Україна і НАТО
Підписаний Президентом України, Головою Верховної Ради і Прем'єр-міністром України спільний лист до НАТО став своєрідним вододілом у довготривалому процесі інтеграції України у транс-атлантичні та європейські структури. Нарешті, Україна має чітко окреслену мету у своїй закордонній політиці, маючи при цьому явну неупорядкованість у внутрішніх реформах.
Чітко поставлена ціль пошуку членства у НАТО заперечує попередню багатовекторну зовнішню політику України. Так, мені, як голові Інформаційного бюро НАТО у Києві наприкінці 1990-тих, було дуже важко зрозуміти, чого насправді прагне Україна, а, отже, й проведення ефективної інформаційної кампанії було на той час завданням нереальним до виконання.
Спільний лист викликав неофіційні дискусії у Вашингтоні, у яких обговорюється можливість приєднання України до Плану дій (МАР) щодо членства у НАТО під час квітневого саміту у Бухаресті. Все вказує на те, що Україна отримає позитивну відповідь.
У результаті останніх подій годинникова стрілка у стосунках Україна-НАТО повернулася у 2006 р., коли США і НАТО очікували створення помаранчевої коаліції після виборів. У червні 2006 р. Президент Буш збирався відвідати Київ, а у листопаді цього ж року НАТО планувало запропонувати Україні План Дій щодо членства в НАТО на саміті у Ризі.
Невиконаний план 2006 був перенесений на 2008 р., коли, нарешті, було створено помаранчеву коаліцію і уряд Тимошенко. Цілком можливо, що президент Буш таки відвідає Київ у квітні цього року по дорозі на саміт НАТО. На відміну від свого попередника, Біла Клінтона, Джордж Буш ні разу не відвідав Україну впродовж восьми років свого перебування на посаді президента.
Несподіваною, але водночас і очікуваною була реакція Партії Регіонів на спільний лист про приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО. Від 2002 р., часу, коли Партія Регіонів з'явилася на політичній арені Києва, вже не раз виникали підстави говорити про подвійний характер її зовнішньої політики. Янукович любить подискутувати на тему послідовності тактики Партії Регіонів, проте ми можемо перевірити правдивість цих заяв, аналізуючи ставлення його партії до НАТО.
У тому самому році, коли Віктор Янукович вперше став прем'єр-міністром (2002), Україна офіційно оголосила про свої наміри стати членом НАТО. Перебуваючи при владі до 2004 р. уряд Януковича та Партія Регіонів не відкинули членство у НАТО як офіційну мету.
Саме уряд Януковича вислав українські війська до Іраку у 2003 р. При цьому український військовий контингент був найбільш численним серед країн, які не є членами НАТО, за що США, звичайно, було дуже вдячне українському уряду. Натомість виведення українських військ з Іраку було здійснене Президентом Ющенко наприкінці 2005 р.
Окрім цього, саме перший уряд Януковича прокладав стежку України до членства у НАТО шляхом втілення у життя двох перших річних Планів дій НАТО-Україна у 2003-2004 рр.
Ці Плани дій, представлені у 2002 р. на саміті НАТО у Празі, були унікальними для України, бо вони включали військові, політично-економічні реформи та реформи у системі безпеки. Це у свою чергу дозволило б без надмірних зусиль перетворити їх у Плани дій щодо членства України в НАТО.
Слово "членство" у даній ситуації було б виразним показником того, що Україна рухається у напрямі членства у НАТО. Посол США в Україні Стівен Піфер згадував: "Ми говорили українським урядовцям напочатку 2003 р., що План дій НАТО-Україна, узгоджений у листопаді 2002 р. на Празькому саміті, був на 90-95% Планом Дій щодо членства України у НАТО. Відмінність була тільки у назві."
Чи це був би План дій чи План дій щодо членства, насправді не має значення, оскільки різниця між ними є виключно семантична, в той час як суть обох для України є однакова.
Коли Україна нарешті приєднається до НАТО, український уряд повинен буде поставити у центрі Києва пам'ятник Януковичу і Кучмі у знак вдячності за розпочатий ними у 2002-2004 рр. процес приєднання України до НАТО. Молодці!
