Чому нудить від Москви, або Зомбі грають на трубі, а ми танцюєм свої танці
Вже декілька років я не хочу їздити до Москви. Маю справи, треба змотатися у відрядження, попрацювати там, а то й просто хочеться вгамувати театральний голод і подивитися прем'єру в Лєнкомі або майстерні Фоменка. А ноги не несуть. Я знаходжу – для себе в першу чергу – будь-які суб'єктивні причини, щоб не поїхати. Але все одно розумію, що є одна – велика і об'єктивна. Вона визиває в мене приступи нудоти, як в першому триместрі важкої вагітності. Мені не хочеться туди їхати, бо там не поважають українців. В принципі. В очі і поза очі.
Хто б мені оце сказав років двадцять тому – не повірила б нізащо, що стану войовничою українофілкою, бо навіть і латентною ніколи не була. Навпаки. Коли дерева були великими, я жила в самому серці Донбасу. Українською мовою, зрозуміло, там майже не говорили. До того ж моє особисте мовне середовище було суто російським, бо мала три покоління фахівців з руської філології – по-перше, а по-друге, майже всі родичі (походження яких я точно знала), були з Підмосков'я, Пітеру та Осколів. Репресовані, що вижили, приїхали працювати на Донбас, де були гроші. Філологічному оточенню я вельми вдячна за те, що мене навчили читати і розуміти літературу – з найкращими зразками я познайомилася й подружилася ще малою, потім це виросло в дружбу навіки, бо я також пішла спочатку вчитися на філологічний, потім на журналістику, а через деякий час – в аспірантуру в Санкт-Петербурзі.
В молодшій школі у нас українська викладалася, і ми навіть її вчили, бо мовна свідомість ще мовчала. В старших класах ситуація змінилася. Коли кажуть, що раніше українську вдавали за мову селюків, то маю на те реальне підтвердження: так і було. На дискотеках в тих, хто говорив сужиком, тикали пальцями: тю, то ти з "дєрєвні"! Звісно, нормальна дівчина нізащо не піде з таким лохом танцювати. І всі, хто мав хоч краплю українського діалекту чи акценту, вдавали себе за "городских". Треба казати, що в старших класах мі українську вивчали так собі – щоб гарного атестата отримати? Та й вчителька на нас не тиснула, бо сама поза уроками спілкувалась російською. В університеті на "русском отдєлєніі" було модно роздуплятися й казати, що ти, бідна, мови не знаєш, бо в тебе всі руські, і вивчати тобі її облом, бо нащо українська руським філологам? На тому й розходилися. Аби залік був, а за екзамен ставили гарну оцінку, бо з інших предметів була відмінницею. Я читала книжки тільки російською мовою, нею, звісно, говорила, і коли після універу познайомилася з хлопцем із Трускавця, то щоб якось не вдарити "обличчям в багнюку", вирішила почитати український переклад Джона Апдайка – бо думала, що цікавий зміст допоможе мені освоїти ази мовного спілкування. Але Апдайка було замало, щоб зрозуміти, хто такі кобіти й що таке мешти. Хлопець той став забутим швидко, а я все повнилася і повнилася любов'ю до всього руського. Більш того – мене Росія "звала и маніла". Я їздила до Москви працювати в бібліотеці Лєніна, ловила кайф на Арбаті, знайомилася з цікавими митцями, музикантами, науковцями і від усього серця любила "берьозкі", "упоітєльниє подмосковниє вєчєра" і "бєлих орлов".
Доля розпорядилася так, що з я поїхала в Москву жити: бо зустріла своє кохання. З часів тієї, моєї бардівсько-арбатської Бєлокамєнной минув певний час. І все змінилася.
Я щиро відкрила серце, щоб полюбити це місто. Але мені не дозволили. Я була шокована відомим (але не мені, ідеалістці) фактом, коли тебе забирають в каталажку не тільки за те, що в тебе немає реєстрації, а й просто тому, що ти гуляєш, або йдеш по справах без документа: тут потрібно мати правильний аусвайс завжди. Або ховатися від закону, як гастарбайтери. Реєстрацію отримати – треба витратити не тільки нерви й час, але й багато грошей, бо там у кабінетах чекають на конвертики. Я про це не знала. Мені ставало не те, що прикро. Починався внутрішній бунт. Бо це – несвобода. У Парижі і Лондоні, навіть у Нью-Йорку в мене паспорта не питали.
