Яка різниця між Косово і Південною Осетією
Свій коментар щодо події, які відбуваються цими днями в України, я повішу на своєму блозі в "УП" завтра, а сьогодні я розміщую статтю, яку я написав для УНІАН у вівторок. У зв'язку з тим, що вона викликала критику з боку дописувачів з Росії, у середу я написав ще коротеньку репліку, яку теж розміщую тут.
Яка різниця між Косово і Південною Осетією
Якщо визнання незалежності Косово – це особливий випадок, то чому Південна Осетія та Абхазія не можуть бути таким самим особливим випадком, заявляють на весь світ кремлівські вожді. Їхні аргументи слово в слово повторюють члени Партії регіонів, які насправді часто плутають Південну Осетію з Північною...
Спробуємо порівняти косовський прецедент із тим, що діється навколо Грузії.
Як починалися конфлікти
Сучасна історія конфліктів у Косово, Абхазії та Південній Осетії починалася приблизно в один і той самий час – наприкінці 80-х років минулого століття.
На той момент національна структура населення цих регіонів була така. У Косово, за переписом 1991 року (яку косовські албанці бойкотували, що дещо підриває довіру до цих даних), із загальної чисельності 1954747 жителів албанців налічувалося 1607690 осіб (82,2%), а сербів – 195301 (10%). Населення Абхазії (за переписом 1989 року) становило 525061 чоловік, з яких близько 46% (239872 осіб) – грузини, близько 18% (93 267) – абхазці, 14% – росіяни та приблизно стільки ж вірменів. Населення Південної Осетії (за тим самим переписом 1989 року) складалося з 65233 осетинів (66,2 %) і 28544 грузинів (28,9 %) та 4-5 тисяч осіб інших національностей.
Косово
У 1989 році в Сербії відбувся референдум, який затвердив нову конституцію, що радикально обрізала автономію національного краю Косово. Косовські албанці бойкотували референдум. За його результатами в Косово було розпущено парламент, на державному радіо та телевізійних станціях припинилося мовлення албанською мовою.
З 1991 року сербський уряд заборонив вживати албанську мову в усіх державних, навчальних, лікувальних та інших установах, почалися звільнення албанців з державних структур. У відповідь прокотилися масові страйки, акції протесту.
Ще раніше, у 1990 році, косовські албанці створили паралельну систему органів державної влади (у тому числі поліцію, фактично народні дружини, бо зброї при собі не мали) і навчальних закладів (середніх та вищих), які діяли протягом усіх дев'яностих років минулого століття.
У 1991 році було проголошено про створення незалежної республіки Косово, а потім пройшли вибори, на яких президентом був обраний Ібрагім Ругова. При цьому лідери західних країн, підтримуючи Ругову та особливо його методи ненасильницького спротиву, виступали за надання більшої автономії краю Косово, але в межах Югославії. Формально вся влада в Косово контролювалася Белградом.
Ситуація почалась загострюватись після того, як уряд Югославії у 1996-1997 роках почав переселяти сербських біженців (що стали такими внаслідок конфліктів у Хорватії та Боснії і Герцеговини) на територію Косово. Радикалізації косовських албанців також сприяла пасивність лідерів західних країн та Югославії щодо визначення майбутнього статусу Косово. Це призвело до збройних конфліктів між загонами так званої Визвольної армії Косово (ВАК) та югославською поліцією та армією. З початку 1998 року ці сутички набули характеру військових дій, з боку югославською армії почалися репресії щодо мирного населення, які наприкінці 1998-го та на початку 1999 року мали всі ознаки етнічних чисток.
Незважаючи на різке зростання кількості албанських біженців з кінця 1998-го та на початку 1999 року, що кваліфікувалося як гуманітарна катастрофа, Рада Безпеки ООН в умовах блокування з боку Росії не могла прийняти жодної резолюції, яка б примушувала центральну владу Югославії припинити етнічні чистки й вивести регулярні військові частини з території Косово.
Так, ще до початку операції НАТО, понад 350 тисяч косовських албанців були змушені, зокрема, внаслідок фізичного примусу, покинути територію Косово. Сербська армія продовжувала здійснювати акції примусового виселення албанців, навіть незважаючи на військово-повітряну операцію НАТО. На момент припинення операції НАТО та початку виведення збройних сил Сербії з території Косово понад 800 тисяч албанців, за даними ООН, були змушені залишити свої домівки.
