PS752: коли авіакомпанія має заплатити, а держава-винуватець – ні
Апеляційний суд Онтаріо підтвердив: українська авіакомпанія МАУ має виплатити повну компенсацію сім'ям жертв рейсу PS752, збитого Корпусом вартових Ісламської революції у січні 2020 року. Ця трагедія забрала життя 176 пасажирів і членів екіпажу, серед них – 11 українців. Канадський суд визнав недбалість перевізника, який не належним чином оцінив ризики польоту з Тегерана під час військової ескалації. Визнавши, що МАУ проявила недбалість, канадський суд скасував ліміт у $180 000 за пасажира, передбачений Монреальською конвенцією. Тобто компенсації можуть бути значно більшими, ніж стандартні міжнародні виплати.
Це рішення не стосується міжнародно-правової відповідальності Ірану. Але воно створює небезпечний сигнал: основний тягар відшкодування перекладається на авіакомпанії, тоді як держава, яка безпосередньо спричинила трагедію, продовжує уникати покарання.
Чому відповідальність має лежати на Ірані
У день катастрофи Іран не закрив небо. МАУ, як і інші авіакомпанії того ранку, не отримувала офіційних повідомлень (NOTAM) чи попереджень від Ірану або будь-яких надійних джерел про загрозу для цивільної авіації. Без таких даних жоден перевізник не може об'єктивно оцінити небезпеку польоту. Саме держава, що контролює повітряний простір, зобов'язана своєчасно інформувати про ризики та закривати небо у разі військової небезпеки.
Більше того, того ж ранку ще девʼять рейсів різних авіакомпаній виконали польоти зі схожими маршрутами з аеропорту Імама Хомейні, щонайменше сім з них – вже після військового загострення. Це підтверджує: рішення МАУ летіти не було унікальним чи безвідповідальним.
Попри це, Іран продовжує уникати покарання: оскаржує рішення Міжнародної організації цивільної авіації (ICAO), яка вказала на його відповідальність за порушення авіаційної безпеки, та навіть подав позов до Міжнародного Суду ООН проти України, Канади, Швеції та Великої Британії.
Невикористані інструменти справедливості
Коли я був керівником групи прокурорів щодо розслідування цієї справи, ми неодноразово направляли канадській стороні запити про правову допомогу. Вони систематично залишалися без відповіді, так само, як і наші запити до Ірану. По суті, не було справжньої міжнародної співпраці, і мене це щиро дивувало.
Ми пропонували Канаді, яка вже тоді була учасницею Римського статуту (на відміну від України), звернутися до Міжнародного кримінального суду. Стаття 14 Римського статуту дозволяє будь-якій державі-учасниці передати ситуацію прокурору МКС. Я й досі переконаний: збиття літака має ознаки воєнного злочину, враховуючи ірано-американський конфлікт та напад Ірану на позиції США в Іраку напередодні трагедії.
Сьогодні ініціювати таке звернення могла б і Україна, але для цього провадження потрібно перекваліфікувати й розслідувати саме як воєнний злочин. Матеріалів для цього цілком достатньо.
Небезпечний прецедент
Ми отримали прецедент, коли у цивільних судах відповідальність за міжнародні трагедії перекладається на перевізників. Так простіше з юридичної точки зору, але чи відновлює це справедливість?
Держави, що збивають цивільні літаки, продовжують уникати міжнародного покарання. Це не правосуддя, а його імітація.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
