Енергодипломатія
Україна залишається країною з однією з найбільш енерговитратних економік. Це не лише спадщина від народногосподарського комплексу СРСР, але й результат "стратегічного зволікання" із розробкою та реалізацією програм запровадження енергоефективних технологій на виробництві, транспорті, комунальному та сільському господарстві. Енергетичних та виробничих потужностей, що лишилися від СРСР в акурат вистачило для первинного накопичення капіталу – постання українського промислового олігархату протягом десяти років правління Леоніда Кучми.
Обопільна залежність України і Росії у питаннях постачання та транзиту енергоносіїв давала змогу нашій країні певний час відкладати наведення ладу у енергоспоживанні та диверсифікації енергоджерел. "Лафа" скінчилася непомітно.
З перетворенням енергоносіїв у майже єдиний засіб політичного тиску на Україну з боку Росії цей інструмент використовується з ірраціонально часто. Ціни на газ для України перевищили усякі економічно обґрунтовані межі. Загроза газового шантажу стала очевидною ще у 2005-му році, проте економіка тоді зростала, політики та великі підприємці були зайняті поділом трофеїв від перемоги на президентських виборах, або захистом активів від такого поділу. Отож час для стратегічних дій у енергогалузі знову було згаяно, чим і позначилася п'ятирічка Віктора Ющенка. "Газові контракти" Ю. Тимошенко призвели лише до грандіозного скандалу та ускладнення взаємин з РФ. Так само не зарадили справі стабілізації та здешевлення енергозабезпечення і "Харківські угоди". Радше навпаки.
Весь хід подій довкола взаємин з Росією у енергетичній галузі, втім, як і у інших площинах міждержавних взаємин, переконливо доводить необхідність спертися на власні сили та віднайти інших – цивілізованіших партнерів. Позаяк стратегічні рішення у цьому напрямку хронічно відкладалися, то сьогоденні позиції Україна стосовно такого партнерства виявилися невиграшними.
Однак, глобалізація світової економіки, зацікавленість Україною світових геостратегічних гравців зумовила наявність певних пропозицій від них і у цих умовах. Серед інших, це видобування сланцевого газу.
У травні минулого року британсько-голландська компанія Shell та американська Chevron виграли у конкурсах за право розробки двох газових родовищ – Юзівського на Слобожанщині та Олеського на Галичині. У січні цього – Харківська та Донецька обласні ради дали юридичну згоду на цю діяльність. Днями, після тривалих дебатів та висунення кількох десятків додаткових вимог таке рішення прийняла Івано-Франківська обласна рада. Слово за Львівською.
Сланцевий газ не є універсальним інструментом вирішення енергетичних проблем. Його безпечний видобуток потребує високої технологічної культури та відповідальності. Цей крок значною мірою вимушений і він може виявитися марним, якщо не супроводжуватиметься низкою природоохоронних та соціальних заходів. За їхньою розробкою та здійсненням має у чотири ока пильнувати опозиція.
Водночас здійснюються кроки щодо розвитку традиційного газовидобування. В ході поїздки президента на чергову сесію Генасамблеї ООН, Міністерством енергетики підписано "договір про укладення угоди" із компанією Shell про порядок розподілу вуглеводнів, які видобуватимуться на ділянці Чорноморського шельфу під назвою Скіфська. Підготовчі роботи до розробки родовища можуть початися вже цього року.
Отже спостерігаємо активізацію зовнішньої політики у галузі енергетики. Вона виглядає запізнілою років на 15. Щонайменше. Однак починати усе одно колись та слід. До позитивних наслідків такого міжнародного співробітництва належить також і те, що воно змусить Україну розробити нову – інноваційну стратегію енергоспоживання. Це своєю чергою спонукатиме до перегляду засад усієї економічної політики. Краще, щоб швидше, бо соціальний час вже значно випереджає той, у якому живуть політики.