24 березня 1999 року, після декількох попереджувальних заяв лідерів західних країн з вимогою припинити етнічні чистки та вбивств мирного албанського населення, війська НАТО почали, без формальної згоди Ради Безпеки ООН, військову-повітряну операцію в Югославії. Під час майже двомісячних бомбардувань загинуло близько двох тисяч осіб, з яких приблизно тисяча – сербські військові, решта – мирні громадяни різних національностей.
Абхазія
Наприкінці вісімдесятих років минулого століття розпочався процес "малих суверенітетів". Їм передувало доручення Горбачова Комітетові державної безпеки СРСР сприяти міжетнічній дестабілізації в усіх союзних республіках, які потенційно бажатимуть вийти зі складу СРСР. Саме тому, за свідченням колишнього Голови КДБ СРСР Вадима Бакатіна, у свій час у багатьох союзних республіках виникли так звані "інтерфронти". Внутрішні міжетнічні конфлікти в союзних республіках мали дати змогу центральній владі, з одного боку, виступати в ролі "миротворця" й посередника, з другого – погрожувати національним елітам цих республік розколом і відокремленням частини їх територій. Саме за таким сценарієм стали розвиватися події у бунтівних регіонах Грузії.
Ситуація в Абхазії почала загострюватися навесні й улітку 1989 року, після того, як 18 березня в селі Лихни (Гудаутського району) у присутності та з відома вищого партійного керівництва Абхазії на чолі з першим секретарем Абхазького обкому Компартії Грузії Б. Ст. Адлейба, відбулося "всенародне віче" абхазів, яке прийняло "звернення" з вимогою відновлення статусу РСР Абхазії (скасованого 1931 року) та її безпосереднього включення до складу СРСР.
Улітку 1989-го (15-16 липня) сталося перше криваве зіткнення в Сухумі, унаслідок якого загинуло 9 грузинів і 5 абхазів.
Восени 1990 року в Грузії сталася зміна влади. Нове керівництво Грузії на чолі зі Звядом Гамсахурдія зробило спробу порозумітися з абхазьким населенням та її лідерами. З метою розширнення прав абхазів Гамсахурдія погодився на ухвалення апартеїдного виборчого закону, згідно з яким абхази отримали переважне право бути обраними у верховний орган влади автономної республіки – Верховну Раду Абхазії. Абхази, які становили меншість населення (на той час 18%) отримували 28 депутатських місць, а грузини (яких було більшість 45%) – усього – 26. Решту 11 місць пропонувалося віддати представникам некорінних національностей: росіянам, вірменам тощо.
Незважаючи на ці миролюбні кроки грузинської влади, 23 липня 1992 року Верховна Рада Абхазії з грубим порушенням регламенту, за браку кворуму офіційно відновила так звану "Конституцію РСР Абхазії 1925 року", що фактично означало вихід Абхазії зі складу Республіки Грузія. Почалися масові звільнення грузинів із силових структур автономії, а також створення "абхазької гвардії". Це призвело до відкритого конфлікту з центральною владою Грузії. Військові формування Національної гвардії Грузії, очолювані Тенгізом Кітовані, протягом кількох серпневих днів 1992 року, незважаючи на опір абхазьких збройних формувань, практично повністю захопили територію Абхазії, включаючи Сухумі й Гагри. Уряд Абхазії на чолі з головою Верховної Ради Владиславом Ардзінба перебазувався в Гудаутський район. Зупинка цієї військової операції відбулася на пряме прохання Бориса Єльцина до тодішнього президента Грузії Едуарда Шеварднадзе. Досі в Грузії багато тих, хто розцінює це рішення Шеварднадзе як зраду.
Введення грузинських військ призвело до масової втечі абхазького і російськомовного населення, у тому числі на територію Росії.
Протягом 1992 – 1993 років за прямої фінансової та військової допомоги з боку Росії, чеченських бойовиків, очолюваних Шамілем Басаєвим та Русланом Гелаєвим, та "казаків", абхазькому сепаратистському урядові вдалось повністю повернути контроль над територією Абхазії. У результаті цих подій, за різними оцінками, від 10 до 20 тисяч грузинів та абхазів було вбито, понад 200 тисяч грузинів були змушені залишити свої помешкання і стати біженцями в Грузії. Особливо цинічними та злочинними були факти знищення абхазькими бойовиками декількох цивільних транспортних літаків, які вивозили з Сухумі біженців – грузинських жінок та дітей. В умовах громадянської війни, яка в цей час розгорілася в Грузії, президент Шеварднадзе був змушений погодитися на умови Росії та підписав Московську угоду (від 14 травня 1994 року) про припинення вогню, згідно з якою на території Абхазії вводилися миротворці країн СНД (фактично лише військовослужбовці Росії). Їх присутність мала гарантувати безпечне повернення грузинських біженців до своїх домівок в Абхазію. Це зобов'язання Росія та її миротворці відверто блокували протягом 14 років і так і не виконали.
