Криза сорокарічних жінок. Привід пенсії і використані баби
Хто б подумав, що сьогодні у сорокарічних, або трохи старших дам – розумних, сильних, здорових, доглянутих (бо це молодь покладається на природу, а жінки з віком працюють на собою ретельно і з такими результатами, що часто виглядають набагато краще двадцятирічних) буде темою номер один для щоденного обговорювання не нові дослідження в косметології, а пенсія, яка начебто ще далеко, але викликає неабияку тривогу. Пенсійний вік жінкам скоро збільшать. Дякуємо, канєшно, за компліман – ми і ззовні і зсередини виглядаємо краще, ніж чоловіки-однолітки, і живемо довше (довше – не завжди якісніше, але це вже інше питання). Але де ми, такі здорові, такі розумні, такі гарні будемо працювати до 65 років? Хто літніх жінок буде тримати на роботі, якщо зараз навіть сорокарічний вік – це вже вирок: в компаніях і на виробництвах саме з них починаються скорочування, а про те, щоб влаштуватися десь "у віці" – мова вже майже не йде?! Де заробити цю кляту мінімальну пенсію, коли й молодим, з гарною освітою, зубастим і самовідданим, робочих місць не вистачає? Може, 35-40 – це межа, а 50-60-річних просто будуть викидати на вулицю, де живуть жебрацтво (бо пенсії ще нема), хвороби фізичні (за які кошти лікуватися?) і душевні (бо з віком людина все більше замислюється над головним питанням буття: нащо вся це суєта, якщо життя у всіх закінчується однаково?). Може, піти в двірники або прибиральниці? Чисто, нарешты, буде на вулицях і в приміщеннях. А на душі?
Це не роздуми, це – сучасне буття. Я особисто знаю з десяток жінок, яких на мої очах звільнили за рік, за три, за шість, за десять до пенсії – не тому, що вони погано працювали, навпаки. Я не могла второпати, навіщо, бо таких досвідчених спеціалістів отак, відразу, не заміниш. Але керівником компанії стала молода амбіційна особа, яка дала зрозуміти, що літні люди, "баби", як вона казала – це використаний матеріал, і треба вчити молодих, давати їм дорогу. Їм можна платити менше – бо вони ще не заробили собі авторитет, а люди досвідчені хочуть, щоб їхня праця оплачувалася відповідно. Така собі економія. Цей "використаний матеріал", якщо б жив у цивілізованій країні, міг би поскаржитися в суд. Але що робити нам, коли захист гідності і честі – архаїзм з часів дуелей?
Нещодавно мала розмову з представниками рекрутингових агенцій. Вони підтвердили, що тривожимося ми не дарма: після кризи на ринку праці трохи потеплішало, і компанії починають набирати персонал. Але який!? Щоб чоловіки розуміли – вони не були в нашій шкурі, й не треба – коли йдеться мова про вакансії, то до жінок ставлення зовсім інше, ніж до вас. Ми проходимо випробування не тільки на розум, компетентність, комунікативність, креативність, здатність працювати в екстремальних умовах та інш., але й фейс-контроль. Сьогодні умови ще більш жорстокі: по-перше, важливо, що тебе не викинули за цих чорних часів, і хоч на малій зарплатні, але ти зачепилася і трималася під час бурі. Інших – звільнених колись, наче з клеймом некомпетентності – просимо не турбувати. По-друге, ти добровільно-примусово береш на себе обов'язки двох, а то й трьох робітників, інакше пристойної зарплатні не бачити, і обіцяєш забути про все на світі, окрім роботи. Криза показала, що можна, якщо "на износ", то й двом робити те, що робили десятеро, якою ціною – не важливо. І по-третє – головне – вік. Якщо ти маєш досвід топ-менеджменту, за тобою йде шлейф досягнень – ще подумають, знов таки, зважають на зовнішність – як ти виглядаєш, чи, бодай, молодшою за вік? Може пощастити – візьмуть. І тоді ти добровільно віддаєшся з потрухами компанії. А в голові кожного ранку: боже, знов зморшка, ой, сивинка вилізла, ніколи зафарбувати, ах, ноги болять на підборах, блін, нема часу піти подихати повітрям – бліда, як поганка, ніколи в спортзал забігти – черево росте! Замкнене коло! А по дорозі на роботу стукає в мозку тривожне: скільки ще протягну? В сенсі, скільки мене протримають? І чи зможу заробити ту пенсію, поки дійсно не стану тим використаним матеріалом – немічним, думаючим не про хліб насущний, а про скоріше вічне життя...
Частіш за все жінка розуміє, що чоловіки, навіть колись кохані й турботливі, які обіцяли носити на руках все життя і не турбуватися про хліб насущний, приходять і уходять, залишаючи кому – якийсь спадок, а кому – лише спогади. Діти виростають і відлітають у своє не менш насичене турботами й проблемами життя, і добре, якщо згадають – подзвонять, прийдуть, втішать. Подруг з часом стає все менше, як казала героїня Аліси Фрейндліх у "Службовому романі" – "Я їх всіх знищила". Краще сказати – з віком вони самознищуються, як ракетоносії... Мудрішаєш і відчуваєш: в світі немає нічого, що може реально заспокоїти душу. Коли це відбувається, ти переходиш на інший рівень і питаєш себе: а в чому ж сенс життя? І стикаєшся з розумінням, що його немає, що ти одинока й нікому не потрібна, а світ ірраціональний і хаотичний. І тоді народжується тривога, відчай, безвихідь. Ці невеселі думки ми заштовхуємо подалі у підсвідоме, бо не маємо морального права розслабитися: хто як не я? Сучасна жінка вирішує: справлюся. Для нас дуже важливо, що існування випереджає сутність. Ми маємо статися, проявитися, з'явитися, доказати. І набираємо скажений темп життя – це допомагає не думати про те, що колись скінчиться наша сила, краса і привабливість, скінчиться найголовніше – попит (в будь-якому сенсі), ми вже будемо нікому не потрібні. Бо прийде час – нас використають по самі вінця! Навіть не зваживши на те, що працювали і водночас виношували й народжували дітей, виховували їх в умовах, про які наші можновладці, що роблять комплімент літнім жінкам у вигляді подовження робочого віку, не здогадуються. А для нас дуже важливі оці п'ять – десять років, які залишаться до ліжкової немочі. Коли ще можеш побачити, що кругом тебе вирує життя. Може, трохи помандруєш, як усміхнені європейські бабулі, може почитаєш ті сотні книжок, що відкладала – часу не було – робота, діти, чи то просто посидиш на березі Дніпра, подумаєш про інший світ. Хоча кольори життя будуть вже не ті, що в молодості, але вони будуть... Хто б це зміг зрозуміти?
