній сфері. Європа, наприклад, негативно розцінила заборону використовувати російську мову в інструкціях щодо застосування ліків як "практику, спрямовану на відмову від російської мови в економічній діяльності" (п. 707 Доповіді).
Усі ці недоліки виправлено у новому Законі, майже кожне положення якого спрямоване на виконання зауважень та рекомендацій Європи. А зовсім не Кремля, як про це брехливо галасує дехто в опозиції.
Хоча, зауважу просто в якості коментаря, як це не прикро буде чути нашим горе-націоналістам, у Доповіді Рада Європи, між іншим, "звертається до України з проханням шукати шляхи та засоби зміцнення двостороннього співробітництва з Російською Федерацією у тому, що стосується питань, пов'язаних із мовами меншин".
Отже, позиція Європи чітка – ситуація з імплементацією Україною Європейської хартії регіональних мов або мов меншин є незадовільною. Закон "Про засади державної мовної політики" є принаймні спробою її виправити.
Можна, звичайно, вважати цей Закон недосконалим. Можна вважати недосконалою процедуру його ухвалення.
Але постає питання: що зробила опозиція для виконання Україною своїх зобов'язань перед Європою? Чи запропонувала якийсь альтернативний законопроект?
Жодного.
Що ж пропонує опозиція? Залишатися із нинішнім ворохом суперечливих законів та підзаконних актів? Отримати чергову порцію критики з боку Європи за бездіяльність у приведенні мовної політики до європейських стандартів?
Чи ми згадуємо про Європу тільки тоді, коли нам це вигідно? А коли невигідно, прикриваємо емоціями на тему так званої "загрози державній мові" типову пострадянську ситуацію законодавчого безладу, яка в нас панує вже 20 років.
Правда полягає в тому, що життя за європейськими стандартами вигідне для всіх. У тому числі, за європейськими мовними стандартами. Вигідне для мешканців Львова та Донецька. Для україно- та російськомовних, кримських татарів, караїмів тощо. Можливо, невигідне для певних екстремістських персонажів, які б воліли затягти Україну назад, у 30-ті роки минулого століття. Але суспільство не має бути їх заручником.
Багатомовність є ознакою вищого рівня суспільного устрою. Вона притаманна європейським демократіям, суспільствам із високим рівнем добробуту та соціальної гармонії. Одна панівна мова та жодних прав для мовних меншин – ознака авторитарних режимів та деспотій. Прикладів можна багато відшукати по всьому світу.
Відсутність звички шанувати мову тих, хто живе поруч, призводить до ганебної ситуації, коли українці за 20 років так і не вивчили іноземні мови. Це висвітлив футбольний чемпіонат: ані міліція, ані держслужбовці, ані широкі верстви суспільства в цілому так і не опанували навіть англійської.
Я сам є уродженцем Полтавської області. Українська – моя рідна мова, спілкуюсь і спілкувався нею завжди – і в рідному селі, і в російськомовному Дніпропетровську, і в космополітичному Києві, в сім"ї та на роботі, з журналістами та колегами. Для мого дорослого сина українська так само рідна, паралельно він вільно спілкується з усім світом російською, англійською, шведською. Такими, впевнений, виростуть і його діти. Такими мають бути й наступні покоління українців. Чим більше мов знає людина, тим більш відкритою вона є для світу, але тим сильніше вона шануватиме та плекатиме ту єдину мову, якою мати розмовляла з нею у дитинстві.
У цьому й полягає сутність європейських мовних принципів та норм. Давайте разом їх шанувати та разом робити Україну сучасною європейською мультикультурною та мультилінгвістичною країною.
Але для цього треба хоч трохи думати власною головою.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
