о. Андрій Бандера – батько, що виховав Степана Бандеру
Розповідь про священика-патріота та його дітей може бути багато в чому повчальною і, якщо оцінювати біографічні факти об"єктивно, то навіть спричинити революційне переосмислення ролі і місця націоналістів-бандерівців в українській новітній історії думаючими читачами.
Бандера і бандерівці – тема, що жваво дискутується у суспільстві. На жаль, дуже часто розмова, особливо з боку опонентів визнання ОУН-УПА, зводиться до повторення поширених штампів, напрацьованих ще радянською пропагандистською машиною для дискредитації українського національно-визвольного руху. Заради об"єктивності, щоб зробити розмову більш заземленою, доцільно поговорити про дійсні події і конкретних людей.
Андрій Бандера народився 11 грудня 1882р. у м.Стрий на Львівщині у родині, де побожність і патріотизм були традиційними рисами. Закінчивши місцеву гімназію, продовжив навчання на богословському факультеті Львівського університету. Після студій одружився з Мирославою Глодзінською (також дочкою священика) і став помічником тестя на парохії Старого Угринова на Калущині. З 1913р. о.Андрій – повноправний душпастир двох громад: Угринова та сусідньої Бережниці. В цей час побудовано хату-плебанію, відновлено після пожежі угринівську церкву В"їзду Господа в Єрусалим. Священик, будучи членом УНДП, вів активну громадську роботу через філію "Сільського господаря", "Просвіту". У Бандерів часто бували: Ярослав Веселовський – посол до парламенту Австро-Угорщини, Павло Глодзінський – активний діяч галицької кооперації, скульптор Михайло Гаврилко – виходець із Східної України.
У 1919р. – о.Андрій став активним організатором державотворення ЗУНР на теренах Калущини, обраний послом до парламенту – Національних Зборів, далі став капеланом Української Галицької Армії (9 полк 3 Бережанської бригади 2 корпусу УГА). Виживши в "чотирикутнику смерті", врятувавшись від тифу о.Андрій Бандера повернувся в Угринів, принісши на собі (заховав під одягом) капеланський синьо-жовтий прапор. (Цей стяг у потайному місці зберігався до 1989р., далі – в сільській церкві, тепер – у експозиції музею С.Бандери).
З 1922р., після того, як селяни взяли Бандеру "на поруки", поляки знову допустили його служити в церкві, але незабаром, за прихильність до "візантійства" (течія в церковному житті, прихильники якої виступали за дотримання чистоти східного обряду в практиці УГКЦ), під тиском окупаційної влади парох змушений був переходити на парохії спочатку до Волі-Задеревацької, а потім – до Тростянця на Долинщині.
Під час голодомору Бандера у своїх проповідях закликав підтримати "братів з Великої України", попереджав про загрозу майбутнього червоного терору в Галичині, однак не захотів емігрувати, залишився зі своєю паствою. З прихом "перших совітів", о.Андрія взяли під пильний нагляд і заарештували напередодні відступу Червоної Армії, інсценізувавши переховування підпільника ОУН у його домі, це було у травні, а вже в липні розстріляли в Києві, за те, що він "является отцом руководителя ОУН"- як виявилось цього було досить для смертного вироку.
о.Андрій разом із дружиною Мирославою виховали семеро дітей, щоправда основний тягар випав самому батьку, бо мати помела у 1922р., коли найстаршій Марті було – 15, наймолодшому Богданові -2 роки. Доля родини Бандерів – яскаве уособлення драматичної, а часом і трагічної історії України ХХ ст. Старший із синів – Степан став Провідником ОУН, неодноразово "відсидів" у польських тюрмах, оснанній раз окупантами був засуджений до страти, яку замінили на довічне ув"язнення. З 1941 до 1944рр. – фашистський "Саксенгауз", далі – чужина і постійне полювання МГБ-КДБ, а 15 жовтня 1959р. смерть від руки запроданця у Мюнхені. Василь (член ОУН, в"язень польської "Берези Картузької", співробітник Обласної управи в Станиславові, після проголошення відновлення Української Держави 30.06.1941р.) і Олександр (член ОУН, доктор політ-економії у Римі) -загинули в німецькому "Освенцимі" у 1942р., Богдан 1943р. – від рук гестапо на Миколаївщині (с.Піски).
Сестри вистраждали не менше. Їх заарештувати одночасно з батьком, у 1941р. Марта провела в таборах все наступне життя і померла в Красноярському краї (смт Сухобузіно) в 1982р. Володимира, втративши в таборах Мордовії чоловіка- о.Теодора Давидюка, формально була звільнена в 1956р., але зазнавала переслідувань аж до кінця 90-их рр. (навіть у паспорті поряд із прізвищем чоловіка дописали -"Бандера", ніби поставили тавро), померла у 2001р. Наймолодша із сестер, Оксана, була в засланнях (1941-1989рр.).
За результатами останніх досліджень встановлено родинні зв"язки (по материнській лінії) Степана Бандери із покійним патріархом УГКЦ Мирославом Любачівським. Чоловіком дочки Василя Бандери став відомий художник-десидент Опанас Заливаха (уродженець Харківщини). Свого часу парохом Старого Угринова був Володимир Петрушевич -брат Президента ЗУНР. У цьому ж селі народився Микола Саєвич – відомий вчений, доктор філософії, інженер-лісівник, творець "Лісового музею" у володіннях митрополита Андрея Шептицького, близькими родичами Саєвича були Войнаровські- нащадки племінника гетьмана Івана Мазепи.
Навіть таке, дещо схематичне, ознайомлення із біографією людей – які в нашій уяві є "класичними, щирими" бандерівцями показує, що історія України набагато складніша і багатогранніша, ніж нам її представляли десятиліттями комуно-більшовицькі ідеологи. Хіба не є аморальним таврувати як "пособників німецьких фашистів" людей, які загинули мученицькою смертю в гітлерівських таборах, від куль гестапо. Життя Степану Бандері врятували обставини на фронтах Другої світової війни – німці до останнього сподівались використати його для забезпечення масової підтримкм українцями Третого Рейху, але це жодним чином не може свідчити про колабораціонізм ОУН – адже братів Бандери фашисти стратили.
Дошукуймося правди, а не навішуймо ярлики. Спробуймо кожен розібратись у засадничих деталях історичних подій, а не переповідаймо готові, сформульовані кремлівськими ідеологами підтасовані висновки. Можливо ці люди в чомусь дріб"язково-життєвому і помилялись, та жили вони, за великим рахунком, тільки заради України, яку любили і в яку вірили. Після десятиліть оббріхування і наклепів, вони, в Українській Державі, заслуговують на пошану. Будьмо гідними їхньої жертви!
Подяка за працю Тарасу Федоріву
12.07.2011
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