Таким чином, незалежність Абхазії стала можливою лише внаслідок тотальної етнічної чистки грузинів, які були в більшості на цій землі. З 1993 року контроль над територією Абхазії здійснювався не центральною владою Грузії, а абхазьким урядом, фактично Росією.
Південна Осетія
Сучасна історія конфлікту в Південній Осетії розпочалась у 1989 році – після того, як рада народних депутатів Південно-Осетинської автономної області Грузинської РСР прийняла рішення про її перетворення в автономну республіку. Це було важливим кроком до можливого відокремлення від Грузії в разі її виходу зі складу СРСР.
Протягом 1990 – 1992 років міжетнічні зіткнення переросли у відверту війну, у якій були вбиті тисячі людей з обох сторін, а десятки тисяч змушені покинути свої домівки. Ці події, як і в Абхазії, характеризувались активною фінансовою та військовою підтримкою осетин Росією. У 1992 році відкриті бойові зіткнення припинилися після підписання Дагомиської угоди між Росією та Грузією. Ця угода передбачала припинення бойових дій та створення Змішаної контрольної комісії, у яку ввійшли представники Грузії, Росії, Південної Осетії та, на правах окремої сторони, Північної Осетії. Угода була підписана 24 червня, і 14 липня 1992 року в зону конфлікту були введені миротворчі сили в складі трьох батальйонів (російського, грузинського та осетинського). Щоправда, ці миротворчі сили не мали жодного міжнародного статусу, бо перебували там лише на підставі угоди, підписаної Борисом Єльциним та Едуардом Шеварднадзе.
На відміну від ситуації в Косово та кроків західних країн, дії Росії протягом усіх останніх двадцяти років мали на меті цілеспрямовану дестабілізацію Грузії та анексію території Абхазії і Південній Осетії. При цьому російські миротворці фактично не виконували функції реальних посередників між населенням цих бунтівних регіонів та грузинами. Чого варті хоча б факти надання всім бажаючим жителям Південної Осетії та Абхазії російського громадянства... Керівництво Південною Осетією здійснювалося штатними співробітниками спецслужб Росії, які раніше не мали жодного стосунку до цього регіону. Грузинські поліцейські свого часу затримали російських миротворців, які перевозили ящики зі зброєю та боєприпасами, у тому числі з керованими ракетами для південноосетинських бойовиків. Що це була зброя саме для південноосетинських збройних формувань, свідчать хоча б заяви самих російських офіційних осіб, які під час трагічних серпневих подій цього року наголошували, що в російських миротворців нічого, крім стрілецької зброї, не було і не мало бути.
Різні методи і різна мета
Оцінювати та порівнювати військово-повітряну операцію військ НАТО на території Сербії та Косово з діями Росії щодо Грузії, враховуючи окупацію її території, продовження знищення об'єктів військової та цивільної інфраструктури навіть після підписання за посередництвом президента Франції Саркозі угоди з припинення військових дій, кожний може сам. І це без врахування фактів тотальної етнічної чистки грузин та масового мародерства з боку російських військових та банд угруповань, що хлинули в Грузію з території Південної та Північної Осетії і Абхазії.
Яку ж мету переслідували західні країни, визнаючи незалежність Косово, та Росія, яка визнала незалежність Південної Осетії та Абхазії?
Після завершення військової операції НАТО і переходу контролю за ситуацією в Косово до ООН, країни Євросоюзу опинились в досить незвичній для себе ситуації. З одного боку, Резолюцією ООН N1244 (1999) було підтверджено суверенітет і територіальна цілісність Союзної Республіки Югославії, з іншого – чим далі, тим більше ставало зрозумілим, що після тих масових чисток з боку сербів та злочинів з боку албанців, жити в рамках однієї держави вони не зможуть. І це за умов, що на момент визнання незалежності приблизно 93% мешканців Косово були албанцями, і лише 5% – серби. Невизначеність статусу Косово призводила до постійної політичної та економічної нестабільності в краї, що унеможливлювало залучення інвестицій, без яких працевлаштувати місцеве населення та надати хоча б мінімальний соціальний захист було дуже складно. Це зумовлювало як масові спроби косовських албанців незаконно проникати до країн Євросоюзу, так і деградацію та криміналізацію самого Косово. Усе це не могло не провокувати постійну нестабільність під боком Євросоюзу.