Пливемо з чоловіком в басейні. Я прикололася, кажу йому українською: "Любий мій, коханий!" Захлинувся не тільки він, а й ті, хто плив поруч: йя-й-йяй, якась кандиба приїхала у нашу Москву і тут гребе, як вдома! Знов я кажу собі: слухай, це – несвобода! Бо якщо я б казала англійською, то на мене б глянули інакше – з повагою, бо то ж вона, мабуть, "із запада". Мене нудило від усіляких розповідей "крутих" дівчат про українок-господарок: то щось вкрала, то вона руки в боки й не слухає, що їй кажуть, сперечається, сучка! А чоловіки-будівельники – всі "алкоголіки і тунєядци". "Карочє, все ви там такіє!" – кидали мені москвички. Але господарками на Рубльовку наймали наших. Поза очі, а той в очі мені "ма-а-а-сквічкі" кидали: ну то ж, мовляв, ти з України, там всі хитрожопі. Або казали, що я, як українська провінціалка, собі серце рву, щоб залишитися в їхній столиці, і готова хоч на сраці їздити, аби чогось досягнути. А мені просто було цікаво працювати, бо там дійсно більше можливостей. Але мені було важко там дихати, незважаючи на успіх. Бо в московському повітрі смерділо несвободою. В мене все гарно на перший погляд складалося в Москві – працювала в пристойному журналі, нормальна інтелігентна тусовка, знов-таки ж, книжки і театри. Але не свобода стала не просто мене бити, як в боксі, зліва і справа, мене стало сильно нудити. Від смердоти.
Від Москви епохи СССР і перестройки, яку я знала, не залишилося бодай сліду. Немає того Арбату і тих яскравих вулиць, фізиків і ліриків, духу Окуджави і Висоцького, посмішок до приїжджих і поваги до просто людей на вулиці, душевних кав'ярень і тієї особливої атмосфери, якою було сповнене це місто колись. Замість цього – великодержавний шовінізм и несвобода, бо свободи московський люд наче і не потребує. Це зовсім не та несвобода, яка була у часи диктатури – за Сталіна, Хрущова чи Брежнєва. Бо за часів такої диктатурі в андеграунді народжуються геніальні люди і геніальні твори. Це – жирна несвобода. Вона вкриває олійною плівкою мозок, серце, почуття, відчуття. В цьому місті багато грошей. Це місто не вірить сльозам – бо цинізм його гасло. В цьому місті можна працювати – але не жити. Нудить.
Може раніше то було тільки моє уявлення про Москву? Може, це – місто марево, мрія тих, хто вважає, що тут і є пуп землі, центр культури, краси, щастя? А насправді вона нагадує мені брудну, в засаленому вбранні, товсту купчиху напідпитку, яка розсілася, як репа посеред Тверської, ближче до Думи, лускає насіння, плюється в бік інших – не москвичів, не росіян, і регоче сама собі. Від неї смердить.
Я знов повернулася в Україну – так склалася моя щаслива доля. Зовсім іншою людиною. Я як і раніше люблю і читаю російську літературу і зарубіжних авторів у перекладі, бо українською перекладають мало. Я дивлюсь російськомовні канали по телебаченню, але не дивлюсь РТР – бо не можу. Смердить брехнею, що я колись не витримала – заплакала. Бо не могла зрозуміти, чому треба росіянам казати про українців тільки погане? Мені стало так боляче, що чоловік сказав, як одрізав: цю кнопку ти більше натискати не будеш, зрозуміла?! Та я й так не буду. Я як і раніше люблю російський театр, але я не хочу, щоб ображали мене і мій народ. Мені треба було поїхати в Москву, щоб зрозуміти, що я – таки українка. Я читаю українські книжки, може не зовсім ще вільно спілкуюся українською, але вчуся. Більш за все пишаюся тим, що мої діти інколи мені кажуть: мам, говори українською, ти ж українка!
Маємо родичів в Росії – живуть у Сибіру. Нормальні люди, розумні. Інколи ми передзвонюємося, і вони кажуть: ой, ну как ви там живєте, страх один, что у вас делаєтцца – нам по телевізору показивают! Бєдниє! Влітку вони приїздять у гості. Повторюю, наче нормальні люди, а озираються довкола і все розпитують нас – як же ш ми живемо у такій неспокійній країні. Спітє спакойна – відповідаю їм. Не повірите: коли був грузинсько-російький конфлікт, ми були з ними в ресторані і замовили Боржомі і Кіндзмараулі – бо самі любимо і вам рекомендуємо. Що ви думаєте – вони почали поводити себе незвично, наче за ними хто стежить. Ми пореготали трохи, а потім кажемо їм: ну, коли будете їхати в Москву потягом – на літак до Тюмені, то ми вам з собою положимо і водички грузинської, і вина – бо в вас же немає такої смакоти! Ви б бачили їхні обличчя! І ці люди нам кажуть як ми тут неспокійно живемо?
Нормально живемо. Без токсикозу. З нормальними політичними бійками. З проблемами, які стосуються багатьох в світі – просто нам болять вони, от ми й думаємо, що то тільки ніші рани. А в мене немає токсикозу, я вже звільнилася від тяжкої вагітності колись намріяною собі Москвою. Я наповнена Україною – і можете казати мені будь що: патріотизм в мене свідомий, мені його ніхто не нав'язував. Окрім російських політиків, які зомбують свій народ щодо інших – більш вільних – народів. Зомбі грають на трубі – а ми танцюєм свої танці...
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