Запропонований європейськими країнами варіант щодо Косово важко назвати таким, що повністю відповідає нормам міжнародного права, але чи міг хтось без зайвих емоцій запропонувати європейцям інший вихід? Цей варіант передбачав визнання незалежності Косово та надання максимальної фінансової та організаційної підтримки як Косово, так і Сербії, аби підтягнути ці країни до рівня, який би дав змогу вступити їм до Євросоюзу. – з фактично загальноєвропейським громадянством, соціальним та національно-культурним захистом.
Що ж до мого бачення реальних причин та мету дій Росії в Грузії протягом останніх років, то про них я писав у статті для УНІАН "Російсько-грузинська війна: причини та наслідки" і повторюватись не бачу сенсу. Можу лише додати, що серйозно говорити, наприклад, про можливість і реальність функціонування а-ля "держави Південна Осетія", з населенням в сорок – п'ятдесят тисяч осіб, з десятком сіл та чотирма населеними пунктами селищного типу, навряд чи можливо. А подальше включення цієї території до складу Росії буде небажаним для сьогоднішніх кремлівських можновладців, бо анексійний характер усіх останніх дій Росії стане вже надто очевидним. Тобто протягом дуже багатьох років Південна Осетія залишатиметься депресивною, криміналізованою територією, яка використовуватиметься для відмивання коштів російського бюджету та спроб дестабілізації в Грузії.
Порівнюючи події навколо Косово та Південної Осетії, хотів би також звернути увагу, що визнання Косово відбулося через дев'ять років після військової операції військ НАТО та введення міжнародних миротворців під егідою ООН. Протягом цього часу відбувалось ретельне розслідування всіх фактів військових злочинів та геноциду. Чітко встановлені поіменно всі загиблі та постраждалі під час подій 1998 – 1999 років. Визнання ж незалежності Абхазії та Південної Осетії з боку Росії відбулося фактично негайно після серпневих подій і всупереч домовленостям між президентами Франції і Росії.
Досі – при відвертій протидії з боку Росії, яка є учасником конфлікту, – не проведено незалежного міжнародного розслідування щодо подій у Південній Осетії, починаючи з 1 серпня 2008 року (насправді саме з цього дня відбулось різке загострення конфлікту). Досі немає незалежного підтвердження фактів убивства миротворців. Принаймні Росія не оприлюднила прізвища цих військових, місце та обставини їх загибелі, що ставить під серйозні сумніви взагалі факт загибелі саме миротворців, а не військових регулярних військових частин Росії. Не встановлено і не підтверджено чисельність та поіменний склад загиблих цього конфлікту, місце та час загибелі, а також не визначено, хто з них справді був мирним жителем, а хто – військовим ополченцем і чи взагалі мав право перебувати на території Південної Осетії.
Отже, визнання незалежності Абхазії та Південної Осетії з боку Росії викликає в міжнародної громадськості та лідерів західних країн справедливі сумніви щодо реальних обставин подій та реальної ролі в них Росії. І те, що там відбувалося в останні роки, аж ніяк не можна порівнювати з косовським випадком.
Де ж імена загиблих російських миротворців?
Репліка
Моя стаття в УНІАН "Яка різниця між Косово і Південною Осетією" викликала зливу недоброзичливих коментарів з Росії. У статті я доводжу, чому косовський випадок не можна ставити на один рівень із тим, що діється сьогодні в Грузії. Коментарі з Росії (відомого походження) написані наче під копірку: автор дурень і свиня, тому він неправий. Жодного аргументу мені наведено не було, крім одного.
У своїй статті я написав, що досі не оприлюднено прізвища загиблих миротворців. Мені закидають, що такі імена Росія назвала...
Але я маю на увазі не загиблих у війні російських військовослужбовців, а саме тих осіб, котрі справді були в Південній Осетії як миротворці до 8 серпня.
Тобто немає офіційної інформації та незалежного (за участю міжнародних організацій – ООН, ОБСЄ тощо) розслідування щодо того, коли названі особи, що загинули у війні, були взяті на контрактну службу, коли потрапили в ролі миротворців у Південну Осетію, час, місце та обставини їхньої загибелі.
Без цих даних говорити про вбивство грузинськими військами саме миротворців можуть лише ті, хто готовий беззастережно вірити будь-якій інформації російської влади. Але тієї інформації, про яку я кажу, досі немає, хоча минуло вже 25 днів від початку подій у Південній Осетії і 23 дні, як військові дії припинились безпосередньо на території невизначеної республіки.
Ось тому в мене є сумніви щодо істерії в російських ЗМІ стосовно загибелі миротворців. Якщо хтось із дописувачів надасть посилання саме на достовірну інформацію, буду готовий визнати свою помилку.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
